Ніхто б не міг подумати, що непідписання угоди про співробітництво з Європейським Союзом може бути тісно пов’язаним з українською двохсотлітньою давниною… Революційне піднесення, що панувало в Києві з грудня 2013 по лютий 2014 рр., було націлене на зміну влади. Проте в розбурханому морі людських емоцій проявилось багато супутніх революції, проте не випадкових мистецьких явищ.
Окрім революції, 2014 рік ознаменований 200-літнієм ювілеєм з дня народження Тараса Шевченка. Всі давно заплановані заходи по вшануванні поета не могли бути домінантними, оскільки на вулицях Києва вирішувалась доля держави. Та зненацька провісниками перемоги стають плакати «Ікони революції», які з’явилися 10 лютого на стінах будівель Хрещатику – Т. Шевченко, Л.Українка, І. Франко в образі новітніх революціонерів. «Вогонь запеклих не пече» – рядок з «Гамалії» Шевченка не одному закарбувався в душу. Плакати виконав автор з «нікнеймом» Sociopath і виставив їх у мережу. На перший погляд дивним є звернення молодих митців до класики – адже ці поети та письменники завчені ще зі шкільної лави. Проте, очевидно, у моменти потрясіння починаєш розуміти могутність їх мислення – актуальність Шевченка стає буденністю, при чому нашим сьогоденням. Стимулів для вивчення його віршів вже не потрібно – влучно написані рядки запам’ятовуються автоматично.
Художник обрав простий спосіб візуалізації Шевченка – поет в «архаїчній» смушевій шапці, проте у пов’язці, що прикриває пів-обличчя, увиразнюючи очі. На тлі перехрещені пляшки – червоно-чорні «коктейлі Молотова». Оце і все. Лаконічність замінила пафос – можливі довгі тиради та виступи поетів, багатослівні дифірамби були заміщені портретом-знаком. Шевченко з нами, тут і зараз. Виявляється він був з нами завжди, проте ми можливо цього не зауважували…
Більш багатослівним є Андрій Єрмоленко, один з засновників жлоб-арту. Він створив свою Шевченкіану задовго до Майданних подій, зобразивши поета в ролі сучасників – «Шевченко-Супермен», «Шевченко-міліціонер», «Шевченко – король рокенролу» та ін. Художник так коментує своє звернення до постаті поета: «Шевченко! Це був найлютіший чувак, неопанк того часу. Єдина людина, яка не посоромилась обізвати царя… Для мене це приклад людини-дії. Треба діяти!». Виставка плакатів, на яких Шевченко актуалізований до наших реалій привернула увагу громадськості – ми неодноразово спостерігали, як глядачі уважно вдивляються в новий образ Кобзаря. Є, звичайно, реципієнти, що цього тренду не сприймають, – у Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові (надалі НМЛ), також виникла дискусія, чи варто ювілейну Шевченкіану доповнювати роботами Єрмоленка. Проте і в, здавалось би, консервативному Львові виставка викликала хвилю одобрення.
Питання про актуалізацію Великого Пророка не нове – як виявилось, ще на початку ХХ ст. галицька літературна формація «Молода Муза», шукаючи своє творче обличчя, задумувались над сприйняттям літературних феноменів і нашим консерватизмом. Петро Карманський писав: «Ми, «молодомузівці», може навіть інстинктом відчували, що Європа женеться вперед, тоді, як ми, галичани, сидимо скам’янілі на гранітних основах традиційної побутовщини, «неньковатості», примітивізму й сентименталізму… Ми бачили, що загал не переварив у собі навіть Шевченка і Франка, пережовуючи вперто хіба публіцистику першого і патос «Каменярів» другого…» (П. Карманський «Українська Богема», Львів, 1996, с. 126-127). Водночас на виставці в НМЛ експонується шарж на Тараса Шевченка роботи Осипа Сорохтея (1922 р.), який вражає модерністю та образністю – декількома графічними лініями автор передав і силу духу і характер Великого Українця.
Власне Шевченкіана, представлена у березні 2014 р. в НМЛ гарно ілюструє трансформацію нашого сприйняття Шевченка – від ілюстративного через переосмислене до інтерактивного у проекті Сергія Проскурні «Наш Шевченко».
У статті «Тарас Шевченко: человек vs миф» київські мистецтвознавці Юлія Майстренко-Вакуленко та Ольга Балашова зауважили щодо художньої спадщини Шевченка: «по-сути главная заслуга Тараса Григорьевича не в его художественных достижениях, а в том, что он позволил себе быть украинцем в высшем обществе Российской Империи. Во времена, когда подобная самоидентификация была, мягко говоря, непопулярной». Дозволю собі не погодитись з такою оцінкою Шевченка-художника, проте щодо феномену «українськості» поета авторки праві – Шевченко «очолив» Майдан, оскільки більшість українців вирішила відстояти своє право бути саме ними, а не «хохлами», «малоросами», «галіцманами»… Звідси і звернення до Шевченка, його інтуїтивне і душевне сприйняття, зрештою його присутність на Майдані, як символу, як зразка Великого Українця.
Так склалася доля, що у лютому 2014 українська нація змогла переосмислили свою роль у бутті та актуалізувати священні слова Шевченка: «Борітеся – поборете!». І ми за це вдячні – Богові, Шевченку та Героям Майдану…
Оксана Романів-Тріска