Радянські студенти відкривали пляшку вина старою книжкою від безвиході. Сьогодні це – мікроперформанс… В ексклюзивному інтерв’ю для “Артесу” куратор львівського бієнале “Тиждень актуального мистецтва” Влодко Кауфман розповів, що саме робить наше мистецтво унікальним, про бієнале як старт для молодих та можливість вигострити погляд на суспільні проблеми. Незалежні художники, на думку куратора, це ілюзія.
Пане Влодку, яка мета проведення “Тижня актуального мистецтва”?
У світі проводиться багато фестивалів сучасного мистецтва – потужних, глобальних, це: “Documenta” в Касселі, Кьольнський, Берлінський, Венеціанський… Ми ж намагаємося дізнатися про стан сучасного мистецтва в Україні. Хочемо з’ясувати, хто ним займається, звідки воно береться та який має потенціал. Основна “фішка” – показати наймолодшу ґенерацію та художників, про яких ще ніхто не знає. Ми витягаємо тих, хто працює у форматі контемпорарі. Це головна мета “Тижня”.
Великою мірою захід є локальним, оскільки у нас немає фінансових можливостей робити масштабні фестивалі. Співпраця з відомими митцями тримається на їхньому ентузіазмі.
З 2010 року ми вирішили перейти на формат бієнале. “Дні мистецтва перформанс” – це фестиваль у фестивалі. Він відбуватиметься щороку, а “Тиждень” – щодва. В парні роки ці події будуть збігатися.
Окрім Вас на фестивалі є ще два куратори, хто саме?
Це Тамар Рабан (Ізраїль) та Януш Балдиґа (Польща). Януш Балдиґа – наш постійний куратор. Він займається “Днями мистецтва Перформанс у Львові” та польською частиною цього фестивалю. Основне його завдання – це проведення “Школи перформансу”, яку він з успіхом курує уже четвертий рік. Водночас, він – професор Познанської академії мистецтв, фахівець високого класу прекрасний викладач, до того ж, чудовий художник-перформер.
Тема “Тижня” цьогоріч – “непевність”. Андрій Лінік тлумачив її словами “загроза”, “страх”, “сумнів”, “ілюзія”, “тремтіння”… Назва суголосна часу, в якому живемо і є однією з рис постмодернізму. Чому саме “непевність”?
Завдання сучасного мистецтва радикально реагувати на те, що відбувається в суспільстві. Ясна річ, що більшість людей не любить його через радикалізм. Ситуація непевності – це справді саме той стан, в якому зараз перебуваємо не тільки ми чи наша країна, а й усі довкола, потерпаючи від фізичних чи духовних загроз. Повсюди відбувається бродіння, яке збиває з пантелику, що буде завтра і чим усе скінчиться. Оптимізму бракує.
Що це за метод резидентури, за яким художники приїжджають сюди з ідеєю, а втілюють проект на місці?
Транспортування мистецьких проектів з-за кордону, особливо великогабаритних, наштовхувалося на шалений бюрократичний спротив. Непорозуміння, ускладнення, купа паперів, а особливо митниця… Усе це призводило до невчасної появи того чи іншого проекту. Навчені гірким досвідом, ми намагаємося спростити реалізацію ідеї.
Мабуть учасники “Тижня” приходять до вас із великими амбіціями і не меншими проектами, грандіозні задуми є?
А що, власне, є ця грандіозність? Чимало художників вважають грандіозність тотожною розміру. На превеликий жаль, такі тенденції дуже поширені в сучасному мистецтві на заході. Можна створити якусь “бздуру” на 80 метрів і ви вже маєте грандіозний твір. Це погана тенденція, на мою думку, бо не все оцінюється розмірами. Ми вже мали за радянських часів моду на великі монументи. Вони вражали хіба-що величиною та своєю надуманістю.
Тема “Непевності” для мене перегукується з проектом Девіда Елліота на “Арсенале 2012”: “Найкращі часи, найгірші часи. Відродження чи Апокаліпсис у сучасному мистецтві”. В Мистецькому Арсеналі величезні площі, є де замахнутися на стометрову інсталяцію. У Львові специфіка цілком інакша: вузькі вулички, тісні галереї. Чи вдалося поміститися в таких мініатюрних межах?
Ми реалісти, бо розраховуємо власні можливості. Реагуємо тільки на те, що вдасться реалізувати. До нас надійшло дуже багато проектів і пропозицій. Доводиться обирати. Скажімо, є два цікавих проекти, рівноцінних по енергетиці, ідеї, цікавості. Ми беремо те, що дешевше, виходячи з обсягів фінансування “Тижня”.
Можете конкретизувати, між чим доводилося обирати. Що це були за проекти?
Ми отримали низку пропозицій для вуличного простору, з них вибрали задум Олега Перковського. Його інсталяції під назвою “Добудова” розставлені по місту. На проект іншого автора потрібно було втричі більше грошей, хоча ідея цікава. Минулого року ані область, ані місто жодного нашого проекту не підтримало. Фонд Ріната Ахметова – наше єдине джерело фінансування. Пів Львова сьогодні годується коштом фонду Ахметова. Я знаю, що театр Курбаса робить вже другу постановку за його підтримки. Велика доля фінансування фестивалю “Кінолев” належить цьому фонду. Ось така дивна тенденція, адже у нас всі такі патріоти й такі амбітні, чому ж вони не реагують? Невже їм не цікаво? Я розумію, що сучасне мистецтво важкодоступне свідомості. Людина не ризикує вкладати гроші, бо не розуміє чи лякається. Вона зазвичай вважає, що сучасне мистецтво – це елементарні “бздури”, які рука не піднімається профінансувати. Тому серед багатих людей мусить знайтися той, хто буде публіку виховувати, нікуди від цього не дінешся.
Сучасне мистецтво завжди йтиме паралельно з традиційним. Вони ніколи не зійдуться і ніколи не розійдуться. Це факт, який потрібно визнати. Завжди є авангард чи андеграунд, який передує тому, що буде. Авангард, який фізично не сприймався 50 років тому, сьогодні став класикою. Так буде завжди. Тому традиційне і сучасне – це дві паралельні лінії, які ніколи не перетинаються. Але й не можуть існувати одне без одного.
Мабуть молодь приходить із божевільними ідеями. Їм доводиться відмовляти? Якими є критерії відбору учасників?
Молоді дуже багато… Часто-густо відмовляємо через обмежені ресурси. По-перше, відсіюємо те, що є нецікавим. Твір повинен бути актуальним та контексті теми заходу. По-друге, проекти мусять бути новими, які ще ніде не виставлялися. До нас зголошувалося багато митців, які вже брали участь у тому ж “Арсенале” в Києві, інших галерейних проектах. Однак нас цікавлять новинки.
Кого з учасників “Тижня”, на вашу думку, варто вирізнити?
Фішка фестивалю – реакція на молодих виконавців. Якщо три-чотири роки об’єднання “Кома” було чимось абсолютно новим та молодим, то сьогодні це вже класика, відома в Україні. Серед митців групи Сергій Петлюк, Мирослав Вайда. Вони беруть участь, але з тими проектами, яких вони ще не показували. Мирослав запропонував нам проекти, які вже були на “Артполі”, в “ПінчукАртЦентрі”, Арсеналі. Ми мусимо пильнувати, аби показ був прем’єрний. А Сергій створив проект, який ще ніде не показували, тому ми його радо взяли.
Що це за проект?
Це відео про гендерні проблеми. Людство йде до того, що важко буде взагалі з’ясувати фізіологічну різницю між чоловіком та жінкою. Твір можна побачити в Музеї Ідей. Після “Коми” з’явилася нова генерація. Серед паралельних проектів у нас є ужгородська група, яка теж встигла стати класикою з інсталяцією “Кружка есмарха”. Серед митців цієї групи Іван Небесник, Олег Сусленко, Віктор Мельничук, які уже були на наших проектах та фестивалях.
А хто серед дебютантів відзначився?
Серед наймолодших є багато потужних митців. Це Павло Ковач, Юрій Білей, Стас Туріна, Євген Самборський, які показують абсолютно нове. У них своя квартирна галерея на вулиці Толстого. Співпрацю ми почали раніше, під час “Фортмісії”. Фестиваль, на жаль, минулого року не відбувся з відомих причин.
У “Квартирі 35” експонується проект Стаса Туріни – серія фотографій: човни на тротуарі, оголені люди, які загортаються у папір, маленький бульдозер на піску, а над ним напис: “Працював цілий день, і що з того?”…
Це група “Тотем” з Херсона. Вони дуже тісно й активно з нами співпрацюють. Група набула розголосу, багато творить тут та закордоном. А стартували вони наших фестивалях “Тижня”. Художники розвиваються, переходять на новий рівень до нас не встигають, але я не ображаюсь через це, навпаки, тішуся, бо це головна наша мета – дати шанс “стартанути”. Дехто виринає і зникає. Після першого фестивалю було кілька цікавих проектів, які більше не з’являлися. Художник має спробувати, але життя будує свої конструкції: сім’я, діти… Доводиться займатися заробітчанством.
На одній із фотографій у “Квартирі 35” ви б’єте пляшкою з вином по книжці. Це теж мистецька акція?
Це мікроперформанс (Усміхається). Я відкриваю вино об книжку. Це справжній ритуал: шукаю зачитану стару книгу, про яку вже всі забули. Це останній спалах її затребуваності – вона може допомогти відкрити пляшку. Мені вдалося знайти таку книжку і я з успіхом відкривав пляшки, просто фантастично, такий собі мікробліц перформанс.
Що це була за книжка, не пригадуєте?
Це був якийсь детектив Агати Крісті, зачитаний і засмальцьований. Я навмисне ходив по ринку на Федорова та пробував книгу на дотик та звук. Не кожною можна відкрити вино. В студентські роки мене навчили відкривати пляшки без коркотяга, студентська безвихідь. Саме зачитана книжка дозволяє відкрити корок. Десять добре поставлених ударів по книжці дном пляшки і вона відкоркована.
Це відкриває ще й потік асоціацій…
Так, воно тягне за собою цілий розвиток ідеологій. Радянська система мала низку дивних ситуацій, які відбувалися з молодими людьми, студентами, солдатами в армії… Якщо над цим замислитися, то можна такі речі віднести до технологій сучасного мистецтва. Гарне джерело натхнення для нашого мистецтва, пострадянського та українського. Це дозволяє відрізняти наших художників від решти.
Контексти ж різні.
Ми відрізняємося від польських та американських митців концептуально. Коли ми відбираємо молодих художників для “Тижня”, то цікавимося ґрунтом, на якому вони стоять. Є дуже багато художників, яких я називаю “упаковочними”. Ми зараз маємо блискавичний доступ в Інтернет. Вони надивилися на те, що робиться в світі, аби “виглядати не гірше ніж” британці чи французи. Зовні цікавий художник, насправді ж порожня пачка.
Ви таких відсіюєте?
Ми намагаємося сягнути глибше, знайти такого художника, за яким щось стоїть.
Нагадало мені кліше «Безродні космополіти»…
Їх страшно багато. Ми хочемо впливати на цю ситуацію. Якщо ми відмовили художнику, то нехай він замислиться.
Часом “двійка” змушує змінитися набагато більше ніж “п’ятірка”.
Саме так. Мусить ще бути й виважена оцінка у відборі і оцінці художника. Є дві маргінальні ситуації, які мене, особисто, не влаштовують. Це гонитва за заходом, щоб виглядати не гірше та занурення в шароварний кокон, коли людина не розуміє нічого окрім свого.
Крайнощі, які, до речі, притаманні Львову.
Власне. Слід знайти золоту середину, але в жодному випадку не можна чимось одним нехтувати. Сучасне мистецтво повинне вбирати у себе все. Ми маємо набагато потужніший національних ґрунт, тому навіщо мені живитися від американської культури, якщо в нас є достатньо свого, глибшого і більш давнього в часі. Таке мистецтво буде більш щирим та цікавішим для тих самих американців.
Гарним прикладом є Девід Елліот, який відзначив художників, на яких в Києві мало звертали увагу. Вони до останнього часу залишались незаслуженими і непоміченими. Це Андрій Сагайдаковський та Микола Малишко. Я розумію позицію куратора “Арсенале”, він бачить художників, які виросли на місцевій традиції. Вони йому цікаві, бо відрізняються від інших. З другого боку наші космополіти в Києві будуть бачити, що варто звертати більше уваги на те, що на нашому ґрунті виростає.
Малишка я пам’ятаю, ще з тих часів, коли ми заснували товариство “Шлях” – перше незалежне об’єднання художників, 1986 рік. Товариство, офіційно затверджене ще за радянських часів, стало альтернативою до офіційної спілки художників. Микола Малишко був одним із співзасновників товариства “Погляд” і ми робили дуже багато спільних виставок “Шлях-погляд”.
До речі, ми відкривали “Дзиґу” виставкою Андрія Сагайдаковського. Обидва – відомі художники, незаслужено забуті тільки через те, що Київ в контексті контемпорарі що далі, то більше огламурюється і робиться упаковочним – нездоровий синдром. Те, що Елліот їх відзначив, мене дуже втішило.
Девід Елліот наголошував, що одна з найважливіших для нього проблем – це пошук контексту. Відвідувач, який прийшов на виставку “Фотоальбом” Володимира Стецьковича у Дзизі і трохи знається на сучасній літературі одразу пригадає роман “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко. Подібні речі викликають багато асоціацій. Зокрема, на “Тижні” є подібний за тематикою проект “Листи з пустки”, інсталяція Дениса Струка в Палаці Мистецтв: “Знайдені по закинутих хатах уривки з життів, сліди зниклих пристрастей…”
Інсталяція складається із скляних плятин, на яких піскоструйною технологією викарбовані тексти. Це така дивна хрумка і крихка інституція, яка в будь-який момент може зникнути, зламатися… Бо скло має саме такі властивості. Використання цього матеріалу дуже символічне. От тут, власне, ситуація непевності. Він грає із крихкістю інформації.
Ви згадували про Андрія Сагайдаковського та Миколу Малишка. А хто з вашого покоління представлений на львівському бієнале?
Василь Бажай буде показувати перформанс. Прекрасний, призабутий художник, який зворохоблював рух контемпорарі в Києві – це Анатоль Степаненко. Він був у нас минулоріч в якості гостя. Результат його теперішнього перформансу – інсталяція на стіні в “Дзизі”. Дуже цікавий і талановитий художник. І, на жаль, в Києві він на маргінесі. Анатоль професійний кінорежисер. Він зняв кілька повнометражних фільмів ще за радянських часів. Серед них стрічка “Годинникар і курка” 1986-87 років, знята у кіностудії ім. Довженка.
Степаненка я знаю віддавна. На початку 90-х років, коли слово “перформанс” ще не увійшло до української лексики і ні про що не говорило, він реалізовував свої проекти у печерах Київської лаври.
Це був кінець совка, початки незалежності – період дуже цінний для художників, тоді було багато хаосу й анархії. Можна було втілити задум у недоторканних культурно-мистецьких установах, наприклад Оперному театрі.
Фестиваль “Вивих”…
Так. Пам’ятаю Петро Старух, один із цікавих львівських художників, зробив перформанс – він декламував тексти, одягнувши ленінську шинель, яка зберігалась у колишньому музеї Леніна, а сьогодні – Національному музеї. Це був такий гарний час, коли художники мали можливість втілювати свою нестримну енергію. Потім усе бюрократизувалось. Життя текло своїм руслом, ніби й влада змінилась, а бюрократія залишилась. Тут з’являються заборони, а там – табу. Починається страх перед сучасним мистецтвом. Все стає на свої рейки і знову з’являється андеграунд, мистецтво офіційне й неофіційне. Єдине, що змінилося, сьогодні його не переслідують. Все на своїх місцях, зокрема обурення людей сучасним мистецтвом, це накладається не тільки на галицьку свідомість. Середній рівень сприйняття контемпорарі француза чи українця суттєво не відрізняється. Радикально різні ставлення чи толерантність. Француза чи будь-якого іншого європейця, який “невкурює” чи “недоганаяє”, виховання змушує не реагувати, а в нас починається шалена реакція несприйняття, заперечення: “якщо я чогось не розумію, це немає права на існування”. Слід пам’ятати, що у нас знищено величезний пласт культури. Ми не можемо перескочити так, як це зробила країна за радянських часів, із напівкам’яного віку – в комунізм. Таке “глупство” відбувалося з країною, з мистецтвом такого не буде. Знищена мистецька і культурна еліта дається нам взнаки. Ми мусимо подолати цю прірву, але не так швидко.
Завдання “Тижня” познайомити громадськість із сучасним мистецтвом, зменшити агресивність сприйняття. Є позитивні зрушення за останні чотири роки?
Думаю, що так. Що регулярніше відбуватиметься фестиваль, то швидше зникне ворожнеча. Якщо людина і не зрозуміє, то принаймні вона не буде так агресивно реагувати. Подолання агресії до сучасного мистецтва у звичайного обивателя, по суті, ще одне із завдань “Тижня”. Мистецтво, яке б воно радикальне чи фізично несприятливе не було, покликане впливати на свідомість людей. Проект радикальний, то не тому, що його мета облаяти чи заперечити, а звернути увагу на проблему. Художники її не вирішать, але знаходять форму загостреної подачі. Вони не збираються кидати людей обличчям в багнюку.
Наприклад Олег Перковський створив проект “Прибудови”. Це означає, що у місті щось недобре відбувається з архітектурою, бо ніхто на це не реагує, ті поліетиленові будки стоять, а реакції жодної.
Окрім того, мешканці намагаються засклити балкони на свій смак і розсуд, навіть якщо це старовинний будинок…
У нас досі поняття демократії плутають з анархією. Демократія − це не вседозволеність. Заскливши балкон, зробивши прибудову, ти так чи інакше порушуєш принципи забудови в старому місті. ЮНЕСКО не раз обурювалося і Львів був на межі виключення, а людям все одно. З іншого боку, термін у 20 років це не той час, за який відбудуться зміни. Коли дивишся на англійський газон, який стригся 300 років, ти усвідомлюєш, що це є щось більше ніж газон… Це історія і культура.
Від англійських газонів до українських пустирів. Два британці, зокрема згадуваний нами Девід Елліот, куратор Арсенале 2012 та відомий британський режисер Тоні Палмер майже одночасно у Львові та Києві наголошували, що будь-яке мистецтво є політичним…
Безперечно. Я не вірю тим художникам, які кажуть що вони незалежні. Не буває незалежних художників. Якщо ти приїхав на безлюдний острів, де нікого нема і ти щось твориш, тоді я повірю, що ти твориш тільки для себе. Мистецтво обслуговує соціальні інституції. У митця обрана незалежність, яка має свої якості: кольорова і кострубата, кусюча та зубата, порожня чи гладенька, але залежність є. Кожна свобода художника має свої обмеження та рамки.
А найкраща політика − це культура…
Саме так. Коли політики зрозуміють, що культура − це інституція, яка не є для заробляння грошей, що в культуру треба вкладати, аби вижила країна та процвітав бізнес. Ці тези можна розвивати до безмежності. Коли багаті люди усвідомлять, що культура є важливою, ось тоді перестануть говорити про різні “бздури”, на кшталт національної ідеї. Опіка культурою дасть відповіді на всі питання. Але знову ж таки, до цього ще треба дійти. Це стосується не тільки політики й економіки, а й релігії священиків та прочан. Це замкнене коло, клубок проблем. Ми мусимо вирости, 20 років це не термін, минувши який, ми можемо претендували на культурно сформовану націю. Ми нація з величезним підґрунтям, з колосальною платформою, історією та потенціалом, які тільки й чекають на свою актуалізацію.
Пане Влодку, дякую вам за розмову!
Інтерв’ю записав Богдан Ворон