Складно писати про маляра, який щоденно творить “свій” світ — факти з життєпису лише обрамлюють багаті мистецькі емоції. Проте самовираження без матеріального вияву було б скованим та віртуальним — творчі особистості потребують творчої свободи…
У радянську добу митці були гвинтиками потужної системи, найгуманніші прояви якої йменувались соцреалізмом. Як могли діяти незгідні? — Найбільш вдалим, очевидно, був шлях, який дозволяв в тій чи іншій мірі відстояти своє бачення. Він повинен був містити компроміс — реалізм / versus його естетизація / versus його трансформація. Саме цією дорогою крокував Володимир Патик, художник, джерелом натхнення якого слугувала глибинна прив’язаність до всього рідного.
Частина 2
Через півтора року після виключення, Володимира, разом з колегою Карлом Звіринським, поновили у студентських правах, проте без стипендії. “Було важко без грошей, з безсилля я не міг вийти на третій поверх. Жили обоє в неопаленій хаті, і тоді я нарешті зрозумів, що малювати потрібно у стриманій гамі, як було велено: потрібно писати сіро…”. Дипломну роботу художник виконував під керівництвом Йосипа Бокшая. “Парадоксально, але в живописній студії, в якій проводилися «організаційні перетрушування”, мені поталанило, бо мав можливість вчитися у Федюка, Сельського, Сельвестрова, Бокшая”, — так підсумовує В. Патик студентські роки.
Особливо близькими були відносини молодого митця з Романом Сельським — започатковані в інституті, вони збереглися впродовж всього життя мистецького подружжя Романа та Марґіт Сельських. Вперше Володимир побував з вчителем на етюдах ще на третьому курсі інституту. “Він виклав мені свою теорію “від теплого до зимного”, але я такого нічого насправді не бачив. Тоді я спитав, чи можу малювати так, як бачу. Він дозволив. Отож, я ще в ті роки дістав від Сельського розгрішення… Після цього я зрозумів, що художник починається там, де ти сам вигадуєш умовність, коли можеш дати собі волю і робити, що хочеш”.
По закінченні інституту В. Патик працював в Управлінні культури, проте зрозумівши, що це заняття важко поєднати з творчістю, звільнився за власним бажанням. У 1955 році на виставці художників Західних областей УРСР живописець представив вісім творів, тематика яких вже тоді вказувала на сформовані малярські пріоритети: “Озеро Бальзатул”, “Туманний день”, “Дівчина в червоній плахті”, “Тісса”, “Гірський пейзаж”, “Руїни замку в Олеську”, “Дівчина”, “Морозний день”. Автор заявив про себе як настроєвий пейзажист та вдумливий портретист й фактично впродовж всього творчого шляху торував ці стежки.
У 1956 році отримав перше важливе замовлення (від Міністерства культури УРСР), приурочене до відкриття музею Івана Франка в Нагуєвичах. Художник розпочав студії сільського життя полотном “Старі Нагуєвичі”, переживаючи, вочевидь, вдруге магію сільського життя.
1957 рік був знаковим для молодого живописця — його приймають до Спілки художників (отримує спілчанський квиток № 430). Це давало можливість перебування на творчій праці, участі у виставках, пленерах, отримання замовлень від Спілки художників СРСР. Ще більш пам’ятним цей рік став у зв’язку зі знайомством з майбутньою дружиною — на одному з львівських вернісажів Володимир Патик познайомився з студенткою медичного інституту Романою Василиною.
“На тій виставці Володимир сказав, що хоче намалювати мій портрет і запросив до майстерні. Потім випадково побачив мене в місті і повторив запрошення. Я погодилася. Одягнула сукенку з червоними і зеленими квадратами і пішла позувати маловідомому художнику. Володимира Патика подивував мій строкатий вигляд: “Чого ти так вдяглася? Я ж буду малювати твій портрет, а не сукенку!” А вже на початку осені 1958 року запропонував руку і серце — Володимир Патик та Романа Василина одружилися 13 вересня. Проте весілля було незвичним — в цей день повсюди був вихідний, тому молодим довелось вмовляти одну з працівниць ЗАГСу, щоб вона зареєструвала шлюб. Святкування відбувалося в майстерні художника без молодої: Романа Патик не прийшла на власне весілля, оскільки там гостювали не дуже прихильні до неї особи… Бурхливий початок спільного життя не завадив щасливому подружжю — через роки дружина митця написала: “Я безмежно вдячна долі, що вона звела мене з цією мудрою, глибоко порядною, обдарованою людиною. Він мене ввів у чарівний свят образотворчого мистецтва, у коло непересічних постатей…”
Проте біографія художника — це періоди творчого відліку. У 1960 році В. Патик разом з колегами С. Борейком та З. Кецалом виконали діораму “Бої за Тернопіль” (для Тернопільського Краєзнавчого музею). Комуністична цензура не забарилась перевірити ідеологічну достовірність твору: Спілка художників запросила учасника боїв, заступника командира 60 Армії генерал-майора у відставці П. Зикова проконтролювати зображення — він подав схвальний відгук про роботу й авторів.
Кредо живописця — постійне навчання й самовдосконалення. “На початку 60-х рр. я провів чимало часу в музеї Етнографії, вивчив 2-3 тисячі експонатів: ікон, народних картин, писанок. І саме невичерпна духовність рідного народу допомогла мені знайти свій власний стиль, своє бачення світу”. Рідне магнетизувало Володимира Патика — у 1963 році він намалював ескіз до картини “Молодий Шевченко”, у 1964-му створює полотно “Молодий Тарас Шевченко на Батьківщині”: поет у традиційній українській світлиці, в куті — образ Богородиці, на стіні — Козак Мамай, поруч — Оксана у вишиванці. Наповнену українською символікою картину несподівано надрукували в 1966 році у всесоюзному журналі “Творчество”.
Коли у квітні 1964-го в Києві підступно спалили (імітуючи пожежу) більшість україніки з Державної публічної бібліотеки АН УРСР, художник створив роботу “Палаючий манускрипт”, знаючи, що ніде і ніколи її не виставить. Вкінці 60-х–на початку 70-х рр. намалював “Реквієм”, навіяний поезією Василя Симоненка “Пророцтво 17-го року” та рядками з вірша: “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже не має місця для могил…”.
Феномен Володимира Патика виринає зі специфіки становлення львівської живописної школи, образотворчі тенденції якої наче невловимо-невидимими нитками “вислизали” з рук партійних функціонерів. Ця школа існувала, ігноруючи методи соцреалізму, проте її творці час від часу вдало імітували “щасливе” співжиття у соціалістичній громаді. У часописі “Зміна” за 1963 рік опублікована стаття Михайла Рудницького про молодого художника, який віддається творчим пошукам, оскільки незадоволений власними здобутками — це інколи призводить до переваги форми над сюжетом, що ж варто засудити (стаття проілюстрована стилістично-зрілими натюрмортами В. Патика). Гостро критикуючи абстракціонізм, як “закономірний результат духовного розкладу капіталістичної культури”, професор вміло відводить лихі думки від абстрактних пошуків митця, акцентуючи на творах “Майстер і його учні”, “Художня самодіяльність у колгоспі”, “Роздол”, “Індустріальний пейзаж” тощо. Так патріотично налаштовані мистецтвознавці допомагали однодумцям. У радянський час картини художника повсякчас викликали двояке трактування: журналіст О. Подчекаєв в огляді виставки (“Культура і життя”, 8 грудня 1970 р.), писав: “Я належу до тих, хто шанує В. Патика… Художник явно декоративного плану, він невтомно шукає нові виражальні засоби… Але, коли він створює картину, присвячену легендарному Олексі Довбушу, і навмисно спотворює, позбавляє інтелекту обличчя народних месників, нехтує пропорції, малює всіх на один кшталт, — це викликає серйозні заперечення. Мені здається, що старші товариші художника й мистецтвознавці повинні допомогти В. Патику відкинути те, що нині заважає йому йти вперед”. Тут же автор критикує картину “Весілля”, яка є “образливою карикатурою на людей, їхні священні звичаї і почуття”.
Оксана Романів-Тріска
Читайте продовження статті на нашому сайті: частина 3.