Василь Курилик (1927-1977) був одним із численної української громади в Канаді і шанував свою ідентичність. Про нього написано багато книжок – видано декілька монографій, оповідань з його ілюстраціями і знято фільми.
Помер 50-літній мистець у 1977 році і похований в українській вишиванці. Він створив 8000-10000 малюнків і рисунків – це дуже багато, як на 20 років творчості. Можливо, відчував, що не буде довго жити… Рисував до кінця життя, також в лікарні – аж до моменту, коли не міг втримати олівець в руці…
Сьогодні його картини оцінюють в сотні тисяч доларів… Колись за обід (вареники і борщ) він заплатив сусідці картиною, що продалась на аукціоні у 2017 р. за 380 тисяч.
Василь Курилик у майстерні The Isaacs Gallery, невідомий фотограф, приватна колекція
Моя інтерпретація ідентичності митця базується на нашому короткому знайомстві і на спогадах його друзів, таких як: Микола і Оля Колянківські, Ґлорія Купченко-Фроляк, Анна Балан, д-р Роман Цурковський, Джон Татарин.
В 10-ту річницю смерті Курилика Інститут св. Володимира в Торонто організував виставку його картин з колекції громади. Як голова мистецького комітету, я запросила Джін Курилик (вдову) і Ев Ісаака (Av Issak) – власника галереї, в якій художник працював (як рамар) і час від часу виставляв свої картини. Прийшовши разом, вони декілька разів оглянули виставку, і тоді Джін сказала до мене: «Я досить збентежена – не мала поняття, що Біл так багато малював на українські теми», а Ісаак додав, що ніколи не бачив цих картин (в художника був «строгий» контракт з галеристом, за яким він повинен був продавати картини лише через нього).
В 70-х роках я декілька разів була в домі Куриликів. Мистець був дуже працьовитою, скромною, але таємничою людиною. Бачила в підвалі його майстерню-бункер і скромну галерею. Знаючи, що мене цікавлять «українські теми», він витягав роботи з-під стелі, з-за стін і з під підлоги – вони були сховані та не зареєстровані. Незважаючи на контракт з Ісааком, для своїх людей продавав твори по нижчих цінах.
Оскільки художник підтримував різні харитативні проекти, йому потрібна була готівка. Наприклад, у 1970 р. звернувся до своїх друзів з пропозицією виготовлення різдвяних карток по 25 центів за шт. – д-р Цурковський відразу замовив на 100 доларів, а Курилик втішено відповів: «Я знав, що наші люди мене підтримають!»
Браян Дедора, що працював разом з ним в майстерні Ісаака, так описує свою першу зустріч з художником. «Пізно вранці, з іншої кімнати до мене спустився чоловік і запитав, чи я українець? Ніхто ніколи не задавав мені такого питання… Я відповів – взагалі, так». Він подав руку й сказав: «Я також – думаю, це робить нас братами. Я – Біл Курилик».
Працюючи над циклом «Польські канадійці» (Polish Canadian), мистець так описував своє знайомство з поляком Романом Маленчаком: «Наші відносини були теплими завдяки Романовій художній і філософській чутливості і спільній католицькій вірі (під час перебування в Англії у 1950 рр. Курилик прийняв католицьке віросповідання, прим. Авт.). З іншого боку, маючи українські корені, я зрозумів, що не можу поділяти його погляд на польську-українську історію. Наші країни мають спільний кордон, тому за негласною згодою, ми з ним обминали цю тему».
Як активний член КУК (Конгресу українців Канади) др. Цурковський попросив художника зробити дизайн експозиції для урочистого параду (так званий «Float Parade»), присвяченого 75-літтю українців в Канаді. Курилику сподобалася ця ідея, він сказав: «Треба себе представити» – зробив чотири ескізи, за якими міг би виготовити потрібні експонати, стверджуючи: «Я маю всі необхідні інструменти для роботи з деревом». На замовлення др. Цурковського він виконав ще один проект – емблему для українців Канади.
Курилик проілюстрував оповідання про життя в преріях, написане Ґлорією Купченко-Фроляк. Переклад цього оповідання зробила Ліда Палій і у 80-х рр. воно публікувалося у Літературній газеті в УРСР.
Митець з великим задоволенням працював для дітей – допомагав п. Чумакові вибирати з його картини ілюстрації до «Дошкілля», а також проілюстрував «Лиса Микиту» Івана Франка.
Часто в своїх, так званих, «українських» картинах малював Шевченка, але також встиг відтворити портрет Лесі Українки та Івана Франка. Курилику дуже подобалися українські прислів’я – він їх ілюстрував, я пригадую картину з написом «Whu chaces two rabbits at the same time catches neighter» («Погонишся за двома зайцями, ні одного не впіймаєш»), на якій хлопець біжить за двома кріликами. На другій роботі були намальовані віз з конем і повненька бабця, що скаче з возу, що мало відображати «Баба з воза, коням легше». У приказках він відчував народну мудрість і гумор.
Проте в той час не всім подобався його стиль – з розповіді п. Анни Балан дізнаємося, що членкині Союзу українок з Саскатуну не були в захопленні від того, що він представив їх у серії «Українські піонери. Жіноцтво» старенькими повними бабусями. Але жінки були йому дуже вдячні за відображення їх неймовірної праці, що вилилася у збереження української мови, традицій і духовності. В тих картинах він відкривав свою душу, яка була наповнена українством, любов’ю до рідних людей, пошаною за їх труд, витривалість і життєрадісність. Немає в історії української культури ще одного мистця, який б так докладно проілюстрував жіночу працю. Для нього українська жінка – це берегиня нашої культури – символ України.
Найбільшими меценатами Курилика були Микола і Ольга Колянківські. Вони придбали «Страсті Христові» і, щоб гідно показати всі 160 картин, збудували в Ніаґара Фолс чудову галерею. Архітектором проекту був Радислав Жук. В 1971 р. п-во Колянківські купили також серію «Українські піонери» – на них митець зобразив великі випробування наших першопрохідців: з біди вони вирушають з України в далеку Канаду, де їх чекає корчування лісів, тяжка фізична праця, проте працьовитістю і своїм завзяттям досягають успіху.
Спілка українських митців в Торонто, з головою Мироном Левицьким, відкладали прийняття Курилика до своїх членів, вважаючи що він замало професійний та «не має лінії». М. Левицький вірив, що Курилик є примітивістом і його успіх короткочасний. Пригадую одну виставку, на яку українські художники принесли роботи для продажу як доброчинний внесок на побудову школи. Курилик представив малу картину і Левицький повісив її за дверима. Проте вона продалася першою і всі з задоволенням спостерігали за реакцією М. Левицького.
Курилик створив картини трагічного змісту «Неврожай 1933» (тепер «Голодомор») і Лабіринт «The Maze». В «Лабіринті» на одній зі сцен Україну репрезентує жінка у вишиванці, прив’язана до стовпа, до неї наближається звір в образі Росії, що буде з неї знущатися. На картині про голодомор жінка в вишиванці вже мертва, а до неї горнеться дитина.
У 1981 р. Колянківські були змушені продати шість творів «Українські піонери», які придбав уряд Канади (це сталося за часів прем’єр-міністра Трюдо старшого). З цієї нагоди орнанізували спеціальну експозицію в Парламент Хілл в Отаві. Я була запрошена на відкриття – все відбувалося з особливою вишуканістю в спеціальному залі Канадської Залізниці. Виставку відкривав генерал губернатор Едвард Шраєр (Edward Schreyer, який також був українського походження). Сьогодні ці всі роботи зберігаються в Національній Галереї Оттави.
Останню виставку творів Курилика в українській громаді я провела у 2003 в КУМФІ – Канадсько-українській мистецькій фундації. Експозиція була присвячена до 25-ліття з дня смерті художника. Було виставлено картини зі збірок українських колекціонерів та Ейва Еізека (деякі з них були успішно продані).
В біографії Курилика невиясненим залишається питання про поїздки в Україну: «Чи зробила його Україна більшим українцем?». Це питання весь час ставила Оля Колянківська, проте на мою думку – ні! Мистець їздив в Україну, щоб заглибитися у світ своїх предків. Щоб зрозуміти свого батька. Він хотів побачити ті села і техніку, що єднала людей зі землею. Нажаль він зрозумів, що все, що цінується і шанується в Канаді, в Україні принижене і розтоптане режимом: церкви на замку, новий бог – Маркс, Ленін, Прогрес, Технологія, люди нікому не потрібні, історія знаходиться в закритих музеях, колишніх панів замінено на державу: «The State». Курилика мучила постійна брехня і пропаганда, що він чув від водіїв і супроводжуючих. Але розумів і дуже радів, що місцеві люди знають, як з цим розібратись. Вони, наповнені тяжкими переживаннями і народною мудрістю, спокійно на це реагували.
В селі на Буковині, в присутності Курилика, комуніст хотів почути як старий селянин хвалить владу: «Значить, після років війни, ви б мали побачити великі покращення». – «Я б так не сказав», – відповів селянин. «Я повернувся лише два роки тому, після 23 років проведених в Сибіру». «Це було просте прямолінійне твердження старого. Тим не менше, лице комуніста закам’яніло і він похитнувся так, ніби його вдарили, та пішов», – згадував Курилик. Повертаючись з подорожі, по дорозі з аеропорту до Торонто, художник сказав своїм дітям: «Ви маєте бути щасливі, що живете в цій країні».
Перед смертю Курилик прагнув намалювати для українців в Канаді ще одну монументальну картину. Був готовий, але нажаль йому забракло часу реалізувати цей проект. «Цікаво, що він мав на думці?»…
Я постійно про це думаю…
Христина Стоділка-Цурковська
Довідка: Христина Стоділка-Цурковська, народилася в Павлодарі (Казахстан), з 1959 р. проживає в Канаді, активна учасниця життя української громади, галерист і мистецький консультант, президент Фундації о. Мар’яна і др. Романа Цурковських, голова Комітету українок Канади (Торонто).