Твори провідних художників зі Львова, Тернополя й Івано-Франківська представили мистецьку й соціально-культурну ідентичність Галичини. Харківський Художній Музей став одним з двох головних виставкових майданчиків Форуму “ПогранКульт: ГаліціяКульт”, тут репрезентували мистецтво ХХ століття з колекцій Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, Музею мистецтв Прикарпаття (Івано-Франківськ), Дирекції виставок Національної спілки художників України, самого Харківського Художнього Музею та приватних зібрань.
Галичина увійшла до складу радянської України на початку Другої світової війни, активне ж залучення її до соціалістичного будівництва відбулося у 1950 — 1960-х роках. Це час, коли зокрема у Львові (де після війни залишилося не більше 16 відсотків населення), постають нові заводи, ростуть нові квартали, з’являються нові мешканці — українці з центрального й східного регіонів та з навколишніх сіл. Українізація до війни по суті польського міста відбувається паралельно з його радянізацією.
Формується система та інфраструктура художнього життя: утворюються місцеві відділення Спілки художників, створюється матеріальна база для існування митців — Художній комбінат, що здійснює державне замовлення на всю “художню продукцію” — від картини до монументальних панно, відкривається Інститут декоративно-прикладного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Разом з тим, радянська система приносить і методи жорсткого контролю, найвідчутніший з яких — державна цензура, ідеологічний нагляд за темами, образами і засобами зображення. Соціалістичний реалізм поширюється на західні землі України, витісняючи вільний творчий пошук.
Відтепер художники живуть у подвійній реальності. З одного боку — виконують соціалістичні завдання в ідеологічно прийнятній життєподібній манері, з іншого боку — для себе, в колі однодумців, створюють абстрактні композиції, передають трагізм життя, дають волю таким небажаним в офіційній царині емоціям, як відчуття безвихіді чи екзистенційного вакууму. Важливою складовою цього “підпільного” життя було стремління не переривати потужну модерністську традицію, водночас стверджуючи власну національну самобутність.
Така позиція найвідчутніше проявлялася в діяльності Карла Звіринського, молодшого колеги і друга Романа Сельського. Звіринський утворив у себе вдома андеграундну школу, де студенти не стільки вчилися малювати, скільки отримували від вчителя заборонені книги з історії України, обговорювали питання релігії й віри, тобто в такий спосіб закладалися етичні підвалини творчості. Цей тихий спротив радянській системі став визначальним для його учнів — Олега Мінька, Зеновія Флінти, Романа Петрука, Андрія Бокотея та ін.
Інший полюс спротиву радянській системі представляє життя й творчість Опанаса Заливахи. Уродженець Харківщини, він майже все життя прожив у Івано-Франківську. Художник з активною громадянською позицією, він належав до кола шістдесятників (Іван Дзюба, Алла Горська, Василь Стус, Галина Севрук та ін.), відкрито виступав проти утисків української інтелігенції та несправедливого правосуддя, за що відбув п’ять років мордовських таборів.
Також показова доля львівського художника Леопольда Левицького, котрий буквально уособлював двоїстість мистецького самовираження. Працюючи переважно в сфері графіки, яка давала можливість певної умовності зображення, він разом з тим створював відверто соцреалістичні твори (серія “Борці за робітничу справу”, картина “Дума про возз’єднання”), а у себе вдома, за легендарною ширмою, куди не допускалися навіть близькі друзі, працював над абстрактними композиціями.
У 1970-х роках у Львові утворюється досить ізольоване коло молодих митців, котрих не цікавить спротив системі в будь-якому вигляді. Вони заглиблюються в метафізику, у східну філософію, в алхімічні таємниці ремесла, і таким чином віднаходять для себе необхідну свободу. Найвидатніший художник цього покоління — Олександр Аксінін, майстер графічної мініатюри. На виставці представлено кілька його майстерних офортів, які складаються в драматичний цикл життя, починаючись з майже концептуалістського “Слова” і завершуючись останньою роботою художника.
Виставка складається з чотирьох залів, у кожному з яких переважає певна тема. Експозиція починається в центральному залі з роздумів про долю художника, його громадянську позицію, особистий вибір. У залі ліворуч йдеться про соціальний контекст, залучення художників до соціалістичних тем і про можливості знаходити компроміс. У залі праворуч представлені роботи художників на чолі з Романом і Маргіт Сельськими, творчість яких стала містком від довоєнного львівського модернізму до нової, вже радянської, реальності. Художники уникали конфронтації з системою, натомість обравши втечу в Карпати, на камерні пленери для близького кола однодумців, таким чином визначивши цілу лінію в українському мистецтві другої половини ХХ століття, де оспівування гірської природи сусідить з інтересом до гуцульського побуту, де наголос падає на радощі звичного життя, спілкування з друзями, заняття улюбленою справою, прогулянки куточками старого міста… Окремий зал присвячений темі землі, історичної пам’яті, народних звичаїв та національного світогляду, де життєствердна інтонація творів Петра Сахра, Софії Караффи-Корбут, Зеновія Кецала контрастує з роботами Карла Звіринського й Любомира Медвідя тієї ж тематики, позначеними філософськими рефлексіями. Виставка тривала з 5 жовтня до 17 жовтня 2016 року.
Текст Оксани Баршинової
Фото Харківського Художнього Музею