У 2012 році Христина Рачицька стала володаркою Гран-прі ХІІІ всеукраїнського конкурсу молодих дизайнерів “Погляд у майбутнє” завдяки колекції “Жінки мого роду”, інспірованої феноменом подільської вишивки. Христина поділилася секретами виготовлення цієї колекції, відповідаючи на запитання “АРТЕСу”.
Христина Рачицька
— Колекція “Жінки мого роду” — твоя магістерська робота в академії мистецтв?
— Так, це колекція жіночих комплектів за мотивами подільської вишивки. Як правило, дипломний проект складається з десяти одиниць, а у мене вийшло 14. До вересня їх налічувалось вже 22. Тут є пальта, туніки, легкі літні сукні — серія охоплює усі сезони. Я досі працюю в цьому стилі, бо знайшла ту “родзинку” з якою можна працювати як завгодно довго. Якщо в академії доводилося щосеместру шукати підходящу тему, то тут я таки “зачепилася” і не хочу полишати справу на півдорозі.
— Як і коли виникло захоплення вишивкою, зокрема подільською?
— З дитинства. Коли моя бабуся виходила заміж, то мала у приданому до тридцяти вишитих подушок. Запам’ятала її з голками й нитками… На усіх фотографіях її молодості: з дітьми, чоловіком, на морі, її можна було побачити за вишиванням. Бабуся нетерпляче чекала закінчення Різдвяних та Великодніх свят, коли не могла займатися улюбленою справою.
Змалку вишивка мені подобалася, але я більше стежила за сучасними трендами. В академії до рук потрапляли то одна, то інша книги з народного мистецтва. Під час відвідин бабусі стала витягати книжки ще радянських, ба, навіть польських часів, з елементами вишивки. Зрозуміла, що треба діяти, адже народні мотиви подобалися усе більше.
На четвертому курсі ми почали відвідувати Етнографічний музей. Викладала Раїса Володимирівна Захарчук-Чугай. Вона спонукала нас, а група складалася з 27-ми дівчат, туди ходити. Вона менше розповідала, більше показувала. Раїса Володимирівна ту любов не привила, а воскресила. Вона вміла дістатися того сокровенного в закутках душі, зі словами: “Діти, це ваше”… Хотіла навчити нас це любити.
— Звідкіля ти родом?
— Із Золочева. Ми подолянки. Шукала до якого етнографічного регіону належить моє місто, але саме чорна, борщівська вишивка, найбільше приваблювала. Це своєрідне явище. Я сама люблю чорний колір, це для мене святе. Вирішила: треба з цим щось робити.
— Існує думка, що подільська вишивка тому чорна, бо край зазнавав численних набігів татар, які забирали людей в ясир, інших убивали. Пам’ять про рідних і траур спонукали майстринь використовувати чорний. Яка твоя версія?
— Я знайшла інформацію: чорний колір означає чорнозем і плодючість. Це колір нашої землі.
— Як ти дізналася про Всеукраїнський конкурс молодих дизайнерів “Погляд у майбутнє”?
— Я не збиралася брати участь у цьому конкурсі, бо не встигала із дипломом. Все збіглося у часі, я малювала планшети та писала наукову роботу, а потрібно було надіслати ескізи. Я не встигала і з цим змирилася. Моя подруга поїхала на Український тиждень моди до Києва показувати свою колекцію, а я, як її помічник, допомагала одягати моделі, прасувати речі, тощо. Виявилося, що організатори тижня моди та конкурсу ті самі люди. Я пояснила ситуацію і вони погодилися зачекати на ескізи, які тоді були на стадії розробки. Приїхавши додому, домалювала ескізи за тиждень та відправила поштою. Фактично, роботи не потрапили до програми конкурсу, бо я спізнилася на тижнів два-три. Однак, пройшла відбір із, якщо не помиляюся, 80 претендентів і до початку червня потрібно було представити два готові комплекти одягу.
Захід відбувався в Київській академії мистецтв, в актовій залі. Кожен зміг відібрати дівчат-моделей, які їм підходили. Почався наступний етап… Я демонструю свої колекції в одному стилі останньою, а попередніх учасників конкурсу відсіяли. Всі інші робили різні супермодні колекції, передусім із синтетичних матеріалів.
— Так, інші колекції вражали різнобарвністю та розмаїттям, а у твоїй читався один стиль.
— Я через це переживала: “Чи не занадто просто, скромно?” Воно виглядало настільки природно і не кидалося у вічі так, як, наприклад, оті “крилаті” хлопці… Але пізніше заспокоїлась, і вирішила: як буде — так буде. Я зайняла в житті таку позицію: що має належати мені, все одно від мене нікуди не дінеться (усміхається).
У журі були Ірина Данилевська, Лілія Пустовій, Тетяна Земскова, Олена Ворожбит, Олексій Залевський. Найбільше зацікавила моя праця Пустовіт та Залевського, хоча те, що робить Залевський кардинально відрізняється від мого стилю. Він цього не сприйняв і не зрозумів. Пустовіт, навпаки, розглядала, тримала в руках.
Мені дорікали, мовляв, для чого робити брижування руками, адже це занадто кропітка справа. Як на мене, суть не в тому, щоб швидко стягнути все на резинку, а в ручній роботі та вишивці.
Незабаром оголосили результат — я пройшла. Декотрі із щасливчиків отримали зауваження, що потрібно переробити, а мені нічого не сказали… Я здивувалася.
Вражала організація: все було чітко і за графіком. Приїхали усі о 9-й годині, а вже за півгодини кожен мав свій кронштейн, вішак, блок. Залевський був режисером конкурсу та відбирав дівчат-моделей, щоб усі підходили зростом. Зорганізував усе якнайкраще.
Конкурс проходив під аркою Дружби Народів. Нас приєднали до заходів у рамках Євро, людей зібралося дуже багато: дітей, вболівальників. Нас гарно посадили і сказали як виходити, кланятися та що говорити. Конкурс пройшов дуже швидко. Приготування забрало 8 годин, а показ тільки одну.
Оцінювання відбулося ще до показів. Журі приходили у кожний блок, дивилися на якість крою, розглядали матеріал, адже з подіуму воно виглядає по-іншому. Велику роль відіграє освітлення. професійний подіум дозволяє з допомогою світла та образу моделі приховати певні недоліки одягу так, що все виглядає чудово.
— Виступ дизайнера поруч зі своїми моделями на подіумі, мабуть, один із найбільш хвилюючих моментів. Що ти відчувала?
— У Києві я вийшла на подіум без жодних переживань. Я все віддала на Божу волю. Це Бог мене туди послав, бо організатори самі мене покликали…. Дивлюся на велику юрбу під аркою: Боже, думаю, скільки людей, аж самій дивно. Найприємніше за мого дипломного керівника. Світлана Богданівна Ярич так тішилася…
У той момент я нікого не бачила, крім неї… Вона стільки праці вклала, опікувалася мною і фізично, і психологічно. І сварила, і шкодувала водночас, що ми так мало спимо, багато працюємо.
Тоді на подіумі я бачила тільки її очі та радість від несподіванки: я була п’ятою чи шостою її дипломницею підряд, яка здобула гран-прі. Наші дівчата з академії щороку займають перші місця на цьому конкурсі. Деякі члени журі через це обурювалися…
— Чи Світлана Богданівна втручалася в твою роботу?
— Вона сувора жінка, чітко дотримується своїх стилю та бачення… Я зрозуміла її життєву позицію: вона все, що має — віддає… Пані Світлана вміє контактувати зі студентами, дати поштовх до творчості. Знала, коли треба тиснути менше, але коли бачила потенціал, могла сказати: “Христя, погано!” Доводилося переробляти.
Світлана Богданівна — людина духовна і вміє співпереживати. Інколи, вона переймалася більше за мене. Бо коли ти втомлений і довго не спав через роботу, то не дуже й думаєш про це. А вона завжди виходила з цікавими пропозиціями та ідеями.
— А як дівчата-моделі відреагували на одяг?
— Казали: чогось подібного ще не носили. Перед показом моєї колекції дівчатка виходили майже оголені. Я ж позодягала їх, мов у кокон. Вони, до речі, фотографувалися в моїх костюмах для себе.
— Чи багато часу і зусиль довелося витратити на колекцію?
— Я прийшла до дипломного керівника з ідеєю і була впевнена: мені потрібно робити саме це. Воно крутилося у мене в голові навіть вночі: де знайти матеріали, технічне вирішення. Спочатку я хотіла орнамент розрізати лазером. Спробувала вирізати навіть там, де роблять пам’ятники. Це виявилося неможливим. У Києві є така можливість, натомість у Львові роблять великі очі.
— Тканину купувала чорну чи мусила сама розфарбовувати?
— Аніліновими барвниками. Спочатку тканину розмочуєш, розводиш фарбу і дві з половиною години фарбуєш не більше двох метрів нараз, інакше фарба добре не прокриє. Стоїш над газовою плитою і помішуєш паличкою. Пізніше це все виполіскуєш, причому ванна, плитка в ванні, кухня — все довкола ставало чорним. Далі сушиш. І ще раз увесь процес знову! Так кожен шматочок. За руки я мовчу, вони були як моя чорна сукня.
— А як виготовляла орнаменти?
— З цим вийшла цікава історія. На початку планувала великий друк на тканині, під якою знаходився б сентипон для створення об’єму, щоб можна було на дотик відчути. Оскільки лазера не знайшлось, я попросила друкувати тканину іншим способом. Мене пустили в Етнографічний музей і я на макрозйомку фотографувала вишиванки. Редагувала у Photoshop так, щоб передати структуру нитки та орнаменту. Я обрала собі вишивку колодками. Її робили вовняною грубою ниткою, пофарбованою сажею. Я вибрала цю техніку, бо більше ніде так не вишивали, а саме вміння сьогодні втрачено. А ще відібрала найбільш значущі мотиви подільської вишивки, гармонійні по колориту. Орнамент покривала органзою.
— Що таке органза?
— Це дуже прозора тканина, яка буває надзвичайно тонкою та різною за структурою: або дуже гладенька і прозора, або тонка і матова. Я вибирала прозору, аби було найкраще видно. До речі, друк на натуральних тканинах не роблять, це неможливо технічно, вона горить. Ми пробували льон, але тканина підсмалювалася, фактично, вона просто чорніла і втрачала колір. Довелося друкувати на габардині, а це суцільна синтетика. Тому й довелося прикривати це все органзою, щоб малюнок не вистрибував із натуральних матеріалів. Решта — це шкіра, сукно, льон різних структур, мішковина.
А ще… звичайна марля. Я брала її на прозорий клей і робила різні жмакані штучки. Пізніше прасувала так, що клей, розплавляючись, тримав фактуру. Власне з цієї тканини я робила очіпки. Знизу льон, а зверху проста марля.
З’єднувала друк та органзу технікою вишивки, щоб трималося суцільно та мало гарний зовнішній вигляд. По верху органзи та габардину я робила ще одну повноцінну вишивку з допомогою яскравої чорної нитки, це давало красивий полиск. Для цього потрібно було розграфити поле на малесенькі сантиметрові квадратики. Тоді стали в пригоді… блискучі золоті і срібні гелеві ручки. Малювала ними зверху по тканині, а потім витирала. Це той метод, який допоміг точно усе передати. Я не уявляю, як у давнину вдавалося все так симетрично розграфити?
— Подільський костюм дуже монументальний. Це нашарування різних елементів. Як вдалося осучаснити силует?
— Матеріали ті ж, що й у давнину. Але велику роль відіграли ті вироби, які носять сьогодні, наприклад топи, туніки. Я схилялася до того, що носять сучасні жінки. Мусіла поєднати це із тим, що було раніше. Крій подільський, але елементи або коротші, або довші. Трішки змінені пропорції зробили костюм сучасним.
— Орнаменти виглядають наче вишиті… Як такого ефекту вдалося досягти?
— З допомогою комбінування. Елементи взяті із різних вишиванок. Ось тут із рукава, а ось цей із погрудки (площина жіночої сорочки навколо розрізу пазушки — Богдан Ворон). Орнаменти чудово підійшли по колірній гамі, але і Photoshop зробив свою справу. Органза, по-перше згладжувала вигляд синтетики, по-друге надавала малиновому та салатовому кольорам деякої глибини та увиразнювала його.
— Скільки часу зайняло брижування?
— Приблизно два дні для виготовлення однієї штанки (манжети). Потім я наловчилася це робити за вісім-десять годин. Штанка має 450 стібків. (Техніка “брижування” — драпірування тканини певним методом у дрібні складочки).
— Ґудзики дуже симпатичні…
— Це звичайнісінькі кнопки тільки великого діаметру. Я пришивала їх не традиційно по дірочках, а через одну. Це створило своєрідні колірні вогники.
— А як довго тривало пошиття однієї моделі разом з усіма елементами?
— Днів п’ять-шість копіткої роботи без перерв, лише трішки часу на сон. Спочатку я хотіла фарбувати тканину сажею, але потім вирішила, що й так ускладнюю собі життя. (усміхається) Все створювалося методом експерименту.
— Хто з українських чи зарубіжних дизайнерів тебе надихає?
— Мені подобається стиль від Валентіно Гаравані. Я би ніколи такого не одягала чи створювала, але ця людина вміє гарно подати і все глобально продумати так, що ти бачиш в цьому і вишуканість, і творчий задум автора. Звісно, один з перших для мене — це Джон Гальяно, людина-митець передусім. Образи, які він створює, надзвичайно красиві і ретельно опрацьовані. Він дошукується до кожної дрібниці. В його роботах не хочеться нічого змінювати. А ще люблю Соню Рікєй. Просто люблю такою, як вона є. Я помітила, що дизайнери вдягаються надзвичайно просто.
— Ти казала, що мода людей уподібнює?
— Для одних це бізнес, а для інших — творчість. Є люди, які роблять комерцію, а є, які просто творять. Людина мусить вибрати: або вона вдягає те, що лежить до душі, або те, що наказують. Як можна носити те, що тобі відверто нав’язують? Інша справа, коли ти відчуваєш душею, прислухаєшся, що підказує твій настрій, внутрішній світ… Варто відомій актрисі Голівуду одягнутися у цікаве плаття, як завтра усі біжать купити щось подібне. Дизайнери самі не знають, що буде завтра в моді.
— Велике щастя для дизайнера отримати замовлення на виготовлення одягу для фільму або вистави, чи не так?
— Це моя мрія: фільм, де можна відобразити наші народні костюми, зокрема галицький в якомусь дуже сучасну трактуванні.
— Стиль, це можливість без слів сказати, хто ти є і що ти несеш цьому світу. Українці одягаються стильно?
— Ні. У нас з цим проблема: дуже мало людей, які відчувають стиль. Це стосується їхнього побуту, роботи, їхнього способу мислення. Цей стиль навіть більше проявляється не в одязі, а в тому, як вони думають. В Україні не дуже хочуть відходити від заданих стандартів. Навіть на своїй колекції я переконалася, що всі хочуть “в обтяжку” і “під поясочок”. Все зводилося до якоїсь конкретної моделі, силуету, кольору.
Наша львівська погода теж диктує свої умови. Без машини одягатися дуже важко, треба відмовляти собі у білому, тощо.
— Хто краще вдягається, львів’яни чи кияни?
— Мабуть, наші молоді митці в Львівській академії мистецтв. Вони сміливі, трішки смішні і не прив’язуються до чогось одного. Я, наприклад, ходила вся чорна, підстрижена, кольорова. Людина росте, її свідомість змінюється, з часом від чогось відмовляєшся. Українці люблять наслідувати, хтось почав щось носити, як уже всі кидаються у той вир. Дика хватка.
— Як ставишся до секонд-хенду?
— Я багато думала про вінтажний стиль, дивилася на радянський крій. Тканини найзвичайнісінькі, синтетика. Але до рук потрапила бабусина книга за 1958 рік з конструювання. Які цікаві моделі!
— Відомого французького шансоньє Іва Монтана та його дружину якось запросили в Москву, де він, окрім “потьомкінських об’єктів” відвідав виставку легкої промисловості. Там подружжю подарували зразки білизни і продукцію трикотажних фабрик. Вони пережили культурний шок! Після повернення у Францію музикант організував виставку гігантських панталонів… Розгорівся міжнародний скандал і радянська пропаганда оголосила співаку анафему…
— Радянський Союз — наша травма. Але силуети дуже гарні, не варто від цього відмовлятися. У нас жінки вміли займатися рукоділлям: в’язати, робити макраме, декоративну та машинну вишивки. Одна жінка показувала мені свою машинну вишивку 50-тих років — це неймовірно! Сьогодні відбулося велике спрощення. Ми хочемо, щоб було зручно і не хочемо, щоб було красиво.
— Яких помилок допускаються наші співвітчизники в одязі?
— Люди почуваються настільки вільними, що не визнають правил. Питання у тому, чи пасує. Наші співвітчизники бояться експериментувати, вони не спостерігають за собою. Мені не подобається, коли одягаються невідповідно. Кожен день наші жінки ганяють на високих каблуках, у маршрутках на таких-от шпиляках! Як можна кожен день виглядати настільки гарно, що ж залишається для свят? (Сміється)
— Україна, мабуть, одна з небагатьох країн, де традиційні елементами можна так вдало поєднати із сучасним одягом, наприклад вишиванка та джинси… До речі, якою ще вишивкою цікавишся?
— Приглядаюся до Верховини. Там досить цікаві вирядження та силует. Мені дуже подобаються кольорові поєднання з фіолетовим та малиновим.
Надзвичайно цікавим є Полісся з його червоним кольором та килимковим стилем. Особливо звертаю увагу на головні убори. Це ціле мистецтво, як вони зав’язували хустки. Думаю, що на основі цих хусток можна створити нові конструктивні вироби. Ось такі задуми.
— Бажаю успіху і дякую за інтерв’ю!
Розмовляв Богдан Ворон
