Мистецька мапа сучасної Європи за останню чверть віку надзвичайно урізноманітнилась та збагатилась завдяки українським талантам. Зі здобуттям незалежності українці в небувалий спосіб проявили себе у музичній культурі, кінематографі та візуальному мистецтві. Здавалось, що творячи за залізною завісою упродовж 70-ти років, українські мистці на початку 1990-х могли запропонувати світові лиш нормативну естетику “соцреалізму”, з його несправжніми ідеалами наслідування класики та фальшивими кумирами… Проте, українська образотворчість проявила себе великим потенціалом саме некласичної культури, тієї, що розвивала ідеї знаменитих Олександра Архипенка та Казимира Малєвича.
Рис. 1. Розтяжка яскравого тону, тонка вібрація його елементів на фактурі паперу – наче посмикування струн на арфі…
Народжений 1949 р., Володимир Немира почав свою мистецьку освіту в рідному Львові у 1970-му, там де мистецтво найтісніше межувало з традиціями українського авангарду 1930-х. Через цю обставину ще в середині 1950-х з ініціативи комуністичної влади у Львівському художньому інституті перспективні спеціальності монументального малярства та скульптури — були замінені ужитковими напрямками: керамікою і ткацтвом. Тому Володимир Немира здобував тут освіту на відділенні кераміки, хоча завжди відчував себе станковим живописцем. Прямим зв’язком львівського інституту з середовищем авангардистів паризької школи — був легендарний львівський митець та педагог Роман Сельський, його учні Карло Звіринський, Зеновій Флінта та інші, — втілювали авангардну методику у навчальний процес. Так за “декоративністю львівської школи” ховалися методи П. Пікасо, П. Сезана та Ф. Лєже.
Рис. 2. Акорди також мають неабияку ціну: у них захований настрій, стан природи, оточуюче повітря. Навіть підписав один з них: “Некепсько”.
Володимир Немира навчався і у Романа Сельського, і у Зеновія Флінти. Від них почерпнув чуттєву семантику колориту та прагматичну конструкцію живописної форми. Ще тоді, в особі однокурсниці Катерини знайшов ідеал творчого поступу та музу на все життя. Результат навчання проявився аж на початку 1990-х, коли в рутині пошуків авторського стилю знайшов найбільш природну форму вислову — асоціативну. Перші асоціації Володимира Немири рясніли наративом та виглядали колажами сюжетів “на тему…”. У їх площині можна було відчитати поетичні форми римованих текстів, шаблони іконічних символів. Пута тематичного мислення давалися взнаки, і Володимиру Немирі тоді найбільше бракувало “модерністського світогляду”, з його філософією індивідуалізму та досвідом західноєвропейських явищ.
Рис. 3. Сакральний обрій небосхилу, обертові ритми колеса часу.
Справжній розвиток некласичного мислення прийшов, коли В. Немира опинився на американському континенті. Там, у середині 1990-х він уперше зіткнувся з класикою абстрактного експресіонізму. Виявилось, що проста, чуттєва форма наївного абстрагування народних майстрів — і є актуальною мовою знаменитих сучасників у вільному світі. Складаючи пазли чуттєвих формул барвної фактури та підсвідомих знаків, думав про Україну. Можливо, саме в тих творах В. Немира був уперше справжнім, бо творив без огляду на претензії глядача. На подив самого автора, його експериментами захоплювались знані закордонні критики та з поспіхом колекціонували. Після українських модерністів Ню-Йоркської групи Ю.Соловія, М.Дзиндри, Е.Андієвської, котрі творили в США ще у 1960-1980-х, творчість Володимира Немири була для них свіжим подихом справжнього мистецтва з України.
Рис. 4. У абстрактних композиціях пробував передати таїну спогадів та передбачень. Одного разу забаг намалювати щось іронічне, і видав: “Танець”.
Повернення до Рідної Землі у 2008-му, майже через двадцять років та рутина “нового становлення” стали чи не найважчим кроком в житті. Завжди осторонь світської богеми та слави, Володимир Немира знайшов свій сенс у відвертій рефлексії на сьогодення мовою малярства: відчував, що це потрібно перш за все йому та тим, хто щиро говорить правду. Оселившись у львівському передмісті, на самоті з природою, пробував осмислити те, що відбувається навколо в державі: руїна, фарисейство, брехня; Майдан, а потім — війна… Згусток внутрішнього болю, що накопичувався — раптом вибухнув хвилею творчого одкровення. Світлі жіночі образи, що їх бачив на Майдані пробував асоціативно відтворити по пам’яті: пурпурно-кобальтові, багряно червоні, жовтогарячі лики – наче діаграми аур. У строкатих барвах відтворив різні характери за семантикою, у пластиці форм — величину маси. Наступним кроком була футуристична композиція “Брилі” — наче своєрідна пластична конкуренція між фігуративом та абстракцією. Істотні переваги останнього були очевидні, — залишилось переконати художника відкинути попередні надбудови школи, середовища та у вже не молоді літа вступати в боротьбу з матеріалом. Вирішальне значення, як завжди, мала духовна підтримка дружини Катерини.
Рис. 5. В.Немира тепер будує свою іконографію та особливу авторську легенду світовідчуття. Жінки у білих вишиванках.
Вже понад рік триває живописний експеримент В. Немири на грані логіки та чуттєвого експромту. Акрилові монотипії, що спочатку відтворювали несподівані ефекти фактури та кольору — згодом стали досконалим медіумом живої імпульсивної візії. Розтяжка яскравого тону, тонка вібрація його елементів на фактурі паперу — наче посмикування струн на арфі… (рис. 1) Потім, були складніші і технічно вправніші віртуозії з тонами і півтонами суміжних та додаткових тонів — аж поки не зазвучав акорд. Акорди також мають неабияку ціну: у них захований настрій, стан природи, оточуюче повітря. Навіть підписав один з них: “Некепсько” (рис. 2). Далі було дослідження ритмів та пауз, що наче діаграма серцебиття відповідали часові… У боротьбі з матеріалом, наче розмова крізь сон, пригадувались рядки теорії Олександра Богомазова “про живопис та його елементи”, якій у молодості не надавав значення. Від цього часу інакше почав ставитись до “тиші”, “світанку”, “пташиного співу”, “передчуття грози”… У абстрактних композиціях пробував передати таїну спогадів та передбачень. Одного разу забаг намалювати щось іронічне, і видав: “Танець”. (рис. 4) У імпульсивних рухах пензля, віртуозному натяку на силуети канкану зрозумів, що пам’ять має не тільки голова, але і руки, і очі, і древній матеріал паперу…
Рис. 6. Вершини філософських пірамід як семіотичні коди “супраформи”.
Силует людини не як наслідування, але як архетип, став знову можливий. У його інтерпретації В.Немира тепер будує свою іконографію та особливу авторську легенду світовідчуття. Жінки у білих вишиванках (рис. 5), рибалки, сіячі, мандрівники-пророки ледь пізнаваними образами проступають у складних ритмах нових візій. Сакральний обрій небосхилу, обертові ритми колеса часу (рис. 3), вершини філософських пірамід як семіотичні коди “супраформи”(рис. 6) — підсвідомо виявляють його специфічну українську натуру.
Володимир Немира оминув свого часу дискурсивну хвилю Седнівських пленерів та інтелектуальних тусовок кінця 1980-х. Тоді українська образотворчість тяжко переживала процеси деконструкції старих міфів та ґвалтовно ковтала еклектичні нашарування чужого середовища. Тому тепер, у вирі “віртуальної епохи”, коли маскарадні імітації віджилих стилів виглядають вже дуже смішно, медитативна чуттєва форма залишається єдиним безпосереднім медіумом, що не дає загубитись чистому імпульсу актуальної рефлексії.
Рис. 7. Його життя в оточенні природи — скоріше комфортна зона пульсації позитивних флюїдів. Там у суцвітті суміжних тонів “неба за парканом” можна передати цілу поему про весняний настрій.
Володимир Немира на щастя не зміг відмовитись від естетичного смаку доброї школи заради епатажної “суперактуальності”, тому навіть у перших експериментах не дав фарбі замінити колір. Його життя в оточенні природи — скоріше комфортна зона пульсації позитивних флюїдів. Там у суцвітті суміжних тонів “неба за парканом” можна передати цілу поему про весняний настрій (рис. 7). Пейзаж без наративу та портрет без фізіономічності — риси такої-собі новітньої індивідуальності, що ідентифікують середовище не за територією та населенням, а за особливістю чуттєвого відтворення образів сучасності.
Малярська творчість як життєва необхідність, художня мова як почерк — лиш так можна сприймати “тайнопис” Немири. Прив’язаність до Львова, трунку його середньовічної історії, архітектури проявилася в іншій якості: в мереживі спонтанних ритмів його нового методу спорадично виникають форми вписаних у арку силуетів (рис. 8). Формально це нагадує ренесансну львівську культуру та тектоніку тогочасних іконостасів. Унікальний детермінізм середовища, який так промовисто виражений у авторській художній формі Володимира Немири, чомусь не помітний іншим адептам сьогодення. Від часів великого Гете, що трактував людську душу “семиструнним роялем”, лиш Василь Кандинський свого часу окреслив духовний потенціал барви. Тільки у Немири свій сакрум кольорового вираження, опертий на індивідуальний світогляд: жовто-золотий — святковий, взятий із золота іконописних німбів, червоно-багряний — тривожний, як межа між Світами, охристий та теракота — атрибути життя, зелений безмежність, блакитний — спокій…
Рис. 8. Прив’язаність до Львова, трунку його середньовічної історії, архітектури проявилася в іншій якості: в мереживі спонтанних ритмів його нового методу спорадично виникають форми вписаних у арку силуетів.
В далекі 1970-ті, ще студентом, ходив по Львові за професором Дмитром Крвавичем, коли той навчав теорії А.Рігля: “… феномен творчої волі породжує середовище, і талановита людина, що виросла тут не може не творити …”, — наводив приклади Никифора Дровняка, Марії Приймаченко, іконописця Федуска. І тепер, коли відкинутий камінь став “наріжним”, Володимир Немира інакше уявляє “Божу іскру” та вираження таланту.
Рис. 9. В авторській іконографії, як правило: ноти емоцій, часові хактеристики, прикмети епохи, риси характеру…
Кожна інформація, навіть запізнена, несе свою енергетику, що зранку дає передчуття… І, лиш справжній художник не має права прожити без одкровення. В авторській іконографії, як правило: ноти емоцій, часові хактеристики, прикмети епохи, риси характеру… (рис. 9) І коли пишуться ці рядки, Володимир Немира відчуває щось зовсім інше про побачене вже сьогодні, про що скажуть аналітики можливо аж через тиждень… То, властиво, що є актуальним мистецтвом? Очевидно те, за яким не можливо встигнути.
Богдан Мисюга