Його стиль міг виникнути тільки у Львові і, ще, можливо, у Івано-Франківську. Він малює мало, але кожна його робота — це подія. Костирко-митець має багато облич: тишком-нишком створює графіті, оформляє львівські “кнайпи” та банери для фанів Карпат. Художник творить міф Галичини із пензлем в руках. Відомі галеристи Юрко Бойко та Павло Гудімов розповіли “Артесу” про Костирка “приватного” і Костирка “концептуального”.
Володимир Костирко
Першу половину червня львів’яни мали можливість оглядати В. Костирка “приватного”. Аби відзначити 25-ліття співпраці із митцем директор галереї “Гердан” Юрко Бойко виставив двадцять п’ять робіт із приватних колекцій. На виставці вдалося створити ретроспективу від 1989 до 2012 року. З п’ятого липня ми побачимо Костирка в проекті Павла Гудімова “Лувр” у Львівському палаці мистецтв.
Організатори обох проектів сходяться на переконанні — творчість художника унікальна і є одним із найважливіших культурних явищ незалежної України. Окрім численних експозицій, це — участь у самвидаві, оформлення фестивалю “Вивих”, газети “Поступ”, музичного альбому “Пікардійської терції”, інтер’єрів ресторанів тощо. “Артес” вирішив проаналізувати елементи, з яких складається феномен Влодка Костирка.
Володимир Костирко “Святий Лука малює Львів”, 2005 р.
По-перше, В. Костирко — це традиція. Його погляд заглиблений у минуле. Він має освіту художника (1987 рік, Львівське училище ужиткового і декоративного мистецтва) та історика мистецтва (1995 рік, Люблінський католицький університет). Митець декларував, що хоче малювати, як старі європейські майстри. Художник творить в стилі “нові старі майстри” — він використовує форму й техніку європейських картин часів ренесансу, бароко, але працює із сучасними темами. “Нові старі майстри” в Україні дуже сильно відрізняються від того, що відбувається за кордоном. Павло Гудімов стверджує, що, скажімо, в Росії — це декоративний напрямок, а у нас — соціально-активний нурт.
Художник В. Костирко милується у шляхетській культурі, архітектурні мотиви показують велич давноминулих часів (“Львівський замок”, 2001 р.). У “Гердані” можна побачити низку львівських мотивів художника — це вулиці та дворики. Вони обов’язково безлюдні та фантасмагоричні — на одній із картин виникають безголові постаті у плащах до ніг. Архітектурні мотиви львівського художника — це ланка в ланцюжку між Вермеєрівським умиротворенням та сюрреалізмом Джорджо де Кіріко.
Володимир Костирко “Золота Галичина”, 2009 р.
По-друге, Костирко — це міфотворець та містифікатор. Здається, що художник розчарований Великою Україною, тому головний герой його творів — Велика Галичина. “Галичани не перемагали в великих битвах, але з успіхом били наддніпрянців. У ІІ Світовій війні партизани Бандери били партизанів Ковпака, у І Світовій — стрільці Тарнавського били козаків Скоропадського, у ХVІІ ст. “крилаті гусари” (більшість із них була уніатами) били “революціонерів” Хмельницького. Зрештою, хто ж, як не галичани, розвалили так звану Київську Русь, виборовши і захистивши у 1097 р. свою незалежність від Києва?” — писав В. Костирко у статті “Чухраїнство” для газети “Поступ”. Художник є автором книги “Правдива історія Галичини”. На виставці у галереї “Гердан” низка картин персоніфікує Галичину. Уособленням краю обов’язково стає жінка. Художник бере за основу архетип матері та, навіть, навіть Богородиці. На алегоричній картині “Святий Лука малює Львів” (2005 р.) жінка (Галичина) тримає на колінах Львів — маленьке левеня, якого вона вигодовує грудьми. Дві схожі за композицією роботи “Персоніфікація Галичини” (2006 р.) та “Золота Галичина” (2009 р.) зображають маєстатичну алегорію краю з усіма відповідними атрибутами влади: гербом, сферою та у лицарських обладунках. У цих образах майстер поєднує і материнство, і войовничість, підкреслюючи цим велич та самодостатність краю. Особливим пієтетом та сміливістю пронизані твори на тему дивізії СС “Галичина”. Якщо в Україні багато хто цій темі співчувають, але вголос не говорять, то В. Костирко малює вояків в обладунках, як давніх лицарів.
У іншому творі В. Костирко виявляє себе як історик. Картинка “Василько Теребовлянський” (2009 р.) — це ода героїці княжих часів. Василько Ростиславич був одним із засновників незалежного Галицького князівства в ХІІ ст. Київський князь Святополк ІІ зрадив теребовлянського князя та осліпив його. Василько, проте, залишився при владі, і, навіть, будучи незрячим, ввійшов у історію як талановитий правитель. Художник намалював монументальний образ правителя. Єдиний колірний акцент — смужка червоної тканини, яка пов’язує очі. Про вольові риси свідчать могутні вилиці та потужне підборіддя.
Володимир Костирко “Галіційська хустка”, 2008 р.
Замість Христа — Франц Йосиф. Митець поміщає на хустину Вероніки портрет австрійського імператора та короля Галичини. На думку Юрка Бойка, Франц Йосиф викликає у львів’ян чимало ностальгії та пієтету, саме цим може бути виправдана така художня містифікація. В експозиції ще одна тематична робота — “Лемберзький янус”. Цей символ вважають аналогом фальші, обману та лицемірства. Насправді у міфі йдеться про молодість і старість. Глядачі сплутують роботу із портретом Бенджаміна Франкліна. Насправді художник побачив рококовий бюст в німецькому музеї та вирішив побавитись в асоціації (за поясненням Ю. Бойка). Обри історії Русі, часи правління Австро-Угорщини та новітня історія, а саме дивізія СС “Галичина” для стають для художника обґрунтуванням самостійності краю. Можливо, цей палкий сепаратизм патріота свого краю живить приховане бажання кожного художника бути анархістом…
Просторовість Костирка і його “галицькість” сповна виявляється у такому ужитковому виді мистецтва, як дизайн інтер’єрів. Він створив інтер’єри низки популярних львівських кнайп — всі вони вдалися, адже кнайпи заманюють людей, і таким чином приносять власникам прибутки. “Під синьов фляшков”, “Кафе 1”, “Кабінет”, “Кумпель”, “Хмільний дім Роберта Домса”, “ЦК Локаль”, “Мons Pius”, “Кентавр”, нині закінчує оформлення кав’ярні “Атлас” на Площі Ринок. Його підхід і простий, і глибокий. Це мінімум втручання в те, що є, без перероблянь та здирання зайвої штукатурки. Художник максимально намагається зберегти романтичний образ старого Львова і зробити все так, щоб виглядало не гірше ніж у Європі. Інтер’єри В. Костирка залишають враження певної позачасовості. Неначе вони тут були від початку ХХ століття і щасливо пережили всі влади і війни. А також нагадують про галицьку звичку, пор яку писав Ю. Винничук — зберігати усі старі і непотрібні речі, які лиш є — у кнайпах вони створюють неповторну атмосферу. У ресторані “Мons Pius” незрозуміло, де історія, а де містифікація. Це твір, який можна виставляти в музеї. На думку Павла Гудімова В. Костирко: “формує дуже правильне естетичне продовження традиції, яка була у Львові до Другої Світової війни і яка на Західній Україні збереглась. Кажуть: “немає пророка у своїй вітчизні”. Пророка може й немає, але художник є і його не помічати соромно”.
Володимир Костирко “Джек Лондон vs Ернест Гемінгвей”, фрагмент, 2012 р.
До речі, власники картин неохоче віддають картини В. Костирка на виставки. Вони стали неодмінною частиною дому і господарі відчувають без них дискомфорт. Його картини — це також інтелектуальна праця. У цьому переконаний куратор виставки з приватних збірок Юрко Бойко. Він каже, що художник вміє рефлексувати та мислити аналітично, веде гру з тим, хто захоче придивитися до твору. Одна з функцій мистецтва — оманювати, а не обманювати людину, зачаровувати своєю магією. І це художнику талановито вдається.
По-третє, Влодко Костирко зачарований силою. Він деміфологізував романтичність образу художника, вивів на перший план агресію, насильство: Тиціан малював із припнутим до ременя мечем, Бенвенуто Челліні позбавив життя двох людей, займався забороненими сексуальними стосунками, вчитель Мікеланджело — кулачний боєць, тіло Караваджо вкрито татуюваннями з графікою Дюрера. Митець продовжує досліджувати чоловічність. На виставці в “Гердані” висіла робота на ту ж тему “Джек Лондон vs Ернест Хемінгвей”. Обидва письменники заробляли на життя у дуже чоловічий спосіб — вони були професійними кулачними бійцями. Коли рука художника не тримала пензель, вона тримала ніж. Небеззубий художник став героєм полотен В. Костирка.
Павло Гудімов погоджується із означеннями митця як традиціоналіста, міфотворця та прихильника сили. Він додає, що сила є не грубим чоловічим началом, а силою опору. Це метафора неспокою, яка має бути присутня в нашому часі. Що ж до міфів Галичини, то Костирко, на його думку переріс ці міфи і виходить на всеєвропейський рівень. Адже проекти “Рококо not dead” або “I don’t like fish” у співпраці з Євгеном Равським можна показувати у Нью-Йорку чи Берліні, вони будуть загальнозрозумілі. Там іноді присутні локальні герої Пінзель чи Бернард Меретин, але пригадайте виставку виставку Пінзеля в “Луврі” — у цьому є певний зв’язок.
Володимир Костирко неодмінно стане класикою українського мистецтва, а зараз він — художник, який себе реалізував, створив свій напрямок та зробив художню кар’єру. Сьогодні він перебуває у чудовій формі, багато творить, і, здається, що завжди щось недоговорює, приховує від нас. Але, рано чи пізно, це невідоме привідкриє свої двері для глядача. П’ятого липня у Львівському Палаці Мистецтв відкрилася велика мистецька виставка В. Костирка у співавторстві з Євгеном Равським під назвою “Лувр”, яка спробує якнайповніше показати феномен митця.
Богдан Ворон
