Одна з найскладніших дискусійних тем мистецтвознавчого сьогодення “природа українського постмодернізму” — криється у визначенні типових для цього явища ознак власне-естетичного та формального характеру. Ті підставові орієнтири постмодерного дискурсу в західному мистецтві, що їх означили свого часу філософи Мішель Фуко та Жак Дерріда, насправді майже ніколи не були проілюстровані конкретними творами мистецтва. Радше, за основу завжди бралися основні принципи постмодерної філософії, котрі розвивали прогресивні напрями постіндустріального суспільства.
Тарас Левків, Гніт, 2007 р. (глина, гончарний круг, поливи)
Вже сьогодні, коли в мистецькому просторі Львова відгули всі “маскарадні” прояви постмодерністичних реплік і на овиді нового століття актуальною стала проблема якісного дискурсу, — зовсім інакше сприймаються твори попередньої епохи, котрі мали тісний зв’язок з традицію та водночас “тримали руку на пульсі” глобальної сучасної проблематики.
Тарас Левків, “Випадок у просторі”, 1984 р. (глина, гончарний круг, редукція)
З причини абсолютного невігластва та нормативності офіційної науки, 1960-1980-ті роки в українському мистецтві вважалися часом панування соцреалізму та його низько естетичних рудиментів. Натомість свідомо не бралися до уваги високо естетичні прояви пізнього модернізму, що визрівали у прогресивному середовищі митців-інтелектуалів та були органічним продовженням найкращих проявів авангардної епохи. Ігнорувався також факт “закритих експозицій” та існування альтернативного виставкового простору, що готував ґрунт постмодерності.
“Такі як Левків дратують львівські маскарадні тусовки, чия оригінальність є вторинною”
Свідоме уникання ідеології та інтелектуальне маскування цього процесу було можливе лиш у царині декоративно-ужиткового мистецтва. Тому найпрогресивніші прояви модерної форми в царині пластики другої половини ХХ ст.. зустрінемо не в скульптурі, а у художній кераміці чи галузі декоративного оздоблення дерева.
Відомий львівський кераміст Тарас Левків ще в середині 1980-х років розвивав космогонічну образну течію, ніби “віддаючи шану” науково-технічному прогресу. Натомість художник вже тоді виявляв особливе метафізичне осмислення буття, чим провокував хвилю актуальних ремінісценцій в середовищі керамістів. “Образ інших світів”, що вилився в серію керамічних пластів з кольоровими поливами, — наче пророкував нові смислові зв’язки постмодерного характеру: діалектику співіснування “еґо” та макрокосмосу, пошук нових сенсів у архетипі та багато того, що сьогодні називають “контекстуальним плюралізмом”.
Тарас Левків, “Осіння Геометрія”, 1998 р. (фаянс, надполив’яні фарби)
Абсурдний бунт проти глобалізації та техногенної нівеляції людських відносин дуже добре описав свого часу дослідник американського постмодернізму в мистецтві Кельвін Томкінс (“Post-to-Neo”, 1988р.). У тому контексті первинними були категорії епатажного характеру, що руйнували стереотипи псевдо-аристократичної естетики бізнес-промислового середнього класу 1960-1970-х років.
“Фактор ``внутрішньої еміграції`` та своєрідний ціннісний аутизм митців-шістдесятників сприяли тому, що за неповних два десятки літ утворилась специфічна семіотична система духовних координат”
Фактор саме такого абсурдного бунту був і в Україні, спричинений сталінською брутальною індустріалізацією 1950-х, і багато з того, що означив К.Томкінс (екзистенційна розгубленість, депресія, страх перед дегуманізацією) з’явилося згодом і у мистецтві наших митців-шістдесятників. Цей бунт на пів десятиліття приспала імітована тоталітарним режимом “відлига”, тому він не набрав таких гострих форм, як у мистецтві західного світу, здебільшого користаючи з форм пізнього модернізму. Крім того у філософію перших постмодерністів вплелися чинники національного характеру, що зводили дискурс до одного питання: “Чи існуватиме українська культура взагалі?”.
Тарас Левків, “Обережно-крихке!”, 1984 р. (шамотна маса, пігменти)
Персональна ювілейна виставка Тараса Левківа, що відкрилася 25 червня цього року у залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького дає відповіді на дуже багато запитань: Де відправна точна постмодерної естетики в українському мистецтві? У чому особливість “українського шляху”, котрий так обережно свого часу окреслив львівський мистецтвознавець О. Голубець (Між свободою і тоталітаризмом: мистецьке середовище Львова другої половини ХХ століття, 2001.) та чи варто взагалі в одному часовому контексті трактувати штучно-створені регресивні явища соцреалізму та прояви актуального мислення постіндустріальної епохи?…. Тарас Левків не випадково на одному з центральних місць першого залу розмістив триптих 1983 року “Агресія”, як символ усвідомленої загрози з боку комуністичного суспільства. Поряд із керамічною композицією “Інші світи”, цей абстрактний триптих у техніці інтарсії неначе розкриває мотив творчого діалогу художника та глядача. “Від внутрішнього бунту” до екзистенційного самозаглиблення — саме та світоглядна канва, що породжує космогонізм образів.
Фактор “внутрішньої еміграції” та своєрідний ціннісний аутизм митців-шістдесятників сприяли тому, що за неповних два десятки літ утворилась специфічна семіотична система духовних координат, де є місце і цитуванню, і самоіронії, і часовому зміщенню контекстів.
Тарас Левків, “Агресія”, 1985 р. (дерево, інтарсія)
Високий естет пізньомодерної епохи ніколи не стане холодним спостерігачем “хаосу”, так як не зможе проміняти свої духовні орієнтири на постмодерну “первинність інформації”. Він — один із патріархів, кому доручено збирати сіль (чи суть). Тому, стоячи серед перших “пасажирів-жайворонків” на автобусній зупинці у Винниках (містечко біля Львова), крізь товсті лінзи-окуляри вдивляється у перспективу і …мислить. Колись автор цих рядків пробував зупинитись і підвести його автом: він не почув мого запрошення, а коли я вийшов з авто, Тарас Левків вже посміхався своїми розкішними вусами до автобуса. В автобусі можна далі мислити, розглядати людей, посміхатись загадково у вуса…
“Торувати цей особливий ``український шлях`` можуть люди з вільним мисленням та широким кругозором”
Такі як Левків дратують львівські маскарадні тусовки, чия оригінальність є вторинною: “…мовляв, як можна виставляти Левківа кожних п’ять років?” Його твори цікаві без концептуальних підходів та наративних спонукань, довгих текстів та пояснень. Лаконізм виразу дає простір для мислення і в тому сенсі розумієш, що таке мистецтво не є надбанням тільки нашим, українським, — воно однаково сучасно сприйматиметься у кожному куточку Світу. Разом з тим у Левківа є його колоритні авторські моменти, що ідентифікують його в діапазоні вікової гончарної традиції, та такого, що формує самобутню формулу новітньої візуалізації давнього українського архетипу.
Тарас Левків, “Космічна археологія”, 1984 р. (кам’яна маса, пігменти)
У цього митця особлива самоіронія: він кпинить зі складних тлумачень явищ сьогодення, протиставляючи їм багатозначність простих речей. Так у керамічній композиції “Рубець” можна відчитати і складну екзистенційну дефініцію “душевної рани, латаної грубими нитками”, і іронічне абсурдне застосування кравецького прийому в кераміці, і цікавий пластичний винахід гармонії дисонансних форм.
“Він — один із патріархів, кому доручено збирати сіль (чи суть)”
Тонка вібрація екзистенційних нот та космогонічних фраз в творах Тараса Левківа черговий раз потверджує ту думку, що український контекст постмодерного світовідчуття має свою дуже самобутню формулу, інколи діаметрально протилежну за значенням до тих, які є у інших народів. Торувати цей особливий “український шлях” можуть люди з вільним мисленням та широким кругозором. В той час як у Західній Європі набирають поширення все нові форми мистецького вандалізму (інших проявів епатажного спротиву індустріальній культурі та глобальним суспільним конструкціям), — Тарас Левків промовляє езоповою мовою прихованого змісту та витонченого гротеску, такого характерного для нонконформістської культури 1980-х (композиція “Гніт” 2007р.).
Позиція інтелектуала в епоху постмодерної культури — це, як-правило, позиція інертного спостерігача та цинічного аналітика. Така позиція, м’яко кажучи, не зовсім характеризує сьогоднішнє українське середовище інтелектуалів у мистецтві. Тому риторичними є запитання: “А чи взагалі постмодерна світоглядна форма надається для аналізу українського мистецтва? Що собою являє сучасний український світогляд, що інспірує сучасні явища в мистецтві? і “Де захована формула актуальності в мистецтві?” Модерний космогонізм Т. Левківа лиш “зазирає в щілину” цієї проблематики, але він є і тим, що насвітлює “інший”, не епатажний спосіб реакції на дійсність у мистецтві постмодерної епохи.
Цієї неділі — останній день експонування творів Тараса Левківа у виставкових залах Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького і до наступної зустрічі з “іншими світами” — аж цілих п’ять років. Хтозна, якою буде проекція сучасності у мистецтві цього космогонічного філософа…
Богдан Мисюга,
кандидат мистецтвознавства
Статтю вперше опубліковано на сайті Мистецького Альманаху “АРТЕС” 18.07.2015.