Home / Арт Простір / Пам’ятникофілія і пам’ятникофобія

Пам’ятникофілія і пам’ятникофобія

Цікаво, чи можна вважати потяг до встановлення пам’ятників симптомом? Така собі памя’тникофілія… При чому гостра і хронічна. Чи існує кількісна норма пам’ятників на душу населення? Оце хворобливе прагнення встановлювати найрізноманітніші монументи, й монументища; пам’ятники й пам’ятнички; скульптури й фігури, або хоча б пам’ятні дошки (дощечки?) — чи не з тих ніби й давно минулих радянських часів, коли у свідомість «широких народних мас» вкорінювалося уявлення про мистецтво як складову ідеології, засіб пропаганди й агітації? Це ж тоді, у відповідності до «поставлених завдань», сформувалася ієрархія жанрів, у якій найвище місце посіло монументальне мистецтво, як найефективніший засіб «тиснути на психіку». Це мабуть у тих часах закорінене ставлення до простору міста як до комунального, а не громадського, а, отже, встановлюючи чергового «істукана» згідно з наміченим планом чи комерційним інтересом, можна нікого не питати, ні з ким не рахуватися…

Monument1
Пам’ятник винахідникам гасової лампи у Львові (фото: wikipedia)

Такі «роздуми на тему» мимоволі спадають на думку після чергової прогулянки центром міста. Дивовижно, як багато за останні роки на вулицях історичної частини з’явилося «візуального шуму» — рекламні постери, вивіски, таблички, манекени, і звісно ж вони — твори декоративно-монументального, так би мовити, мистецтва. Дивні скульптурні форми, характерною ознакою яких є їх виразно комерційний характер та відверта кічевість, уже традиційно встановлюють поблизу популярних кнайп чи у людних скверах. Фактично всі витвори такого штибу — реалістично солодкаві, з великою кількістю оповідальних атрибутів та деталей, часто — з якою-небудь «фішкою» для «загадування бажань». Словом, саме такі, які зазвичай подобаються пересічному невибагливому обивателеві пострадянської країни та зручні для фото випадкового туриста.

Дивні скульптурні форми, характерною ознакою яких є їх виразно комерційний характер та відверта кічевість, уже традиційно встановлюють поблизу популярних кнайп чи у людних скверах.

На сьогодні у історичній частині Львова маємо вже цілу низку таких творів. Ризикуючи про когось забути, згадаймо хоча б найпримітніші: фіґура Швейка біля Віденської кави; пам’ятник Никифору з Криниці біля Домініканського костелу; скульптура, що зображає Л. фон Захер-Мазоха по вул. Сербській; пам’ятник пивовару на проспекті Свободи; пам’ятник винахідникам гасової лампи по вул. Вірменській; скульптура Ромуальдо і Пелагеї у сквері навпроти готелю «Львів»; русалка на площі Ринок. Недавно цей перелік поповнився ще одним витвором — пам’ятником Ю. Кульчицькому, що на площі Данила Галицького.

Monument2
Пам’ятник Ю. Кульчицькому на площі Данила Галицького у Львові (фото: wikipedia)

Власне, саме його встановлення мало чи не найбільший негативний розголос серед культурної, мистецької і критично мислячої громадськості Львова. Воно стало останньою краплею, що спричинила реакцію небайдужих і активізувала бажання врешті решт задуматись над встановленням пам’ятників та проблемою громадського простору. Те, що вона назріває, стало зрозуміло ще торік, коли публічна реакція на «оздобу» Майстерні Шоколаду вилилася у палку дискусію. Звісно, були висловлені найрізноманітніші думки та аргументи, але величезним досягненням цього обговорення стало те, що значна частина громадськості усвідомила власну відповідальність за своє місто, за простір, у якому ми живемо, і можливість бодай мінімального впливу через активну громадянську позицію.

Друга ситуація, пов’язана, власне, з вищезгаданим Ю. Кульчицьким, виникла зовсім недавно, у червні, коли громадські активісти здійснили акцію «Закриття». Метою акції було привернути увагу до цілої низки проблем, пов’язаних з громадським простором. Зокрема, і до появи великої кількості декоративно-монументальної скульптури сумнівної естетичної вартості, що здійснюється комерційними структурами з метою самореклами, імітуючи турботу про потреби громади міста. Таким чином, вимальовуються два взаємопов’язані пункти спотикання: художня вартість новостворених скульптур та процедура їх встановлення.

277152_original
Пам’ятник закоханій парі у Львові (фото: bruchwiese lj)

Щодо тенденції наповнювати громадський простір комерційними творами, цінність яких має радше «сувенірний», аніж художній характер, справедливо відзначити, що така естетика вочевидь якнайбільше відповідає смакам широкої публіки, чи то, пак, громадськості. Згадаймо історію з «тазиками» львівської Майстерні Шоколаду, коли багато голосів підтримували, або, принаймні, не заперечували проти встановлення на фасаді кам’яниці, розташованої у історичному середмісті, псевдохудожніх об’єктів попсово-ярмаркового штибу, виправдовуючи це, для прикладу, тим, що «Гауді колись теж не сприймали». Справедливо сказати, що під час акції «Закриття» пам’ятника Кульчицькому (до слова, у присутності обуреного автора) було немало незадоволених громадян, котрі не поділяли позицію активістів. Біля скульптури Мазоха майже завжди можна побачити бажаючих (і зовсім не обов’язково туристів) застромити руку в його кишеню, а місце за столиком поруч з винахідником гасової лампи частенько займають охочі зробити «фотку» чи просто цікаві. Словом, народу «хавається».

Біля скульптури Мазоха майже завжди можна побачити бажаючих (і зовсім не обов’язково туристів) застромити руку в його кишеню, а місце за столиком поруч з винахідником гасової лампи частенько займають охочі зробити «фотку» чи просто цікаві. Словом, народу «хавається».

Напевно найпроблематичніший в естетичному відношенні пам’ятник патетично солодкавій «Закоханій парі» біля готелю «Львів» користується чи не найбільшою популярністю серед обивателів — майже завжди тут можна побачити бажаючих як не «сфоткатися», то просто помилуватися приторно солодкою парочкою під романтичне дзюркотіння фонтану, виконаного у тому ж стилі. Мабуть у кічевості з цією композицією може позмагатися хіба що вульгарна «Русалка» з площі Ринок, що «мирно» існує (звісно ж, на території кав’ярні) за кількадесят метрів від фонтану зі скульптурою Амфітрити роботи Г. Вітвера, — одного з кращих зразків львівського класицизму. І будь мудрий! Або, як кажуть у нас на Галичині, повний «сюр-»! Отже, за винятком «критично мислячої громадськості» та жменьки активістів, немовби всім все подобається. Так в чому ж проблема?

Monument3
Пам’ятник пивовару у Львові (фото: wikipedia)

Будемо пояснювати популярно. Часто в уявленнях пересічного громадянина ознакою естетичної вартості художнього твору є переконлива реалістичність, як у випадку того ж таки Кульчицького. Усе вірно: тут тобі і кава у мішках, і кава у зернах, і шаровари, і вишивка на рукавах, та й посміхається Юрій-Франц у прокурені вуса як живий… Чим не мистецтво?! Очевидно, біда у тому, що найчастіше те, що подобається обивателю, з художніми вартостями має мало спільного. Так прагнення «переповісти» глядачеві художню ідею через деталі та атрибути — одна з ознак кітчу за визначенням — явища масової культури, синоніму імітації мистецтва, у якому основна увага зосереджується на поверхневій оповідальності як заміннику художнього образу. Цей вид масової культури є одним з найагресивніших проявів примітивізації та вульгаризації, що наслідує зовнішню сторону мистецтва. Такий солодкаво-сентиментальний образ легкий до сприйняття і зручний для фото, але не дає інтелектуальної та духовної поживи, буцім «не нагружає».

Monument4
Пам’ятник В. Чорноволу у сквері “На валах”, Львів (фото: wikimedia)

Хоча кітч є інтернаціональним явищем, на пострадянських теренах з’явився його інваріант — кітч, зрощений з радянською естетикою: псевдопатріотичні твори, що у гірших традиціях соціалістичного реалізму зображають національних героїв, культурних діячів, «шаблонно-шароварно» інтерпретованих козачків, дарма, що з національною символікою та патріотичними гаслами.

У зв’язку з цим другим інваріантом, варто згадати й ті скульптурні твори некомерційного характеру, що мали б вшановувати пам’ять видатних діячів нашої культури та історії. Тут перелік міг би бути досить довгим, бо насправді вдалих пам’ятників у Львові не так багато, але складно оминути увагою відносно «давній» пам’ятник В. Чорноволу у скверику «На валах», багатостраждальний пам’ятник С. Бандері на площі Кропивницького та пам’ятник В. Івасюку, що на проспекті Т. Шевченка.

monument5
Пам’ятник Леніну в Єкатеринбурзі, Росія (фото: wikipedia)

Якщо персонажів рекламно-комерційних скульптур можна сприймати більшою мірою як частину певного міфу, а не як конкретних людей, то у випадку цих трьох персоналій дуже важко й навіть боляче сприймати таке «увічнення». На Привокзальну не заходжу, біля «валів» буваю зрідка, але утвір, що зображає мого улюбленого композитора, повз який тепер проходжу мало не щодня — не пробачу! Пояснюю. У минулому пам’ятники комуністичним вождям та героям викликали глузування та осуд у середовищі мислячих людей не лише через персоналії, яким вони присвячувалися, та ідеологію, яку вони символізували, але і через художні засоби, якими вони втілювалися. Тому що безглузда деталізація та оповідальність у поєднанні з прикрашуванням та підсолоджуванням мали на меті дохідливо доносити й втовкмачувати комуністичну пропаганду «широким народним масам». Реалістично, звісно (тобто, соцреалістично). І щоб ніякого формалізму, все буквально: де ґудзичок, там ґудзичок, де волосинки на вусах —там щоб волосинки, і кептарик через плече — щоб ніби до народу ближче. Традиційно такі витвори доповнювалися вербальними текстами-гаслами. З одного боку — відповідає ідеології, з іншого — компенсує брак художньої ідеї самого твору. Аби до кожного дійшло.

Bandera_Lviv_pam
Пам’ятник C. Бандері у Львові (фото: wikipedia)

Але це було тоді, так би мовити, «за совка»… А що ж зараз? А зараз — як у дитячій грі «Знайди десять відмінностей»: був Лєнін — став Бандера; було «Слава КПСС!» — стало «Ми, українці, були, є і завжди будемо вільними!». Ті самі шаблонні «посмішки у прокурені вуса», детальне перелічування «подробиць» та атрибутів, реалістично-патетичні пози, тільки персоналії інші, і кожен тепер може власний пам’ятничок поставити де заманеться — чи на центральній вулиці, чи в історичній частині міста. Ось так.

У минулому пам’ятники комуністичним вождям та героям викликали глузування та осуд у середовищі мислячих людей не лише через персоналії, яким вони присвячувалися, та ідеологію, яку вони символізували, але і через художні засоби, якими вони втілювалися.

Звісно, це зовсім не значить, що реалістично трактований пам’ятник не має права на існування. Так, пам’ятник І. Трушеві того автора, що й В. Івасюку, досить органічно існує біля Стрийського парку. А скульптура П. Пікассо біля однойменного клубу ще одного популярного львівського скульптора, автора чи не більшості скульптур у старому середмісті, виглядає оригінально й доречно. Отож, проблема передовсім полягає у способі мислення й підходах та бажанні творити справді художні нешаблонні речі, а не лише заробляти за принципом «публіка — дура, що даси — те і схаває».

Смоленский_ленин
Пам’ятник Леніну у Смоленську, Росія (фото: wikipedia)

Засилля кітчу у громадському просторі та відсутність адекватної реакції громадськості — значно більше, аніж несмак окремих мешканців чи брак культури. Це прояви посттоталітарної, постколоніальної свідомості у сфері художньої культури, нічим не кращі за корупцію, безвідповідальність та безкарність у сфері суспільних відносин. Простір міста — це наш спільний простір, а не приватна територія кав’ярень, яку можна перетворювати на вітрину сувенірного магазину. Будьмо вибагливими до свого смаку! Будьмо відповідальними за образ нашого міста!

Отож, проблема передовсім полягає у способі мислення й підходах та бажанні творити справді художні нешаблонні речі, а не лише заробляти за принципом «публіка — дура, що даси — те і схаває».

Другий камінь спотикання — це процедура встановлення цих самих пам’ятників. Закономірно, встановлення будь-чого у старій частині міста, очевидно, мало би перебувати під особливо прискіпливою увагою, ретельно продумуватися й контролюватися, а одним з обов’язкових етапів мав би бути відкритий конкурс та громадські слухання. Це означає, що громадськість, тобто ті, для кого робиться пам’ятник, — бо ж стоятиме він так чи інакше у загальному просторі, — бере участь в обговоренні пропозицій, себто має можливість вибору та реального впливу на процес. Чи відбувалися такі обговорення і чи був конкурс, не кажучи вже про його «відкритість», у випадку згаданих об’єктів?

ivasyuk
Пам’ятник Володимиру Івасюку у Львові (фото: vorobus.com)

Громадська думка — питання не просте. Загалом складається враження, що її врахування при вирішенні згаданих вище питань виглядає приблизно так: 1. більшості народу або байдуже, або «нравицця», тому, для чого їх питати?; 2. туристам, котрі «не громадськість», «нравицця», а ми ж — туристичне місто; 3. «ненравицця» жменці «умніків», але то їх проблеми, їх взагалі ніхто не питає; 4. Публіка некомпетентна, тому, знову ж таки, чого її питати?

До слова, наші сусіди, поляки, маючи значно більший досвід у цьому питанні й значно ширші права місцевих громад, також багато уваги приділяють впливу громади на життя міста й органи влади. Так, під час публічних обговорень процедури встановлення пам’ятників одного з польських міст, доповідачі дійшли висновку, що кінцеве рішення не можна залишати на волю громадськості в силу того, що масові смаки, зрештою, залишаються пересічними. Але, тим не менше, червоною ниткою проходила ідея забезпечення максимально відкритого конкурсу та громадських слухань, які допоможуть почути позицію того, хто її має й висловлює, і дійти консенсусного рішення. Тим більше, що активна частина громадськості, яка на такі заходи реагує — це якраз ті небайдужі, які формують культурне обличчя міста, ті, кого традиційно зараховують до «критично мислячих», а також представники, даруйте за заїжджений шаблон, творчої інтелігенції, кола митців та науковців, тих самих «умніків», котрих у кількісному відношенні щодо усіх мешканців міста, себто громадськості загалом, звісно меншість.

...кінцеве рішення не можна залишати на волю громадськості в силу того, що масові смаки, зрештою, залишаються пересічними.

Саме наявність відкритого конкурсу (тобто такого, в якому може брати участь не лише «чувак» з готовим проектом і попередньою домовленістю з замовником або дружбою з головним «рєшалою») є умовою вільної творчої конкуренції. При цьому мається на увазі, що такий конкурс оголошується не в останній момент, тобто формально, так, щоб потрапили туди тільки «свої», але всі охочі. І, звісно, він має сенс лише тоді, коли проводиться не у темному нікому не відомому закапелку чи у приміщенні «на такому-то поверсі наліво-направо-вниз і прямо по сходах», де жодна громадськість його в житті не знайде й шукати не буде, а у доступному для широкого загалу просторі.

monument9
Пам’ятник Леніну в Липецьку, Росія (фото: wikipedia)

Загалом складається враження, що у нас конкурси й слухання (звісно, коли вони відбуваються) влаштовані так, аби взагалі унеможливити громадський контроль та вплив на кінцевий результат. Це, звісно, зрозуміло, виходячи з того, що положення про встановлення пам’ятників колись приймали «папєрєднікі», але може нарешті це пора міняти?

Очевидно, аргументи прихильників варіанту «залишити все як є, і взагалі нам не до того, бо війна-вибори-відпустки-тощо» можуть бути приблизно такі: а ви собі уявляєте, що почнеться, якщо кожен пересічний обиватель буде вказувати митцеві свій авторитетний погляд на мистецтво, не будучи компетентним?

Якщо система дозволяє дискредитувати імена наших героїв «істуканами» іменитих чи комерційно успішних авторів — її треба міняти. Якщо вона непідконтрольна людям, для яких створена — її треба міняти.

У цьому місці, як варіант розвитку розмови, можна поставити запитання: враховуючи, що оті чуда-дива у центрі міста очевидно таки пройшли всі комісії та отримали схвалення компетентних осіб (громадських слухань чомусь не пригадую) — хто ж ці компетентні особи і у чому конкретно вони компетентні?

Так от: я таки уявляю, що почнеться. Цілком розумію, що буде дуже важко. Буде маса помилок і ускладнень, порожніх розмов і, напевно, образ. Але я чітко усвідомлюю, що якщо існуюча система, сформована «папєрєдніками» й підтримувана сучасниками, дозволила встановити згадані «твори» в історичній частині міста, що входить до спадщини ЮНЕСКО — її треба міняти. Якщо система дозволяє дискредитувати імена наших героїв «істуканами» іменитих чи комерційно успішних авторів — її треба міняти. Якщо вона непідконтрольна людям, для яких створена — її треба міняти. І я також вірю, що непростий але наполегливий шлях спроб та помилок — єдина можливість для нас здійснити реальні зміни. Ми можемо й повинні його пройти, якщо справді претендуємо бути громадянським суспільством і жити гідним життям.

Дарина Скринник-Миська