Коли у стінах Національного музею у Львові ім. А.Шептицького з’являються твори таких мистців, як Зеновій Флінта, починаєш розуміти на чому ґрунтується феномен львівської живописної школи: у нарочитій простоті інколи банальних сюжетів завжди жевріє промінь тонкої філософії форм та барви. Коли експозицію формують хрестоматійно, чітко видно: де знак періоду “відлиги”, де період “застою”, і в поле зору обов’язково потраплять ті самі твори, що були кілька років тому. Інша справа, коли твори відбирає донька художника і з пієтетом виносить на суд глядача зовсім нетипові для стереотипного уявлення про художника твори…
Зеновій Флінта “Бароковий Львів”, 1988 р., полотно, темпера
Зеновій Флінта увійшов до історії українського мистецтва зовсім не як авангардист, залишивши в музеях десятки емоційних пастелевих етюдів Львова, Канн, Праги. Його пізні філософські елегії з присмаком гіперреалізму завжди сприймалися як таке-собі самобутнє відгалуження соцреалізму. А його “подарункові” пейзажі Львова на керамічних кахлях взагалі “плутали карти”, роблячи в очах правлячої кліки образ лиш вправного ремісника кераміко-скульптурної фабрики.
Ті, хто близько знали Зеновія Флінту, або бодай пробували вникнути у його внутрішній мистецький світ, — мають у своїй пам’яті образ зовсім іншої особи: невтомного новатора, технічно прецизійного рисувальника, та найголовніше – мислителя.
Залишивши майстерні знакових львівських педагогів Р.Селького та К.Звіринського, — З.Флінта виніс квінтесенцію того доброго та незнищенного, що судилося зібрати у цільну художню методику львівської мистецької школи.
Зеновій Флінта “Три+два”, 1960-ті рр., папір, темпера
Його ранні твори початку 1960-х, що вперше побачили глядача у львівській галереї “Прімус” 2010 року, назавжди зламали уявлення про Флінту-реаліста, засвітивши його експерименти в діапазоні авангардних стилів кубізму, дадаїзму, сюрреалізму та ремінісценцій з пошуками П. Сезана. (рис. 1-5,8). Та велика кількість виставлених ранніх авангардних експериментів художника ще тоді, у “Прімусі”, заставила багатьох аналітиків від мистецтва задуматись про об’єктивність історії львівського мистецтва 1960-х, де поза офіційною лінією мистецьких процесів у Львові в неформальних середовищах відбувалося у десятки разів більше знакових явищ, і то явищ європейського масштабу.
Зеновій Флінта у середині 1960-х жив межи двох антиномій: адміністративного пресингу офіційної культ-індустрії та доцільності впровадження нових шляхів образотворчого мислення. Вже тоді, запрошений для викладання живопису в ЛІДПМ розумів, що ілюзорна культура офіційного стилю псуватиме молоді уми. Знаходив підтримку своїх ідей у колі друзів — Л. Медведя, О. Мінька, Курилика, а реалізацію подібних знайшов у ближньому зарубіжжі. Педагоги Польщі, Угорщини та країн Прибалтики набагато швидше, ніж в Україні, відреагували на послаблення ідеологічного пресингу після смерті Сталіна. Великі виставки авангардного руху відбувалися у Польщі вже з середини 1950-х, в Прибалтиці — з кінця 1950-х.
Зеновій Флінта “Світязь”, 1970-ті рр. полотно, олія
Стажування художника у 1967 році в Гданську наштовхнуло його на створення нової методики навчання предмету композиції: за принципами інтелектуального освоєння художньої форми європейськими авангардистами. Флінтовий метод абстрагування предметного середовища можна відстежити в рисунках 1967-1968 років, де в одному начерку сільського інтер’єру художник розгортає ескіз масштабної абстрактної композиції (рис. 6,7). Зрозуміло, в тих умовах його шлях педагога-новатора був недовгим, проте збудив хвилю зацікавлення авангардною культурою серед молодих, а найголовніше — утвердив його особистий поступ.
Безкомпромісність в ідейному плані та високі вимоги до себе загнали З.Флінту, як і десятки справжніх естетів, у площину “внутрішньої еміграції”. Такий стан породжував герметичну культуру, з паралельною системою цінностей та духовних орієнтирів. Найближче до “герметизму” стояв його вчитель Карло Звіринський, що подібно до львівського композитора Анджея Нікодимовича створював свої складні семіотичні форми-конструкції. Свої конструкції внутрішнього світу пробував творити і З.Флінта; і лиш тепер, десятки років після його земного шляху, ми знаходимо до нього коди-розгадки.
Зеновій Флінта “Пейзаж”, 1968 р., папір, темпера
Безліч ескізів на один мотив, безліч вдосконалених фраз одної істини — відкривають творчий метод митця: від досконалого вивчення натури, означення її суттєвих характеристик — до побудови досконалого образу-знаку. (“Ритми життя” 1968 р., рис. 10) Хтось каже про композиційні вправи З.Флінти з абстрактною формою; а той, хто знав його глибше, у локальних площинах вбачає накладання перспективних планів (рис. 9).
Це тепер, з відстані досвіду чисельних виставок давнього іконопису в залах Національного музею у Львові упродовж більше ніж як 20 років, ми можемо розпізнати у його концептуальних формах тематичну лінію “Хресної дороги” чи знаки ранньохристиянського містицизму (рис.11,12). Це тепер у його натуралістичних натюрмортах 1980-х ми відчитуємо екзистенційні ноти ностальгії за втраченим часом і його концепцію “мікрокосмосу” (рис. 16,17).
Але найбільше турбує стереотипне сприйняття його творів середини-кінця 1970-х, де у хмарній погоді та натуралістичному відтвореному ландшафті є непоміченим витончений символізм передчуття лиха та алюзія тривоги, такі властиві поняття для нонконформістської культури того часу… (рис.13,15)
Діалог “простору” і “часу” для Зеновія Флінти — особливо сакраментальна тема, що єднає його внутрішню культуру з популярною космогонічною тенденцією герметичного середовища Львова. Епохальний, але до часу нікому невідомий твір “Ритми життя” (рис. 10) на останній виставці в Національному музеї відкрив двері до Флінтового світу “нерозказаних історій” про себе, про стосунки із “правильним середовищем”, про предмет дискусії із близькими друзями. Діалог із собою набув особливого значення на початку 1980-х, коли будь-яке спрощення форми сприймалося як дилетантство та цькувалося на рівні ворожої культури. Тоді художник черговий раз пірнув у екзистенцію, задавивши у собі духовний бунт та потужну позитивну енергію високого естета. Його пейзажні роботи тих років мають здебільшого пленерний характер (рис. 18) а портрети — зосереджені на емоційних деталях та сентиментальних нотах товариських стосунків з моделлю. Озеро Світязь, Ворохта, старі вулички Львова — наче візуальний літопис того, що любив, і з яким ні за що не думав розлучатись… (рис.13,15,18)
Зеновій Флінта “Музикант”, 1962 р., папір, темпера
Першого вересня цього року Зеновію Флінті могло б виповнитись “80”. Він залишив багато творів, а у їхніх образах — багато розпочатих серйозних дискусій про мистецтво і про роль особи митця у Світі. Багато того, що не доказав художник за життя, мали б відчитати аналітики у його творах тепер, означивши особливу роль у торуванні “українського шляху” в мистецтві ХХ-го сторіччя.
Якось, ще на початку 1990-х авторові цих рядків довелося побувати в середовищі американського “мистецьки-заангажованого істеблішменту”, маючи перед тим уявлення по їхнє сучасне мистецтво як по культуру виключно скандально-епатажного характеру. Моєму здивуванню не було меж, коли дізнався про популярні тенденції натурфілософського світогляду та відродження реалістичної традиції. Причиною такого несподіваного повороту в американській культурі ще з середини 1980-х була нагальна потреба пошуку позитивного мислення в оточуючому світі, як (постмодерна за своїм походженням) антитеза глобальній раціоналізації людських стосунків.
Зеновій Флінта “Інтер’єр гуцульської хати”, 1967 р., папір, олівець, фломастери
Якщо аналізувати українську ситуацію тих років у мистецтві, то помітним стає також цей фактор “раціональних стосунків” та особлива відраза до нього у середовищі інтелектуалів. Раціональність людських стосунків в Україні не мала (так як американська) бізнесової природи, але опиралась на неписані закони совкового пристосуванства. Зеновій Флінта всім єством пручався тим “законам” та намагався протиставити облудному світові свою формулу гармонійного світу. Його імпресіоністичні сонячні етюди Поділля, Карпат, Волині — наче вдихання позитивного повітря “чесного світу”. Шукати глибоку філософію під ногами та залишатись романтиком — стежка унікального синкретизму, який ще треба бодай в загальних рисах відчитати прийдешнім. Граничні світоглядні моменти львівського мистецтва другої половини ХХ ст., коли образотворчість маневрує між формами високого модернізму та репліками віджитих стилів — якраз означила проблематику “блукаючого сьогодення”. Якщо хтось сьогодні легковажно віднесе мистецтво до сфери суспільно-пасивної чи аполітичної, той заперечить феномен громадянського суспільства, світоглядні форми якого визріли у середовищі митців-інтелектуалів ще в середині 1960-х, а набрали виразних форм в середині 1980-х. Чим було мистецтво Зеновія Флінти для його сучасників та чим воно є зараз у вимірі актуальних процесів — відповідь даймо собі самі.
Текст: Богдан Мисюга, викладач кафедри менеджменту ЛНАМ, кандидат мистецтвознавства
Фото: Остап Лозинський
