Українська порцеляна. Частина 2

Володимир Січинський

Баранівка над Случем – це третя з найбільших порцелянових фабрик на Волині, заложена в маєтності Валевських, за ініціятивою Франсуа Мезера, котрий сюди переселився після пожежі корецької фа­брики 1797 р. Фабрика мала 6 великих печей і брала глину таки в са­мому містечку. Там є величезні верстви доброї каолінової глини, так само, як і в сусідньому селі Буртині. Рід Мезерів провадив фабрику до кінця XIX ст., але в половині XIX ст. якість виробів значно підупала. Найбільший розцвіт фабрики припадає на роки 1815—1840, коли пра­цювало коло 100 робітників.¹⁰

Чайник, Баранівка, 1805-1825 р. Фото: Національний музей у Кракові; www.zbiory.mnk.pl

Завдяки прекрасній каоліновій глині, баранівські вироби виходили високоякісними і дорівнювалися корецьким. Столові сервіси, аптекар­ський посуд, декоративні тарелі і чотирокутні плитки з краєвидами ро­мантичних руїн і навіть фігур – всі ці вироби свого часу були широко відомі в краю.¹⁷

В орнаметальних мотивах, в одміну від корецьких виробів, у біль­шій мірі відбилися впливи української народної орнаментики – злегка стилізованих мотивів квітів, найчастіше тюльпанів та гвоздиків (гл. ілюстрація). Сама композиційна розв’язка розпису і спосіб прикрас баранівських виробів близько стоїть до моравського фаянсу, зокрема дзбанків Fr. Proksa з Вишкова з років 1783—1787.¹⁷

Фірмовим знаком баранівської фабрики звичайно була назва „Baranowka” і згодом „Барановка”, рідше „Ф. Мезер”. Зустрічаються також надписи з роками 1806 і 1808.

З книги Володимира Січинського Українська порцеляна (Філадельфія: Америка, 1952. – 18 c.)

Городниця, в 25 км., від Корця, належала тому самому власни­кові, що і корецька фабрика. Городницька порцелянова фабрика розпо­чала своє виробництво між роками 1797-1803, мала 7 печей з 70 робіт­никами та існувала до 1834 р., ріжні фази свого розцвіту та під­упаду. Глину спрова­джувано, переважно, з Дубівки, а кремінь з берегів Случа. Спо­чатку виробляла дуже легкий і гарно поли­ваний кольоровий фа­янс і орнаментований посуд, що дорівнювався англійським, на ко­трий і взорувалася.

Між іншим, виробля­ли тут т. зв. «англійське снідання» — начиння оздоблене плястичнимп фігурками. В новіші часи в городницькій фабриці виробляли також порцеляну, але ці вироби вже не дорівнювали корецьким і баранівським виробам. В 2-ій чверті XIX ст. городницька фабрика почала підупадати, не маючи змоги конкурувати з англійськими виробами, головно Веджвуда, які спроваджувалися через Одесу. В 1856 р. фабрику відновлено і поширено, спроваджено майстрів з Чехії і Франції. Тоді працювало до 350 робітників, під дирекцією І. Грабовського.

За фірмовий знак городницька фабрика спочатку вживала надпис в обрамованих) „P.S.I.R. Horodnica” і «Фаб. Городницькой» з короною вгорі. Згодом лише одно слово «Городница» кирилицею або латинкою, відбитою фарбами чорною, червоною, рідше синьою й бронзовою, ча­сами з зазначенням року.

Масельниця, Городниця, приблизно 1850 р. Фото: Національний музей у Кракові; www.zbiory.mnk.pl

На Волині, від початку XIX стол., працювало ще багато інших менших порцелянових фабрик і майстерень, в таких місцевостях, як Любартів, Житомир, Білотин, Ємильчин [Ємільчине], Камінний Брод, Романів,¹⁸ Довбишів, крім того фабрика Смотрицьких і фабрика в Телеханах на Поліссі [Телехани, Білорусь]. В Ємильчині виробляли порцеляну в рр. 1820—1825 із знаком „Емильчин”, де працювало 200 робітників. В Довбишеві, Звягельського повіту, починаючи з 1840 р., фірмовим знаком було ,Довбишев“ черво­ного кольору.

Значіння волинських фабрик, зокрема корецької, незвичайно велике в розвитку і поширенні порцелянового виробництва на цілій Україні. Як було вище зазначено, родина Мезерів заложила кілька інших фа­брик на Волині. А навіть славнозвісна фабрика порцеляни в Межигіррю коло Києва, завдячує своє існування корецькій фабриці. Іменно, перші майстри в Межигіррю були привезені з Корця.

Таріль, Городниця, 1850-1860 рр. Фото: Національний музей у Кракові; www.zbiory.mnk.pl

Межигірська порцелянова фабрика, у відміну від волинських фабрик, була заложена київським магістратом, і це власне свід­чить про громадський, демократичний характер промисловости що ще панував у серці України, як світла спадщина козацької републики. Фабрика була заложена перед 1798 р., коли майстер Краніх почав робити спроби із знаменитої межигірської глини. Видатки київського магі­страту, на будування та урядження фабрики, були значні, так що лише в роках 1798—1812 міська самоуправа видала на ту ціль 200.000 карбо­ванців. В 1800 р. головні будови вже закінчувалися, а в 1801 р. з’явилися перші Межигірські вироби.

Межигірська фабрика була од­ним із останніх більших підприємств київського самоврядування і один з проявів автономного устрою укра­їнських міст, що обстоювали свою господарську і політичну незалеж­ність від російської адміністрації.

Вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Фото: Wikimedia Commons

Саме у 1802 р. Києву привернено, скасоване перед тим Москвою, т. зв. магдебурзьке право, себто міське право самоврядування. З нагоди цієї події київський магістрат поставив навіть пам’ятник «Відновлен­ня магдебурзького права міста Києва». Але цей пам’ятник, побудований київським архітектом Андрієм Меленським в парку над Дніпром, дуже мозолив очі Москві. Щоб витерти всякі сліди того автономного устрою Києва, російська адміністрація в пол. XIX ст. придумала хитрий спосіб «перехрестити» цей пам’ятник на «Пам’ятник хрещення Руси». Мета була побожна і так ніхто не протестував, не підозріваючи, яка властива мета криється в лукавих головах російських Губернаторів. Під цією на­звою «Пам’ятник хрещення Руси» колона фігурує ще й досі по ріжних підручниках… також і українських!

Вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Фото: Wikimedia Commons

Успіх київського магістрату, що виробляв прекрасну і дорогу пор­целяну, надто цікавив московське правительство, так, що вже в 1803 р. урядовим наказом Межигірську фабрику було передано «у безпосеред­ній догляд і розпорядження київського цивільного губернатора», а в 1806 р. київський магістрат позбавлено навіть права одержувати з фабрики прибутки! В 1809 р. фабрика була поширена до 80 варстатів, але в наступному році велика пожежа знищила всі будови, матеріали і вироби. Відбудова почалася в тому ж році, так що в 1811 р. працювали вже на 32 варстатах; дальша відбудова цілої фабрикп тривала ще до 1819 р. Тоді приходять найкращі часи в розвитку фабрики. Межигірські вироби досягають великої технічної досконалости, а попит так збіль­шується, що фабрика не встигає виконувати всіх замовлень. Одначе в двадцятих роках, через конкуренцію закордонних виробів, англій­ських, німецьких та інших і дешевого (хоч і дрантивого) московського «фарфору», справи Межигірської фабрики погіршилися.

Вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Фото: Wikimedia Commons

Найбільше дошкулює їй «казьонна» адміністрація фабрики, особливо після її при­мусової передачі в 1822 р. під управу царського «кабінету двора». Вже і сам цар був заздрісний на мистецькі вироби порцеляни Києва! Через нездарну урядову адміністрацію фабрики, коли російські директори дбали лише про свою кишеню, дефіцит фабрики в 1848 році досягав 6.000 карбованців.¹⁰ Коло 1857 р. були спроби поліпшити технічну сто­рінку підприємства, заведено парового двигуна, запрошено з закордону майстрів, але даремно. Московські «фахівці», не вміючи провадити «со­ціалізованого» чи то «удержавленого» підприємства, за відомою москов­ською методою, що існує і по цей день, віддали «державне підприємство» в аренду до приватних рук. Перші такі арендарі київські купці Барські, які провадили виробництво в роках 1858—1864, все таки потрапили ще, порівнюючи, добре вести справу. Виробництво розвивалося, самі вироби більше наближалися до місцевих потреб, навіть під мистецьким огля­дом. З цієї доби заховалося ще найбільше виробів. Далі фабрика почала переходити до рук ріжних орендарів, які лише докінчували її руїну. І так фабрика заложена громадським способом –  київською автономною самоуправою, зграбована московським урядом під плащиком «удержав­лення», опинилася в приватних руках, які лише визискували її для себе і для потреб московських вельмож… Останні спроби поліпшити виробництво були в 70-тпх роках, а цілковито зліквідовано фабрику в 1874 році.²⁰

З книги Володимира Січинського Українська порцеляна (Філадельфія: Америка, 1952. – 18 c.)

Фірмовим знаком межигірської фабрики, особливо в перших роках існування, був надпис «Кіев», «Межигорье», або два ці слова разом, рідше з роком і місяцем. Найбільше поширений знак був на зразок ан­глійських виробів: два леви, або лев і кінь, що підтримують картуш (щит), з короною й надписом «Межигорье» або «Mejigorie». В роках 1858—1874 уживано зміненого знаку з надписом «N. Barsky Kiew». Крім того існувало ще кілька інших варіантів з надписом «Кіев» і «Межигорье» (гл. ілюстр.).²¹

З майстрів межигірської фабрики було чимало чужинців з Саксонії, Прусії, Франції, Польщі, поруч з місцевими – київськими. Згадуються імена: Вімпер, E. Шварц (1853). З місцевих мистців відоме було ім’я маляра і ґравера І. Іванева (1842).

Вироби межигірської фабрики, подібно до корецьких, відзнача­лися високою технічною якістю, зокрема прекрасною поливою й тривалим рисунком. Полива гладка, одностайна, переважно одноко­льорова, в чудових відтінках – зеленого тону з блідо-блакитними від­блисками на виступаючих частинах і темно-блакитними в углибленнях. Бувають також тони блакитно-фіолетні, зовсім молочно-білі, рідше сіро-кавовий і жовтий колір. Орнаментика та рисунки в багатьох сервісах і ріжному посуді викопувалася однією фарбою, але е вироби в багатьох, ярких барвах, особливо на декоративних вазах, тарілках, церковних лямпадах та ін.

Вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Фото: Wikimedia Commons

Межигірські вироби у великій мірі взорувалися на західно-європей­ські зразки – саксонські, віденські, шлеські [Силезія], англійські (Веджвуда). Але разом з тим в Межигіррю, в більшій мірі, як у всіх інших порцелянових фабриках на Україні, відбився своєрідний український характер у ти­пах виробів, формах і прикрасах. Самі вироби незвичайно ріжноманітні, як це свідчила найбільша збірка межигірської порцеляни Всеукраїн­ського історичного музею ім. Т. Шевченка (був. міський) в Києві: сто­лові сервіси, декоративні вази, тарілки, образки, ріжноманітні статуетки разом з посудом чи окремо – як античні постаті, танцюристки, путта, сфінкси, леви та фіґурова різьба на релігійні теми – Розп’яття, єван­гельські сюжети, образи, лямпадки.²² До особливостей межигірських виробів належать такі роди українських народних виробів, як порцеля­нові писанки, крашанки і декоративні тарілки. Ці останні дуже ріжно­манітні, і формою, і тематикою, рисунками і плоскорізьбою. Поруч з чи­сто орнаментальними мотивами, на тарілках змальовані українські по­бутові сцени, краєвиди, романтичні українські руїни будов (на­приклад, славної Золотої Брами в Києві – рисунок 1848 р.), симво­лічні образки тощо.

Вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Фото: Wikimedia Commons

Оскільки Межигірря було зв’язане з місцевим ринком, українським покупцем та місцевими потребами, свідчить проречистий факт, що виробляли тарелі з барельєфними портретами визначних українських письменників, вчених і громадських діячів. Найкращими того роду зразками є декоративні тарілки з портретами Шевченка, Куліша і Ко­стомарова. Цікаво, що самий надпис «Куліш» було виконано «кулішівкою», себто фонетичним правописом. В стилістичному відношенні, осо­бливо в орнаментиці, найбільше помітно спочатку ампір, згодом еклек­тика з натуралістично трактованим рисунком. Проте зустрічаємо і сво­єрідні українські мотиви, наприклад, оригінально стилізований улюбле­ний український мотив виноградної лози, дубове листя, полеві україн­ські рослини. Також досить часто зустрічається геометрична орнамен­тика, що близько стоїть до української народної вишивки.

Волокитно на Чернигівщині мало прекрасну фабрику Миклашевських –  відомого роду козацької старшини. На жаль ця фабрика зовсім не досліджена, так що не тільки мало знана її історія, але і самі вироби. Техніка порцеляни Миклашевських не уступала межигірським виробам, як що в деяких випадках не перевищувала їх. Так само, як і в Межигіррю, тут відбивалися зразки англійські і саксонскі з ампіровими, універсальними формами та орнаментикою.²³ Поруч з тим відомі вироби народного характеру, що мали на меті заспокоїти смак найширших народних верств, хоч не завжди це завдання сповнялося вдало.

Чайний сервіз, завод Миклашевського, 1840-1850 рр. Фото: sikorskiy.com.ua

Волокитно на Чернигівщині мало прекрасну фабрику Миклашевських –  відомого роду козацької старшини. На жаль ця фабрика зовсім не досліджена, так що не тільки мало знана її історія, але і самі вироби. Техніка порцеляни Миклашевських не уступала межигірським виробам, як що в деяких випадках не перевищувала їх. Так само, як і в Межигіррю, тут відбивалися зразки англійські і саксонскі з ампіровими, універсальними формами та орнаментикою.²³ Поруч з тим відомі вироби народного характеру, що мали на меті заспокоїти смак найширших народних верств, хоч не завжди це завдання сповнялося вдало.

Ще менше знаємо про порцелянову фабрику Марковичів у Глу­хові. Було це менше підприємство, де працювало до 50 робітників.²⁴ В середині XIX ст. приходить загальний підупад порцелянового вироб­ництва на Україні. З нових фабрик, що до деякої міри заповнюють брак грубшої і дешевшої порцеляни чи фаянсу для ширших верств людности, треба відмітити три фабрики в Галичині: Глинську, Любичу і Потиличі [Потелич] – в районі Рави Руської, звідки власне вивозили чудову каолінову глину для Томашівської фабрики.

Таріль, Потелич, др.пол. ХІХ ст. Виріб пов’язаний з єврейським святом Песах. Фото: Muzeum Narodowe w Krakowie; www.zbiory.mnk.pl

Потиличська фаянсова фабрика, заложена в половині XIX ст., спочатку розвивалася добре, мала коло 150 робітників та її вироби охоче купувалися по цілій Галичині. Але під кінець XIX ст. виробництво значно погіршилося, а в самому кінці XIX ст. фабрика закрилася.²⁵ Тих кілька зразків тарілок і посуду, як підписаному пощастило поба­чити, а які походили з кінця XIX ст., розуміється, значно відступають перед корецькими та іншими волинськими виробами. Інтересні вони одначе своїми орнаментальними мотивами квітів тощо, які близько стоять до народної творчости. Загалом, потиличські вироби були розра­ховані для найширших верств покупців, мали попит і серед селянства та мусіли більше звертати уваги на народний смак місцевого україн­ського населення.

В Глинську коло Жовкви виробляли, в свій час дуже розповсюдже­ний фаянсовий посуд і люльки – т. зв. «султанки». Крім того в Галичині були фабрики фаянсу і «кам’яних» виробів у Залозцях, що існували до половини XIX ст., у Сельці (Селисько) що працювала до кінця XIX ст.²⁶ і Кравську, Золочівського повіту.

Тарілка кін. ХІХ ст., завод Зусмана, Кам’яний Брід. Фото: sikorskiy.com.ua

Волинські фабрики другої пол. XIX ст., все ж таки вели перед, хоч і тут виробництво більше задовольняло технічні потреби, тоді, як мистецька сторінка занедбувалася. З більших підприємств згадаємо порцелянову фабрику Зусманів у Камяному Броді, що розпочало своє виробництво коло 1876 р. Знаком цієї фабрики був надпис «Flore A.F. Sussman», «Ф. Б. З» або наслідування англійського гербу з надписом «Каменно-Брод А. Ф. Зусманы». З менших фабрик були відомі – в Барашлі, Житомирського повіту (1854—1903), Горошках, Романові (на­слідування баранівських виробів), Полонному (з 1889 р.) і Топорівці. Дві останні фабрики задовольняли переважно технічні та ін. ужиткові потреби: електротехнічні і санітарні.

Криза порцелянового виробництва на Україні, що припадає на західних землях на середину XIX ст., а на Придніпров’ю на другу половину того самого століття, повстала через загальне політичне, су­спільне і господарське положення України.

Більшість фабрик на Україні кін. XVIII і першої пол. XIX ст., були при сільських фільварках з робітниками, переважно, селянами. Після скасування кріпацтва, промисл памандрував із села до міста. Але по українських містах в той час економічні відносини погіршилися, через політичний і господарський визиск російської адміністрації. Щодо мі­ського капіталу то рівночасно з економічною експанзією з одного боку московського і польського, а з другого боку жидівського і взагалі чужи­нецького купецтва, з початком XIX ст. українське міщанство і купецтво втратило всі свої становища по містах, втратило й ініціативу в проми­словому виробництві.

Горнятко з блюдцем, Корець, 1810-1815 рр. Фото: Muzeum Narodowe w Krakowie; www.zbiory.mnk.pl

Ремісництво, зорганізоване в цехах на західно-європейських зраз­ках, становило важливий економічний і громадський чинник міст, що найбільше опирався визискові Москви. Щоб знищити цей опір, росій­ський уряд підкопував економічні спроможности українських цехів. Першою жертвою стало Лівобережжя, де в 1783 р. міста і цехові органі­зації позбавлено автономії. На Правобережжі це сталося щойно 1874 р. „Ремесленное Положеніе“ 1785 р. брало на увагу лише економічне зна­чіння цехів для посилення московського товарообміну, натомість зов­сім не турбуючись його розвоєм і підготовкою учнівства. Згідно з цим російським законодавством, управи цехів, не тільки стали бюрократич­ною урядовою інституцією, але їй накинено навіть фіксально-поліційні обов’язки. Ще далі „Устав цехів” 1799 р. зовсім підпорядкував цехи під урядовий догляд і старався з цехів зробити менші фабричні підприєм­ства. Отже і тут російський уряд хотів лише видусити для себе все мож­ливе, як з продукційного підприємства, тоді як раніш цехи на Україні були також інституціямп технічно-економічними і культурно-освітніми. Постійні утиски цехів централістичною російською владою, скінчилися остаточно їх ліквідацією в 1900 р., не даючи замість того жадних можливостей продукційного об’єднання та ремісничого шкільництва. Все це мало катастрофальне значіння для розвитку ремісництва і май­стерства, зокрема керамічного. Наслідком такого невідрадного поло­ження українського ремісництва та браку організаційної верхівки, в українській промисловості приходить підупад і порцелянового вироб­ництва, особливо в кінці XIX століття.

Порцелянові фабрики на Україні мали, розуміється, величезне значіння в місцевому господарському, культурному і мистецькому життю. Такі великі фабрики, як Корецька, Томашівська, Баранівська, Києво-Межигірська і Волокітницька вели провід поміж іншими фабриками та меншими майстернями. Звідтам запозичалися технічні засоби, форми, орнаментика, мальовання і на тих виробах вироблявся естетичний смак і культурні спрямування цілого населення України.

Горнятко з блюдцем, Баранівка, 1827 р. Фото: Muzeum Narodowe w Krakowie; www.zbiory.mnk.pl

Коли спробуємо з’ясувати впливи фабричної порцеляни на народну-сільську кераміку, то передовсім можна констатувати в народному ви­робництві переймання технічних засобів фабрик, як виготовлення фарб, поливи, удосконалення в гончарському колі тощо. В меншій мірі впли­вали фабричні зразки на орнаментику народного гончарства. З другого боку народна орнаментика, головно рослинні і геометричні мотиви, в великій мірі впливали на фабричні вироби, як це можна доглянути у виробах Баранівки, Межигірря, Волокитна, і навіть Корця.²⁷

Всі ці прекрасні вироби старої порцеляни Української Землі, ста­новлять величезні мистецькі й культурні цінності та є дороговказом для майбутнього світлого розвитку цієї цінної галузі української промисловости.

Література

1. І. Фещенко-Чопівський, Природні ба-гатства України, „Українське Краєзнавство“ під ред. В. Січинського, Прага 1944, ст. 172-175.

2. В. Січинський, Нариси з історії укра¬їнської промисловости, Львів 1938, ст. 35-58.

3. П. Смолічев. До історії порцеляно¬вого виробництва на Чернигівщині, «Юв. Збір, на честь М.Грушевського», Київ 1928. ст. 92-97.

4. О. фон Гут, Поверхностные замѣча¬нія подорогѣ отъ Москвы в Малороссію, Москва 1806, ч. II, ст. 110.

5. В. Січинський, Чужинці про Україну, Прага 1942, с. 168.

6. Kołaczkowski, Wiadomości tyczacesie przemysłu sztuk w dawnej Polsce, Krakow 1888, ст. 166.

Soubise Bisier, O fabrykach cera¬miki, Warszawa 1913.

7. Polska Illustrowana Encyklopedja —Korzec, Fajans. J. Szafran, Garncar¬stwo ludowe w przemyśle ceramicznym, ‘‘Przemyśl, rzemiosło, sztuka,” Krakow 1924, No. 2.

8. “Dziennik Wielenski,” 1830.

9. “Biblioteka Warszawska,” 1889, t. I.

10. I. Czajkowska, Dawna ceramika zdobnicza, “Rzeczy piekne,” 1930, 181- 183.

11. J. F. Blacker, The ABC of Collect¬ing old English Pottery, London 1924.

12. Kołaczkowski, Wiadomości . . . під “Porcelana.”

13. H. Lopacinska, Fabryki ceramiczne w Tomaszowie i Lubartowie, Sprawozd. Komis, do bad. Hist. sztuki, Krakow, T. IX, ст. CXXXV-CLIII.

14. “Rzeczy piekne,” 1930, s. 183.

15. Pszyrembelz, Farfurnie polskie dawne i dzisiejsze. Materiały do historji polskiej ceramiki, Lwów 1936.

16. Polska Illustrow. Encyklop., під “Fajans,” T. 19-20.

17. K. Cernohorsky, Prispevky к dejinam moravskych fayensu, “Vestnik zems. muzea,” Opava 1928, s. 25, tab. III-V.

18. S. Małachowski—Lemicki, Fabryki porcelany i fajansu na Wołyniu, “Rocznik Wołyński,” 1934. t. III, s. 365-412. — Ceramika polska (katalog), Warszawa 1927.

19. O. Оглоблін, Архів Київо-Межигірської фабрики, Записки Іст.-філол. Відд. УАН, Київ 1926, кн. IX.

20. Є. Кузьмин, Межигорскій фаянс, „Искусство”, Київ 1911, ч. 6-7, ст. 255-268.

21. О. Гансен, Межигорскія клейма, „Искусство”, Київ 1911, ч. 6-7, ст. 271-273.

22. М. Біляшевський, Виставка фаянсових та порцелянових виробів Київо-Межигірської фабрики, Київ 1925.

23. G. Lukomskij, Russisches Porzellan, Berlin 1924.

24. «Кіевская Старина», II, 240. Слабченко. Хозяйство Гетьманцини ХѴІІ-ХѴІІІ ст. Одеса 1922, ст. 156.

25. В. Січинський. Архітектура міста Потилича, Львів 1927.

26. В. Л. Виробы з порцеляны, фаянсу, майоліки і глины. Выставка археологична польско-руска 1885 р. во Львовѣ, Львів 1885. ст. 22.

27. В. Січинський, Нариси з історії української промисловостіи, Львів 1936, стор. 49-52.