Двадцять третього травня 2013 року виповнився рік від дня трагічної смерті Героя України, довголітнього директора Львівської галереї мистецтв Бориса Григоровича Возницького. Незважаючи на свою велику зайнятість музейними та організаційними справами, у 2008 році він без роздумів погодився стати одним із засновників «Мистецького фонду «Артес», вважаючи, що об’єднання зусиль мистецьких установ задля реалізації нових культурних проектів є рушієм нашого інтелектуального поступу.
Борис Григорович Возницький. Фото Василя Пилип’юка
Людина-легенда буває незрозумілою й загадковою, натомість Борис Григорович був завжди простим, щирим і відкритим до людей…
Згадую, як у 90-х роках запросто отримала від нього офіційний дозвіл зарисовувати народну скульптуру в фондах Олеського замку. Він дивувався, що мені хочеться щодня їздити зі Львова до Олеська і «випробовував» на міцність, запитуючи: «А ви не боїтесь привидів? Адже тут часто блукає Біла Пані, інколи ще дехто…» У фондах дійсно було таємниче і одиноко, ні тобі живої душі, одні «привиди» — скульптури.
Але треба було знаходитись поряд з Борисом Григоровичем у замку, щоб відчути, як він відносився до назбираних «скарбів»: його переповнювала тиха гордість, трепетна любов і благовіння перед старовиною… Теперішнім можновладцям і новітнім «колекціонерам» цього не зрозуміти — вони думають, що ставши власниками древностей, будуть багатшими, щасливішими і успішнішими. Багатшими, можливо і стануть, але глибинного смислу збирацтва так і не осягнуть… Колекціонерство має сенс тоді, коли в кінцевому результаті слугує місією збереження й популяризації старовини, збагачення і прославлення НАЦІЇ — її єдиного творця і власника.
Борис Григорович, очевидно, в силу вродженої шляхетності, розумів істини, великому загалу недоступні — він ще за життя піднявся над почуттям власності, особистої корисливості та комфорту (нажаль, для більшості ці постулати недосяжні, лише дехто їх починає розуміти за хвилину до потойбіччя)…
Великого музейника манило все приховане, занедбане і забуте. Він це рятував, а тоді експонував на радість собі і ближнім, створюючи все нові і нові музеї — філіали Львівської Галереї Мистецтв. Згадуючи його, на думку приходить порівняння з венеційськими дожами, які всі придбані за життя палаци й мистецькі колекції з великою гордістю заповідали рідному місту. Тому й не дивно, що у ХХІ ст. Венеція повна художніх старожитностей, історичних артефактів та розкоші…
А нам залишається тішитися тим, що встиг врятувати Борис Григорович Возницький…
Світла і незабутня пам’ять Великому Сподвижнику!
Оксана Романів-Тріска,
голова правління «Мистецького фонду «Артес»