“Інколи я замислююсь: “Хто то Бог?” З одного боку ніби знаю і щось трішки розумію, але одночасно на підсвідомому рівні відчуваю, що це НЕОСЯЖНІСТЬ для людського розуму. Але теж знаю, що Він є всюди і є Всім. Тому, мабуть, ми теж є Його якоюсь піщинкою. Власне тому цей проект присвячений людям, які мене оточують, які для мене є важливими і дорогими, і очевидно теж є часточкою Бога, вірю, що знайомства та перетини людей є не випадковістю, а даються нам згори та мають певну ціль…” — розповідав молодий львівський художник Остап Лозинського в галереї ICONART, де 23 жовтня презентував добірку портретів своїх друзів.
В калейдоскопі художніх виставок перед нами проминають різні мистецькі особистості, напрямки і погляди, адже за кожною експозицією стоять довгі роздуми і праця. Останнім часом активізувалось молоде покоління іконописців, які тішать нас несподіваними концепціями та яскраво втіленими задумами (такою, зокрема, була виставка “Перехід” в цій же галереї за участі Олі Кравченко, Остапа Лозинського, Уляни Нищук-Борисяк).
Назагал сучасне мистецьке середовище Львова поділене на дві великі групи художників — “істинних” та “модних”. В свою чергу «істинних» можемо поділити на новаторів та традиціоналістів. Все це звичайно, умовно. Бо кожна епоха має своїх новаторів і традиціоналістів, тому це лише послужні терміни, які допоможуть спрощено орієнтуватись у художньому різноманітті. Для останніх орієнтирами є львівська живописна школа — Р. Сельський, К. Звіринський, В. Патик. Про модних писати не хочеться, бо вони явище скороминуче — модні собі та й все.
З новаторами дещо складніше, бо їхні пошуки потребують детального заглиблення у творчі прояви — саме до цієї категорії належить О. Лозинський.
У всіх виставках його супроводжує пошук — концепції, ідеї, художніх засобів, фактури… Його величезна перевага полягає у чітко сформованому світосприйнятті, яке побудоване на “трьох китах” — українському народному мистецтві, українському іконописі, українському професійному малярстві. Окрім визнання всього українського, він розуміється на його кращих проявах, а відповідно бачить перед собою високі орієнтири. Це та основа, або background якого так бракує нашій талановитій молоді та яку зумів прищепити синові батько (яскравий художник і колекціонер), а не українські навчальні заклади (нажаль).
Формування Остапа, як зрілого художника, відбувається послідовно і дуже відкрито. В силу його численних виставок — три-п’ять на рік, всі кроки прослідковуються у нових творах. Початок сьогоднішньої виставки задекларований ще 2010 року, в якому було створено перший портрет цієї стилістики. Тоді вразили: подання на довгій вузькій старій обвітреній дошці, цікаво закомпонований фрагмент постаті, стриманий колорит і яскраво переданий характер портретованого. Тенденційно, ці речі трохи нагадували манеру польського майстра Єжи Новосєльського. Постає питання чому? Відповідь дуже проста — для обох живописців інспірацією слугувала і слугує українська ікона XV-XVI століть. Польським художником це нетлінне культурне джерело було “прочитане” різноваріантно — воно надихало його і духовно, і концептуально, і композиційно. “…його “цитування” спадку православної культури є осмисленим настільки, що перестає бути просто цитатою, а стає продовженням традиції, адаптованої художником до сприйняття в сучасному світі” — підкреслює Оксана Ременяка.
Цим шляхом крокує і молодий львівський митець, відкриваючи для себе світ через іконні “метафори” та гармонію. Очевидно, це є одним з моментів формування культурної ідентичності, про яку ми раніше не сміли згадувати. Якщо у випадку Єжи Новосєльського такий поступ сприймається як вдале запозичення, то в українському вимірі це є органічним зверненням до автентики, зрозумілої як істина та простої як все геніальне.
Марія Грушецька