Задумуючи виставку в рамках Форуму “ДОНКУЛЬТ”, ми ставили питання перш за все собі: що ми знаємо про Донбас і що мистецтво може нам розповісти про нього? При цьому ми розглядали мистецтво не як пасивний матеріал, який чекає на наше авторитарне втручання, а як неймовірно багатий культурний пласт — неоднозначний, проблемний і відвертий. Одним словом, занурюючись в фонди музеїв та приватний збірок, ми справді хотіли почути “голос Донбасу”.
Володимир Сизов “Богатиpi Донбасу”, 1987 р.
Нам було відомо, що є видатні художники — вихідці з території нинішніх Донецької й Луганської областей, які покинули цей край, уславившись в столичних центрах Російської імперії. П. Кончаловський (зі Слов’янська), С. Колесников (з Адріанополя), А. Куїнджі (з Маріуполя) та багато інших менш відомих митців на межі ХІХ — ХХ століть покинули свій рідний край, який був лише промисловою периферією імперії. М.Ткаченко часто відвідував схід України, створивши низку ліричних пейзажів, не зачіпаючи тем праці, регіональної ідентичності чи соціальних суперечностей.
Художнє відкриття Донбасу приписують передвижнику М.Касаткіну, котрий під час своїх поїздок 1892 — 1895 років створив своєрідну “енциклопедію” життя шахтарів. Він звернувся до актуальних для російських реалістів тем важкої праці, написав серію портретів робітників та робітниць.
Петро Кончаловський “Натюрморт. Дельфінії”, 1955 р.
Переломним у формуванні образу Донбасу стали 1920-ті роки. У зв’язку з індустріалізацією край отримав назву “всесоюзної кочегарки” — своєрідного центру, який забезпечував економічне процвітання цілої країни, навіть більше, — без нього неможливим була побудова соціалістичного майбутнього. Сюди приїжджали художники з Москви, Ленінграда, Києва з метою відобразити ритми побудови нового суспільства. Тут з’явилися монументи Артему І.Кавалерідзе (Бахмут, Словянськ), які втілили образ нового героя новітньою художньою мовою.
Іван Кавалерідзе, пам’ятник Артему в Бахмуті
Для радянської ідеології Донбас виявляється “вдячною темою”. Його ідентичність ще з ХІХ століття визначається не за етнічними ознаками, а за територіально-виробничим принципом, це своєрідний “плавильний котел” різних націй та соціальних станів, де можна провести грандіозний соціальний експеримент на тлі вражаючих індустріальних пейзажів. При тому, що життя робітників залишалося важким, а побут невлаштованим, обстановка — криміногенною, з 1930-х років Донбас починає поставати як край героїв нового часу. Олексій Стаханов, Микита Ізотов, Паша Ангеліна — ці імена набувають популярності рівня медіа-зірок, а стахановський рух після 1935 року поширюється всім СРСР. Важка праця, що технічно майже не змінилася з передреволюційних часів, тепер офіційною пропагандою подається як колективна і натхненна усвідомленням спільної мети, а значить має високий сенс перетворення суспільства і окремої людини. Ця героїзація праці в Донбасі ідеологічно закріплюється в святі День шахтаря, що відзначається з 1948 року в останню неділю серпня на честь подвига Стаханова.
Федір Кричевський “Шахтарське кохання”, 1935 р.
З 1930-х років художники з усього Радянського Союзу їдуть в Донбас у творчі відрядження, щоб оспівувати героїзм робочої людини та показати оновлений образ краю. В українському мистецтві таким яскравим прикладом стала картина засновника соцреалізму Ф. Кричевського “Шахтарське кохання” (1935), де сентиментальна сцена пронизана оптимізмом і впевненістю в щасливому майбутньому, яке гарантує молодій парі радянська дійсність. Один з визначних постсезаністів Л.Крамаренко 1936 року працював у Сталіно (Донецьку) та Маріуполі над розписами Палаців піонерів і одночасно писав індустріальні пейзажі. У 1948 р. до Донбасу переїхав відомий скульптор-бойчукіст Б.Кратко, який створив низку пам’ятників у Донецькій області та композицій на шахтарську тему.
Алла Горська, панно “Космос” на торці будинку школи №5 в Донецьку. Фото: infodon.org.ua
Мистецьке життя пожвавлюється в Донбасі у повоєнний час. Тут відкриваються художні музеї, при палацах культури шахт працюють студії та пересувні виставки. У 1965 — 1967 роках у Донецьку, Жданові (Маріуполі) та Краснодоні група художників на чолі з А.Горською, В.Зарецьким, Г.Синицею, Г.Зубченком створюють цикли монументальних мозаїк, в яких поєднуються актуальні сюжети, радянські теми і формальні принципи народного й модерністського мистецтва.
Анатолій Назаренко “Ранок Коксохіму”, 1972 р.
Культурний осередок Донбасу складається з випускників різних художніх вишів — Києва, Львова, Москви, Ленінграда. Найцікавішим доробком є спадщина покоління митців так званого “суворого стилю” — течії в офіційному радянському мистецтві 1960 — 1970-х років. У центрі уваги Г. Тишкевича, В. Хоренка, Ю. Зорка, А. Назаренка та інших перебували теми героїчної повсякденної праці, образ мужнього простого трудівника, —тобто характерні ідеологічні кліше соцреалізму. Проте їхнє вирішення набуло рис стриманості, колористичного аскетизму, сцени позбавлені розповідності та бравурного оптимізму, а стилістично твори тяжіють до мистецтва 1920-х років. Сьогодні твори цих художників Донбасу виглядають як найбільш викінчений український варіант “суворого стилю”.
Володимир Хоренко “Набережна”, 1961 р.
У 1990 — 2010-х роках героїка Донбасу втратила свою актуальність, і місцеві художники в пошуках ідентичності звернулися до минулого, до різноманіття культур народів, що населяли край. Тема шахтаря виокремилася в творах художників, які приїздили в Донбас з метою відкрити його специфіку в нових, пострадянських та постіндустріальних умовах. Великого значення для осмислення місця Донбасу в суспільстві, що змінюється, стала діяльність Фонду “Ізоляція” в Донецьку (2010 — 2014).
Андрій Парахін “Териконова весна”, 2014 р.
Мистецькі твори промовляють до нас, об’єднуючись в цілі історії. Вони формуються з дуже різних авторських наративів, які дозволяють скласти поліфонічний образ Донбасу і відповісти на низку актуальних питань. Що таке міф Донбасу? Чим він різниться у людей з решти України і як ідентифікують себе самі мешканці двох східних областей? Чому віджилий офіційний радянський міф не знайшов собі заміни в умовах незалежності? Чи є “український Донбас”? Як конструювався міф шахтаря-героя і чому він виявився таким потужним? Чому Донбас вимагає до себе особливого ставлення? Якою може бути спільна платформа для порозуміння?
Оксана Баршинова