Розповідають, що найвищий компартійний бос Чехословаччини Густав Гусак у серпні 1968 року, з вдячністю вітаючи військо так званого мирного Варшавського пакту і з наміром повчити свій народ розуму, проголосив, що в тому, що сталося, винен Франц Кафка: “все почалось з Франца Кафки, а закінчилось контрреволюцією”.
П.Громницький. “Старонаместська площа в Празі”. Картон, олія, Прага, 1971 р.
Від часу, коли Кафка у чехів уже контрреволюцією не займається, минуло багато часу, а згадалась ця історія тому, що й нині, два десятиліття після “оксамитної революції” в Чехословаччині імператив Кафкового світу з його нагальною потребою пошуку “чистої ідеї”, ідентичності в житті й мистецтві не згубився. Як і для більшості посткомуністичних краї центральної й Східної Європи, так само і два останніх десятиліття в Чехії можна характеризувати, як спробу наздогнати змарнований час, компенсувати втрати, і що особливо важливо – заради чистої в сенсі професійно не спотвореної мистецької ідеї щонайшвидше позбутися тавра мистецтва із соцреалістичного табору.
Цей процес однак ускладнили виклики і реалії початку нового, 21 століття: певна духовна криза, культурна розгубленість, хаос мистецьких форм, активне втручання у творчість зовсім нових електронних засобів інформації й спілкування. Щоб надолужити дефіцит довіри у мистецький вислів, чехи не намагались витворювали щось нове, а пішли випробуваним шляхом – відкриттям нових галерей і мистецьких центрів, які дуже швидко відповіли на запити часу. Чехи поспішали, до діалогу з митцями і мистецтвом із посткомуністичних країн інтерес поступово втрачався. На жаль, не було його і з української сторони.
“Інтерес чехів і словаків передусім був спрямований у західному напрямку, ще недавно доволі тісний діалог з українськими колегами відійшов на другий план.”
Чеську мистецьку сцену опанувала поширена на Заході тенденція – зібрати докупи найбільше творів найбільшої кількості різних авторів звідусіль. Для цього на початку 1990-их в Чехії відкрилося багато нових мистецьких галерей і виставкових зал – авторських і тематичних, мистецьку сцену заполонили тематичні й персональні виставки, якими чехи прагнули немов би звірити свою палітру з тією на Заході, своїх метрів і свої експерименти в мистецтві з, так би мовити, – “імпортними”. Інтерес чехів і словаків передусім був спрямований у західному напрямку, ще недавно доволі тісний діалог з українськими колегами відійшов на другий план.
Новації у виставковій політиці та сміливі експерименти
У руслі цих складних процесів склались два, особливо виразні, які сьогодні визначають характер чеського образотворчого мистецтва. Чеські галерейники активно займаються перевіркою теорії, наскільки кожна мистецька презентація впливає на інтерпретацію, сприйняття твору чи виставки в цілому глядачем, особливо коли ідеться про інсталяції. Досі в цих експозиціях творів українських мистців представлено не було.
І друга важлива риса, яка визначає нові тенденції в чеському мистецькому процесі початку 21 століття: презентацією твору, не раз інтерактивним дійством в експозиції автор прагне зміцнити діалог з глядачем, щоб здобути новий досвід, інтелектуальний передусім. Під таким кутом розглядають чехи, наприклад, творчість свого нині найвідомішого митця – Давіда Черного (David Černý, нар. 1967 р.). Його інсталяції, зокрема, “Повішений” (1997 р., на даху одного будинку у Празі за одну руку була підвішена скульптура чоловіка, що зображала Зиґмунда Фрейда), “Babies“ (10 вилитих із бронзи малюків, яких з різних сторін і на різній висоті почепили на корпус високої телевізійної вежі; твором Давід Черни хотів привернути увагу до Праги – європейського міста культури у 2000 р.), чи “Рожевий танк” (реакція автора на війну Росії з південною Осетією у 2008 р.) – активно втручаються у навколишній світ і комунікують зі сучасником.
Давід Черни є яскравим прикладом того, як сьогодні чеські й ширше – європейські мистецькі інституції підходять до презентації творів мистецтва, які тренди у виставковій політиці і в мистецтві експозиції переважають: увага до смаків глядача і його потреб, чи чисто мистецький експеримент.
Як новації у ставленні до виставкової політики, так і сміливі експерименти у формуванні самої експозиції поступово притягнули до Праги і ширше – до Чехії увагу тисяч людей з-за кордону, яких до тут до 1989 р. було мало, насамперед з числа вимогливих щодо високих інтелектуальних і культурних потреб фахівців і шанувальників мистецтва.
П. Громницький. “Наш найславніший і наймиліший Олесь”. Папір, олівець, Прага, 1941 р.
Особливо це помітно в діяльності мистецьких інституцій, серед яких у Празі вартий особливої уваги новий центр модерного мистецтва DOX (відкритий у 2009 р.) – приватна інституція, до заснування якої доклав зусиль і Вацлав Гавел. У DOX досі українських експозицій не було. Є тут також Польський центр, Російський дім, Гете-інститут, Словацький культурний центр – далеко не повний перелік культурних установ у Празі, які утримуються за державні кошти своїх країн і активно займаються популяризацією національного мистецтва.
У багатій палітрі виставок, серед певної мистецької “надпродукції” так чехи зуміли знайти свою нішу, в якій їх голос не згубився. Як виразний приклад, потрібно назвати нині вже добре відомі в Європі празькі квадрієнале театрального мистецтва – мистецтва театральної архітектури, костюму, декорації, нових технологій сцени – світла, звуку і перфомансу. Останнє квадриєнале відбулось влітку цього року, виставковими залами, крім традиційних, стали вулиці, площі й навіть трамваї Праги.
Серед експонентів цьогорічного театрального квадрієнале – мистці із 52 країн світу, але даремно було б шукати серед них Україну. Ніхто із знайомих чеських музейників чи критиків не зумів мені відповісти на запитання, що перешкодило українським мистцям театрального мистецтва приїхати до Праги – брак коштів, інтересу, відсутність державного зацікавлення, чи все докупи, тому що цілком відкидаю думку, що українське мистецтво сцени не має своїх талановитих авторів.
Єдина галерея українського мистецтва в Чехії
Не такими резонансними, як театральні квадрієнале є празькі бієнале сучасного мистецтва, але й вони в останні роки Україну обходять. За останні два десятиліття не було тут і персональних виставок українських мистців, організованих чеськими інституціями. Це особливо вражає, тому що чеське фахове середовище знає і шанує українське мистецтво. Але, на жаль, творчий діалог, що його в набагато складніших умовах зуміли налагодити українські мистці у міжвоєнній Празі зі своїми чеськими й словацькими колегами, і який був перерваний комуністичним переворотом у середині минулого століття, досі не відновлений. Ще й тепер, по двох десятиліттях української незалежності залишаються розмитими кордони між національним – українським і “радянським”, що творить стійкий стереотип, у протистоянні з яким принаймні зараз сучасне українське образотворче мистецтво в очах чехів програє.
“Ще якихось 70 років тому чехи і словаки навчались в Українській Студії пластичних мистецтв, а Український музей у власному будинку зібрав унікальну збірку, в тому числі й образотворчого мистецтва. ”
Українського дому у Празі немає, хоча до війни така шанована інституція тут була. Ще якихось 70 років тому чехи і словаки навчались в Українській Студії пластичних мистецтв, а Український музей у власному будинку зібрав унікальну збірку, в тому числі й образотворчого мистецтва. За роки незалежності у чеській столиці відкрилась єдина українська приватна галерея “Zuzuk”, яку утримує художник Мирослав Зузук. Це невелике приміщення є єдиним місцем, де можна познайомитись з творчістю сучасних художників з України, переважно студентів і випускників мистецьких вузів, які приїжджають до Чехії на пленер, організований на власні кошти власником галереї. Саме в цій галереї в березні цього року вперше за повоєнний час відкрилась персональна виставка творів відомого художника Павла Громницького (1889 – 1977). Унікальну експозицію, котру повністю склали твори із приватних збірок членів родини мистця, також побачили і високо оцінили чехи. У фаховому середовищі ім’я Громницького добре відоме, його твори входять до низки державних і приватних збірок у Чехії й Словаччині, інших країнах Європи. Однак на батьківщині, на жаль, творчість цього талановитого українського майстра, учня і приятеля Анрі Матісса відома тільки фахівцям.
Виставка творів Павла Громницького є саме той виняток, який лише підтверджує загальний стан, в якому сьогодні опинилось українське мистецтво на чеських землях: відсутність інтересу, державної підтримки, хоча культура та її підтримка є нашим громадянським правом і мала б слугувати інтересам держави. У випадку Чехії це особливо вражає, адже саме Чехія в міжвоєнний період була єдиною країною в Європі, яка надала притулок багатьом українським художникам, поетам, архітекторам, ученим, була місцем праці кількох високих шкіл, Мистецької академії, десятків видавництв. Щоб відновити імідж України на щедрому чеському грунті потрібен насамперед державний інтерес до історії, зацікавленість в доброму імені країни за кордоном. Але саме цього інтересу держава не виявляє.
Доводиться констатувати цей факт всупереч об’єктивним обставинам, які в Чеській Республіці історично склались. Маю на увазі багаті колекції творів українського образотворчого мистецтва, які зберігаються в музеях, галереях, архівах і бібліотеках, приватних збірках Праги та інших міст. Тисячі творів графіки, малярства і скульптури від Василя Касіяна і Олександра Архипенка до Галини Мазепи і Василя Кричевського за окремими винятками ніколи за повоєнні десятиліття не експонувались ні в Чехії, ні на батьківщині.
Чеське фахове і творче середовище іде охоче на співпрацю. Організація виставки творів українського мистецтва в Чехії могла б стати першим важливим кроком на шляху поновлення дуже потрібного українсько-чеського діалогу і ширше – встановлення автентичного імені українського образотворчого мистецтва на європейській сцені.
Оксана Пеленська, Прага, 21 листопада 2011 р.