В Ужгороді зосереджені три унікальні художні музеї — ім. Йосипа Бокшая, Федора Манайла та Андрія Коцки. Вони не можуть похвалитися унікальними роботами “старих майстрів” чи контемпорарі, але любителям живопису все ж варто сюди приїхати за колоритними творами мистецької школи, яка увібрала краще з європейської та місцевої народної культури. На неї досі рівняються сучасні митці, її твори шукають колекціонери задля вигідного капіталовкладення, яке точно не знеціниться. Кажуть, вино оцінюється дорожче, якщо воно не “подорожувало” далі, ніж 50 кілометрів від місця походження. Це ж можна сказати про закарпатську школу — “споживаючи” її у місці створення, розумієш, звідки цей неперевершений колорит та технічна майстерність.
Андрій Коцка, “Жінка з Колочави”, 1958 рік
Національне відродження Закарпаття
На Закарпатті, яке входило 9 століть поспіль до Угорської держави, переважну частину населення складають українці. Після розпаду Австро-Угорщини, у 1919 році, чимало краян виступили за об’єднання з УНР, але через поразку Києва, край на правах автономії увійшов до складу Чехо-Словаччини. Попервах одиноким центром культурного відродження “Срібної землі” була греко-католицька церква, зокрема монастирі. Так, в Ужгородському монастирі відкрили друкарню, яка справила великий вплив на релігійно-культурний розвиток українців — тут видавали як “дешеву книгу для бідного русина”, так і “Науковий збірник Товариства “Просвіта”. У 1920-1930-х рр. українська громадськість і політичні партії на Закарпатті настільки активізувались, що врешті-решт у 1939 році постала Карпатська Україна. У цей непростий період зароджується Закарпатська школа живопису. Її засновник, Йосип Бокшай отримував чимало замовлень від УГКЦ, був викладачем вчительської семінарії в Ужгороді і саме для учнів семінарії разом із Адальбертом Ерделі, відкрив Публічну школу малювання. До речі, відомий політичний діяч, лідер Карпатської України Августин Волошин був директором цієї семінарії.
Золтан Шолтес, “Мукачівський замок”
Публічна школа малювання
Міжвоєнний період на Закарпатті характеризується прагненням до самоорганізації місцевих художніх сил і творчого взаємообміну. Випускники Угорського королівського художнього інституту Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай прагнули стати виразниками самобутнього національного колориту Закарпаття, а не рухатися у фарватері Відня, Будапешта чи Праги. Вони об’єднали зусилля і у 1927 році створили приватну художню школу, до якої почали запрошувати талановитих учнів. Заняття відбувалися у звичайному семінарійному класі в суботу та неділю. Оплата невелика, декого навчали безкоштовно — тут викладали рисунок і живопис, основи перспективи, пластичну анатомію, історію мистецтва. Учні також працювали на пленері. “Публічна школа малювання” А. Ерделі та Й. Бокшая мала на меті творити мистецтво, яке могло уповні виразити багатюще життя мешканців Карпат, незрівнянний ландшафт та його барви. Вона допомогла розвинути професійні навики майбутнім співзасновникам Закарпатської школи живопису, серед яких — Андрій Коцка, Ернест Контратович, Золтан Шолтес, Адальберт Борецький, Шандор Петкі. Заклад працював з 1927 до 1945-го року під керівництвом Адальберта Ерделі.
Адальберт Ерделі, “Біля церкви”, 1930 рік
“Товариство діячів образотворчих мистецтв на Підкарпатській Русі”
У 1931 році Й. Бокшай та А. Ерделі заснували також “Товариство діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі”. Воно зміцнювало професійні зв’язки між художниками і стало чимось на зразок експертного кола старшого покоління, яке спонукало до творчого розвитку молодшу генерацію, а також плекало доречні, на думку засновників, погляди на мистецтво. “У своїй діяльності ми мали на меті відгородити наш колектив і наше мистецтво від любительщини, необґрунтованого “авангардизму” і салонних офіційних плинів”, — писав Й. Бокшай. За словами художника, вчилися на творах класиків: Рембрандта, Веласкеса, Гойї, Тьєполо, Мункачі, Курбе та інших.
Головою організації був Ерделі. У жовтні 1931 року правління Товариства з ініціативи голови оголосило про відкриття курсів рисунку й живопису. Через рік після створення, товариство об’єднувало 38 художників. До об’єднання також входили угорці, словаки, чехи. Художники творили нове національне мистецтво, використовуючи образну мову, засоби та прийоми модерних течій — постімпресіонізму, експресіонізму та реалізму. Вони започаткували власні традиції пейзажної школи, портрету, натюрморту, жанрового живопису, щорічно демонструючи твори на виставках.
У 1937 році до товариства приєднався Федір Манайло (1910-1978), який здобув академічну освіту у Празькій художньо-промисловій школі та мав творчі вояжі до Відня, Мюнхену та Парижу. Педагогічну діяльність він розпочав в Ужгородському ремісничому училищі. З його появою закарпатська школа живопису набула більш виразних національних рис.
Отож, на Закарпатті сформувався енергійний колектив митців, які взялися розвивати національне мистецтво європейського рівня, самовдосконалюватися та будувати систему художньої освіти для місцевої обдарованої молоді. Засновники школи та їх колишні учні навчали молодь в дусі довіри, відкритості та якісної професійної підготовки, втілюючи досвід художніх шкіл Надьбані, Мюнхена, чи Парижа.
Окупація Карпатської України Угорщиною стала на заваді творчому процесові, товариство змінило назву на “Союз подкарпатских художников”, а деякі чеські митці покинули Закарпаття. Проте група на чолі з А. Ерделі залишилась, творила і навіть організовувала пленери.
Йосип Бокшай “Хустський замок”, 1942 рік
Часи “оптимізму”
Після Другої світової війни в Ужгороді до “вищої мистецької ліги” входили вже згадані випускники Будапештської Академії мистецтв Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Омелян Грабовський, Вищої художньо-промислової школи у Празі — Федір Манайло, Мюнхенської Академії мистецтв — Дюла Віраг, Римської Академії святого Луки — Андрій Коцка. Й. Бокшай писав: “Ми вийшли на широку дорогу мистецтва. У нашім колективі з’явилися нові майстри: художники А. Кашшай, Г. Глюк, скульптори В. Свида, І. Гарапко, графік В. Берец. Поряд із прославленими майстрами вони збагатили закарпатське образотворче мистецтво добутками, що відображають хвилюючі теми сучасної дійсності. Оптимізм назавжди став основною рисою творчості закарпатських художників, їх барвистого, сонячного і яскравого мистецтва”.
Створення на Закарпатті вищого художнього навчального закладу було мрією А. Ерделі і він розпочав переговори з керівництвом та Спілкою художників України. Улітку 1945 року до Ужгорода приїхали міністр освіти УРСР Павло Тичина, художники Василь Касіян, Микола Глущенко. А. Ерделі навіть повісив табличку “Академія” на приміщенні вчительської семінарії, а восени 1945 року тут вже проходили вступні іспити. Однак власті погодилися лише на відкриття державного художньо-промислового училища, а його першим директором став А. Ерделі. Він планував розвивати академічні напрямки — живопис та скульптуру, проте радянська влада обмежила підготовку ремісничими професіями. Відділення художнього розпису очолив Федір Манайло, а у відділі художньої обробки дерева викладав Іван Гарапко; на цьому ж відділі працював Василь Свида. Фахові дисципліни — рисунок, живопис і композицію — викладали А. Ерделі, Й. Бокшай, Е. Контратович, А. Борецький, Ш. Петкі.
Часи “оптимізму” і піднесення на Закарпатті, минули так само швидко, як і свого часу в Галичині 1939 року. Почалися масові репресії проти греко-католицької церкви, патріотів, творчої інтелігенції. Гоніння церкви зачепили митців, які до війни були з нею тісно пов’язані, або й взагалі були священиками. 1947 року А. Ерделі звільнили з посади директора художнього училища, а згодом “Закарпатська правда” у статті “Розгромити охвістя космополітів на Закарпатті” звинуватила його в “раболіпстві перед загниваючою культурою капіталістичного Заходу”. Поступово система художньої освіти на Закарпатті перетворювалась з академічної в ремісничу, а училище, замислене як академія, почало готувати виробників сувенірної продукції.
І все ж, у 50-х роках закарпатська школа живопису отримала ще одне надбання — А. Кашшая. Він був учнем та послідовником Й. Бокшая, а поруч з ним працювали ще кілька десятків самодостатніх мистецьких особистостей.
Власне термін “Закарпатська школа живопису” виник наприкінці 1950-х років, коли радянські мистецтвознавці відкрили для себе художню культуру Карпатської України. “Школа” була сукупністю творчих манер низки талановитих митців від Адальберта Ерделі до Юрія Герца. Протягом радянського періоду вони змогли вберегти і, відчасти, продовжити власні традиції, адже ідеологічно безпечні жанри пейзажу та портрету дозволяли творити сміливі кольорові поєднання та досягати глибини образу.
Стоять зліва направо: Й. Бокшай, Ф. Манайло, А. Коцка, В. Свида, А. Ерделі. Попереду ліворуч — Е. Контратович, праворуч — Ш. Петкі
Стиль школи
Один із засновників школи Йосип Бокшай писав: “Виникненню образотворчого мистецтва Закарпаття сприяв цілий ряд передумов, завдяки яким пишним цвітом розквітла народна, національна за духом й формою художня культура. Це, насамперед, такі фактори, як прекрасна мальовнича природа закарпатського краю, й не менш прекрасне народне мистецтво в усіх своїх найбагатших жанрах, починаючи від писанок, вишивки, ткацтва й закінчуючи різьбленням по дереву, що прославило себе не тільки в предметах побуту й декоративних прикрасах, але й в диві нашого краю — древньому дерев’яному зодчестві”.
Відображення особливостей ландшафту з допомогою практики пленеру, якісна освіта та відкритість до світового мистецтва були найголовнішими принципами школи. Творам її “батьків” та учнів притаманні загострена експресія кольору, надзвичайно чуттєве, емоційне ставлення до навколишнього світу, оптимізм і життєрадісність. Практики пленеру дали підставу дослідникам називати школу “закарпатським Барбізоном”.
Пейзаж став найпоширенішим жанром робіт закарпатських художників, у ньому найкраще розкрилися стиль та манера митців школи. Відправною точкою міркувань про художні особливості цих творів можуть бути погляди критика та скульптора Фредекріка Рюкштула, який стверджував, що стиль з’являється тоді, коли художник відходить від зображення правди природи, а добрий стиль вирізняють ясність, виразність та мелодійність. Як метафору він використовував настанову Гамлета митцям: їхнє завдання — тримати дзеркало перед природою. Звісно, що дзеркало не має відображати природу буквально. Пейзажі закарпатців – якраз таке дзеркало, в якому бачимо опоетизований образ рідної природи.
Йосип Бокшай зазначав, що прикладом для закарпатців слугувала Надьбаньська школа, яка об’єднала навколо себе художників-реалістів та розвивала національне мистецтво. Цій школі були притаманні реалістичне сприйняття дійсності, імпресіоністичні елементи в пленерному живописі, світлі тони палітри. На межі ХІХ — ХХ століття угорські митці підхопили ідеї барбізонців і з’явилося чимало мистецьких колоній: Нодьбань, Кечкемет, Солнок стали центрами альтернативної мистецької освіти. Колегу Й. Бокшая — А. Ерделі називають провідником ідей надьбанської школи на Закарпатті. Пленерні студії закарпатців відбувались в селах Ставне, Ужок, Кушниця разом з учнями.
Портретів, натюрмортів та жанрових творів у закарпатців значно менше. Щоправда, Йосип Бокшай відомий багатофігурними композиціями на релігійні теми. У Федора Манайла жанрові твори мали символічний характер та були оповідями на фольклорні теми. Жанровим картинам учнів притаманні декоративні узагальнення та експресія виконання. У портретах помічаємо тягу до зображення етнічних типажів, місцевого ландшафту та народного одягу — поетизації етнокультурних мотивів. До натюрморту найчастіше вдавались Адальберт Ерделі, якому притаманна експресивна манера та Андрій Коцка, який найчастіше малював квіти.
Художники багато малювали на соціальні теми у 20 — 40-х роках, однак з приходом радянської влади припинили зображувати проблеми верховинців.
Федір Манайло, “Гуцульське весілля”
Художня мова митців
А. Ерделі вважають майстром пейзажного та портретного живопису, натюрморту. Хоч митець називав себе реалістичним експресіоністом, в його образах багато від постімпресіонізму, якому властиве прагнення до вільного та узагальненого відображення матеріального світу. Митець намагався вийти за рамки реалістичного формотворення, велике значення для його художньої манери мав французький період, зокрема творчість П. Сезанна — це позначилось у спрощенні форм та зменшенні деталізації. Художник майстерно зображував світлоповітряне середовище та використовував, зазвичай, чисті кольори. Світ на картинах А. Ерделі без чітких кордонів, форми розмиваються та перетікають одна в одну з допомогою кольорів, які повторюються у воді, землі чи небі. Творення форми з допомогою кольорових площин, стилізація, широкі неспокійні мазки з різним напрямком руху та висвітлена палітра – характерні особливості художньої мови митця.
Адальберт Ерделі, “Мукачівський замок”, 1930-ті рр.
Шанувальник класики Й. Бокшай відрізнявся від неспокійного та енергійного А. Ерделі. У 30-40-х роках монументальний живопис займав чи не найважливіше місце у творчості художника — він виконував розписи для багатьох храмів. Монументальні твори нагадують шедеври старих майстрів доби бароко, свідчать про вміння митця динамічно розкривати композиційні рішення, творити переконливі образи сповнені драматизму та пафосу. У багатьох станкових творах Й. Бокшая Христос і Богоматір з’являються в оточенні верховинців у національному одязі, а святі тримають у руках зменшені копії закарпатських дерев’яних храмів. Художник ретельно відображав деталі композиції, адже його творчим методом був реалізм. Для палітри Йосипа Бокшая характерні гарячі, чисті, декоративні кольори. У пейзажних творах бачимо прозорі, але водночас насичені тіні, сонячне світло, яке нагадує мерехтливе мереживо — вони поєднані у його творах надзвичайно гармонійно. Картини залишають враження написаних “а ля пріма” — за раз, в творчому пориві.
Роботи Йосипа Бокшая в експозиції Закарпатського художнього музею, Ужгород
У 30-х роках до закарпатських митців приєднався Федір Манайло. Він досконало знав фольклор та побут місцевого населення. Експресія у його творах будувалася на принципах народного мистецтва. У них також помітні модерністські європейські течії початку XX століття. Довоєнний період творчості характеризується більшим драматизмом — художник відображав тяжкі реалії життя місцевого люду, як, приміром, у роботі “Скорбота” 1940 року: експресивність полотна підкреслена сліпучим холодним світлом, контурним малюнком, який окреслює убогий інтер’єр хати, а також стрімке перспективне скорочення зображення. У післявоєнний час твори художника набули декоративних рис і мають світлий колорит. Сільський пейзаж, заводи і фабрики, лінії електропередач, багатоповерхівки на його полотнах виглядають наче верховинська вишивка. Він намагався вмістити якомога більшу кількість персонажів чи предметів у простір полотна. Багатофігурні композиції розгортаються по вертикалі, художник нехтує перспективою, а твір “Борня за волю” за композицією нагадує сцени Страшного суду на українських іконах XV — XVII століть.
Федір Манайло, “Скорбота”, 1939 рік
Випускник семінарії та публічної школи малювання Андрій Коцка довгий час учителював у бідних верховинських селах, наживши капітал вражень від народного побуту та типажів. Художник створив галерею образів сільських дітей, його візитівкою стала низка портретів вродливих жінок. Його твори вирізняються бездоганним колоритом, дивують щирістю і поетичністю образів, невимушеною манерою письма. Кольорові плями утворюють складний мелодійний ритм, м’які фарби мерехтять і переливаються під променями сонця, контури тануть і розчиняються. Сміливими, енергійними мазками А. Коцка зображав фон картини — переважно зелено-блакитний карпатський пейзаж. Манера художника мінялася чи не кожні 10 років. Якщо роботи 50-х деталізовані, то у 70-х техніка зовсім інша — узагальнена, побудована на контрастах чистих кольорів.
Твори Андрія Коцки у меморіальному будинку-музеї, Ужгород
Гаврило Глюк поселився в Ужгороді після Другої світової війни. Великий вплив на митця справило угорське малярство кінця ХІХ — початку ХХ століття. За роботу “Лісоруби” 1958 року його нагородили великою срібною медаллю на Всесвітній виставці в Брюсселі. Глюк займався в основному станковим живописом і графікою, його вважали майстром пейзажного та портретного жанрів. Мистецтвознавець Іванна Павельчук стверджує: художник спромігся інтегрувати засади постімпресіоністичного колориту в сюжетний простір соцреалізму.
Гаврило Глюк, “Лісоруби”, 1954 рік
Палітра випускника публічної школи малювання Золтана Шолтеса хоч і має характерну холодну кольорову гаму, але вона яскрава та соковита. Роботи виконані в реалістичному дусі ретельно та делікатно і майже всі виконані з натури.
Золтан Шолтес, “Зима в Закарпатті”, 1981
Природа Карпат також стала головною темою для Антона Кашшая. Художник навчався у Й. Бокшая та й сам пізніше виховав покоління майстрів. Майже всі його пейзажі роботи написані з натури, його творча манера мінялася впродовж життя. Його праці відрізнялись монументальністю, прагненням до узагальнень. До 60-х твори мали реалістичний характер, пізніше техніка стала більш розкутою і графічною: цілісний та віртуозно промальований образ творили неспокійні ритмічні лінії та контрастні яскраві кольорові плями.
Антон Кашшай, “Осінній краєвид”
Світ художньої мови закарпатців нагадує заповідник реалізму з елементами постімпресіонізму та експресіонізму, модерну та символізму, які були законсервовані протягом усього ХХ століття: радянська влада не толерувала нічого окрім соцреалізму. З іншого боку модерне безпредметне мистецтво йшло врозріз із принципами закладеними “батьками” цієї школи. Хосе Ортега-і-Гассет називав модернізм новим мистецтвом, що “складається цілком із заперечення старого”. Як же могли відмовитися від старого художники, для яких культурна спадщина та природа були головним джерелом натхнення? Любов до традиції можна пояснити ще й тим, що багато митців мали семінарійну освіту. А традиція — це те, на чому будується і чого навчає церква. Проте, із кожним поколінням, художники на Закарпатті все більше відходили від заданих еталонів — мазок ширшав, декоративні плями та кольорові “вібрації” ставали більш характерними для митців. Не в останню чергу цьому сприяли і художні освітні заклади, які плекали декоративізм. Примружений та розмитий погляд прийшов на зміну гострому зору основоположників школи.
Тарас Усик, “Пейзаж”
Нове життя старих традицій
Творчість школи стала брендом, а три художні музеї присвячені мистецтву ХХ століття у невеликому місті з населенням 115 тисяч підносять його до рівня культурних столиць Києва та Львова. Їхня присутність поруч із мальовничими ландшафтами та пам’ятками архітектури — величезна туристична принада регіону.
Закарпатці сакралізують свою школу живопису, часто вживають епітети “патріарх”, “ікона”, “живописець сьомого покоління закарпатської школи” тощо. Офіційні інституції Ужгорода носять імена майстрів закарпатської школи: художній музей названий на честь Йосипа Бокшая, є два навчальні заклади з мистецьким спрямуванням — Ужгородський коледж мистецтв ім. А. Ерделі та Закарпатський художній інститут, де твори класиків закарпатської школи є важливою складовою навчального процесу. Тут проводять щорічні “Ерделівські читання”, випускають науковий вісник, проводять чимало пленерів, олімпіади з живопису.
На Закарпатті працюють як послідовники засновників школи — Антон Ковач, Василь Вовчок, так і прихильники модерністських течій Владислав Габда, Тарас Усик, Габріел Булеца, Борис Кузьма. Юрій Білей, Антон Варга та Павло Ковач експериментують та відходять від традиційних образотворчих засобів, використовуючи у власних проектах відео, онлайн-трансляцію. У 2013 році вони стали лауреатами першої спеціальної премії PinchukArtCentre. Сучасні митці Закарпаття давно вийшли за рамки жанру та стилістики, які плекали засновники школи, а вона перетворилася на чудовий бренд, який радше виконує функцію високої професійної планки.
Богдан Ворон