Home / Арт Простір / Володимир Патик: Натхненний життям. Частина 1

Володимир Патик: Натхненний життям. Частина 1

Складно писати про маляра, який щоденно творить “свій” світ — факти з життєпису лише обрамлюють багаті мистецькі емоції. Проте самовираження без матеріального вияву було б скованим та віртуальним — творчі особистості потребують творчої свободи… 

У радянську добу митці були гвинтиками потужної системи, найгуманніші прояви якої йменувались соцреалізмом. Як могли діяти незгідні? — Найбільш вдалим, очевидно, був шлях, який дозволяв в тій чи іншій мірі відстояти своє бачення. Він повинен був містити компроміс — реалізм / versus його естетизація / versus його трансформація. Саме цією дорогою крокував Володимир Патик, художник, джерелом натхнення якого слугувала глибинна прив’язаність до всього рідного.

20160909_180308

Частина 1

Володимир Патик народився 9 жовтня 1926 року в галицькому селі з поетичною назвою Чорний Острів (на Жидачівщині, Львівська обл.). Він виростав у звичайній українській сільській родині. Батько Патик Йосиф Григорович (1896-1995) брав участь у І Світовій війні — був рядовим солдатом, служив у 25-му артилерійському полку. Йдучи фронтами, дійшов до Італії. З його розповідей відомо, що військова частина формувалася на Львівщині, біля Буська – юнаки вирушали на фронт, співаючи українську народну пісню “Подай дівчино, на прощання хустину…”. Дівчата відпроваджували жовнірів — і ось з натовпу вибігла дівчина з пишною косою, подала Йосифу Патику хустку, повідомила своє ім’я, а він, натомість, пообіцяв їй писати з фронту. Дівчину звали Віра Кизим. Хлопець беріг її хустину, як згадку про щось щемливо рідне. Молоді люди не загубилися у вирі війни — листи від дівчини регулярно доходили на фронт. Майже під кінець воєнних дій поранило бойового побратима Йосифа і він пожертвував хустиною, щоб перев’язати рану. Солдата врятували, проте невдовзі прийшла звістка, що Віра померла. Так, одночасно, Йосип Патик втратив дорогу людину і найдорожчий спомин. Закінчення війни батько Володимира застав у Румунії — незабаром українські вояки повернулися у рідні села.

20160909_180016

У 1920 році Йосиф Патик одружився з Марією Сковронською. Від цього шлюбу у них народилося четверо дітей — Григорій, Володимир, Софія та Ганна. Дітей виховували в українських традиціях — у 1930-х рр. по селах активно діяли осередки Просвіти, які попри заборони, кожного року влаштовували Шевченківські свята (9-10 березня), а батько у сільській читальні грав шевченкового “Невільника”. З допомогою Просвіти були створені сільські бібліотеки — вже в тринадцятилітньому віці Володимир вже прочитав “Холодний яр” Юрія Горліс-Горського, змалку плекаючи в собі дух вольності. Через роки, згадуючи дитинство, відомий художник Володимир Патик напише: “І вийшла з мене така людина тому, що в дитинстві мене виховували справжні цінності: лозина, цитата з Біблії і праця”.

Володимир розказує, що “з малих літ старався дуже стертим олівчиком зафіксувати на папері своє обійстя, сільську річку Суходілку, верболози, ліс, житні та пшеничні поля, поскладані копи збіжжя та особливо цвітіння льону, адже ця голубизна зливалася з небом — яка то була краса! На нашому подвір’ї зажди пишним цвітом цвіли мальви, бузок, а в кінці городу росли яблуні та вишні…”.

Хлопцеві особливо запам’ятався один дивний випадок. “Одного разу, коли мені було вісім років, я заблудився в лісі. Ліс був відразу за нашим городом, я не раз бував там зі своїм братом і сестрами. Ми їхали на возі, я зістрибнув з нього і пішов дорогою, втомився, сів під старим дубом й задрімав. І приснився мені сон: “Старий бандурист, якого я вже бачив на картині в хаті свого вчителя, взяв мене за руку і повів, а куди — не знаю, напевно шукати Бога. Зайшли в гущавину, навколо темінь, але старець каже: “Ти вдивляйся, сильно вдивляйся! Я побачив лик Бога, що був ніби складений із зерен пшениці. Вдивляюся, шукаю очі, так хочу їх побачити, так хочу клякнути і попросити цього в Бога, та не можу витиснути з себе голосу. Розпач, мука хапає моє дитяче серце. Пробудився з короткого сну: пригадав — я заблудився, але ні, я не загину, бо мій батько записав мене до малярської школи. Я енергійно пішов якимось стежками, скоро вийшов на широку лісову дорогу і вдалині побачив рідний віз. Це був для мене віщий сон”.

Володимир закінчив шість класів місцевої школи, сьомий-восьмий клас відвідував у Ходорові — там навчав малювання Зеновій Кецало. Одним з його перших малюнків були  два хлопчики-пастухи, проте в родині малювали всі діти — хлопцеві особливо подобався емоційний начерк півня, зроблений братом Григорієм.

У 1942 році, під час німецької окупації, брати на даху поїзда помандрували до Львова. Володимир Патик їхав з певною ціллю — стати малярем. Він успішно склав вступні іспити до Державної мистецько-промислової школи (діяла з 1942 року, директор — Михайло Осінчук, згодом Євген Нагірний, викладали Микола Федюк, Омелян Ліщинський, Антін Малюца, Вітольд Манастирський та ін.), в якій навчався у 1942-1944 рр. Не закінчивши студії через воєнне лихоліття, у 1945 р. працював на львівській залізниці.

В 1947 році у Львові було створено Інституту прикладного і декоративного мистецтва — Володимир Патик, як студент четвертого курсу училища, вирішує продовжити навчання у новоствореному закладі й ще раз здає іспити. Мистецькому зросту юнака сприяли професійні художники-викладачі: “Я вчився в усіх по трохи, кожен з них (Р. Сельський, Ю. Щербатенко, Р. Сильвестров, І. Гуторова, прим. авт.) мав позитивну якість, яку потрібно було пізнати. Й. Бокшай (відомий майстер закарпатського пейзажу, прим авт.) нас учив і композиції — знав точний малюнок, технологію фрески, і це нам згодом дуже знадобилося. Він володів розкутим способом малювання… — відразу схоплював цілість, ніколи не розпочинав з дрібнички, накидав маси, а потім уточнював деталі. Портрет а також краєвид малював за півтори–дві години”.

144

Паростки творчого мислення молодому маляру заклав Микола Федюк, який ще у художній школі радив “до всього докопуватись, експериментувати”. “…Його коректи я пам`ятаю до сьогодні… вимагав гострої характеристики, контрастних зіставлень, говорив “не малюйте мені тихесенько легесенько весельце воду гребе, а ти мені намалюй так, як у Василя Стефаника в новелі “Та вдар мене як довбаником по голові”. Вже у зрілому віці В. Патик наслідував Федюка і у любові до визначних українських постатей історії та мистецтва: “Його улюбленими письменниками були Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стефаник. Друзі — Ярослава Музика, Михайло Бойчук. Про них він нам багато розповідав. Малював, а також ліпив Тараса Шевченка та Богдана Хмельницького”. Ці уроки українства запам’яталися юнаку на все життя.

Одним з авторитетним викладачів був Роман Сельський — він  радив “не фотографувати натуру, бо це погано”. Слідуючи цим настановам, працюючи захоплено та емоційно, Володимир не зауважив, як відхилився від соцреалізму — у 1949 році, на третьому курсі, його виключили з інституту: за “стійке та систематичне протаскування формалізму в живопису, за злісний супротив реалістичній радянській школі” (так зазначено в наказі ЛДІПДМ від 9 грудня 1949 року). Згодом він роздумував: “Формалізм — явище універсальне, багатопланове. Для мене — це насамперед пошук, мистецький варіант. Я конче хотів знати усі способи творчості. Адже не можна стати поетом, не знаючи мови!”.

20160909_172902

У післявоєнний період доводилось жити в реаліях “совєтизації” — збереглася довідка, видана “громадянину Володимиру Патику Чорно Острівською сільрадою”, яка засвідчує, що влітку 1950 р. він активно допомагав колгоспові “Молода гвардія” в культурно-масовій роботі “під час літніх ферій”…

Оксана Романів-Тріска

Читайте продовження статті на нашому сайті: Частина 2.