26 квітня 2016 року виповнюється 30 років з часу катастрофи на Чорнобильській АЕС. Аварія призвела до евакуації понад 115 тисяч місцевих мешканців, створення 30-кілометрової зони відчуження та забруднення понад п’яти мільйонів гектарів українських земель… Катастрофа зруйнувала тисячолітній уклад життя і самобутню традиційну культуру цієї частини Полісся, найвідомішим представником якої є художниця Марія Приймаченко (1908 — 1997). Кожного, хто бачив її твори, дивували наївні образи фантастичних звірів. Після аварії, яка викликала найрізноманітніші мутації та вади у людей та тварин, ці картини можуть сприйматися як своєрідне пророцтво чи попередження. До прикладу, у рік аварії світ побачила химерна істота “атом” із присвятою американському президентові Рональдові Рейгану. Вражає четвертий енергоблок електростанції — без якого-небудь трагізму, він всипаний кольоровими квітами, картина написана зі сну художниці. Яка природа цих фантастичних образів?
Марія Приймаченко “Господін Рейган, На цю картину подивися і удумайся, яка ця Атом важка і тяжола і нерозумна…”, 1986 р.
Джерела фантастичної творчості
Марія Приймаченко з дитинства була занурена у традиційну культуру Полісся. Тут прадавній уклад життя зберігся аж до початку колективізації та Голодомору. Вона народилася 30 грудня 1908 року у селі Болотня на півночі Київщини, серед незайманих лісів, боліт та річок. Окрім того, майстриня походила із мистецької родини. Мати вишивала, а батько — тесля — різьбив дворові огорожі з “головкатими” зображенням — традиція бере початок ще із середньовіччя.
“Мати вишивала, а батько — тесля — різьбив дворові огорожі з “головкатими” зображенням — традиція бере початок ще із середньовіччя”
Творчість М.Приймаченко — синтез усіх видів народного мистецтва. Настінні хатні розписи, орнаменти на вишивці мають прямі аналогії у її творах. Легенди, народні пісні пропонують тематику її жанрового мистецтва: “А в того коня золота грива, Золота грива, срібні копита. Срібні копита, шовкові хвости…”. Приказки і прислів’я, які акумулювали досвід, пропонували моральні настанови теж активізували фантазію: “Не дай Боже, свині роги — всю череду переколе”. Окрім того, серед поліщуків побутували найрізноманітніші небилиці, які додавали сміливості шукати власні найпарадоксальніші співставлення образів: “Коромислом сіно косять, оберемком воду носять…”, “Та вродили верби, та зацвіли раки, та поспіли уюни”. Підписи Марії Приймаченко під картинами ніби продовжують цю народну традицію: “Чую “чирк” — то крокодил цвірінькає під сороку, а біля крокодила мавпочка — жінка його”.
Керамічні розписи та вироби Марії Приймаченко, 30-ті рр.
Кухня теж давала поживу для творчої уяви. Медяники робили у вигляді фантастичних тварин, існували різноманітні форми для випічки, весільні короваї нагадували орнаментальні панно. Якщо прочитати підписи її картин, то можна знайти у них цікаву суміш приказок, казок, міфів та грайливо-гумористичних написів, які були характерні для народної картини з давніх-давен, візьмімо хоча б написи на картинах “Козак Мамай”.
Не дивно, що М. Приймаченко не бачила себе поза цим народним джерелом. Вона була дуже прив’язана до власної домівки, села, регіону, все життя прожила в Болотні. Це характерна риса художників-примітивістів. До прикладу, лемківський художник Епіфаній Дровняк був двічі виселений поляками з рідної землі через те, що українець, але долаючи сотні кілометрів пішки він повертався додому.
Шукаючи джерел, не можна забувати про те, що Марія Приймаченко мала особливий дар від Бога “бачити зорі в буденних калюжах на життєвих шляхах”, як писав Олександр Довженко. Художниця розповідала: “Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні”.
Чорнобильський бестіарій
Казкові тварини складають левину долю в доробку М. Приймаченко. Бестіаріями або звіринцями називали середньовічні європейські рукописи-збірники з описами тварин, які ґрунтувались на античних джерелах. У цих малюнках можна було побачити поєднання наукових знань та легенд, відчуття захоплення та жаху від незрозумілих явищ та сил, творчу уяву давніх майстрів, а не реальну анатомію, адже майстри не могли бачити левів чи дельфінів з маленьких віконець монастирських келій. Звірі та рослини були сповнені чародійних сил і таємничого зв’язку з людиною. Поліська майстриня створила власну “енциклопедію” фантастичних тварин, яка нагадує середньовічні бестіарії.
“Заквітчаний четвертий енергоблок є своєрідним пам’ятником десяткам тисячам ліквідаторів аварії, які загинули у 1986-му році, або померли пізніше”
В інтернеті поширена думка про “вражаючу Чорнобильську серію” Марії Приймаченко. Насправді в Музеї українського народного мистецтва називають тільки чотири твори цього циклу. Це квітково-пташині композиції “Галочка літає свого хазяїна шукає”, “Пам’яті Валерія Ходімчука”, “Четвертий енергоблок”, “Кочубарки”. Заквітчаний четвертий енергоблок є своєрідним пам’ятником десяткам тисячам ліквідаторів аварії, які загинули у 1986-му році, або померли пізніше. В уяві художниці над цим пам’ятником витають душі покійних, до нього приходять наступні покоління, щоб вшанувати пам’ять героїв. Хотілось би згадати в одній низці з цією серією червоно-синього звіра “атома” із довжелезним язиком та гострими зубами, якого мисткиня присвятила 40-му Президентові США Рональдові Рейгану: “Господін Рейган, На цю картину подивися і удумайся, яка ця Атом важка і тяжола і нерозумна…”. Роботу можна розтлумачити як своєрідну метафору загрози, яку несуть радіонукліди, що “пожирають” людський організм.
Марія Приймаченко “Отаким снився четвертий блок По ньому будуть рости квіточки А будуть нести діточки квіточки Як пам’ятник буде навік коло нього Будуть прилітати голубчики наші герої Спасли нас пішли від нас”, 1988 р.
Село Болотня знаходиться за десяток кілометрів від зони відселення, звісно, що воно було історично пов’язане із Чорнобилем, навіть кілька років входило до Чорнобильського повіту. Однак назва “Чорнобильський бестіарій” умовна та символічна, покликана привернути увагу до реґіону, який вимирає (в Іванківському районі, де знаходиться Болотня, смертність людей працездатного віку зросла в 10 разів у порівнянні з періодом до аварії, помирає вдвічі більше, ніж народжується). Але ж край, який ми втрачаємо — це колиска народного мистецтва світового рівня.
Загадковий бестіарій М. Приймаченко не піддається групуванню чи систематизації. Хоча улюблені мотиви повторюються, але кожну вигадану нею істоту варто описувати окремо, як в енциклопедії. Уява художниці “переплітала” свійських та диких звірів, птахів, надавала їм несподіваних барв, багато прикрашала орнаментами. Це не механічні поєднання непоєднуваного, обрубки з різних тварин, а справжня мистецька інженерія. Ці образи переконливі і створюють альтернативну, казкову фауну Полісся: “Котячний цар”, “Болотяний рак”, “Болотяний звір”, “Стародавній болотяний звір”, “Дикий чеплун”, доречі, “Ушатка” — це назва не сови, а фантастичної істоти з коров’ячим тілом, мордою зі щупальцями та довжелезними вухами, якими вона ловить рака. Видра М. Приймаченко має людське обличчя та лев’ячу гриву; чайка — із сережкою у вусі, темним волоссям та низками намиста, що нагадує циганку. Цей перелік можна продовжувати ще дуже довго.
“Мисткиня потрапляє до Центральних експериментальних майстерень Музею українського народного мистецтва, які знаходились на території Києво-Печерської Лаври. Саме тут відбувається розквіт її творчості”
Фантастичні звірі в творчості Марії Приймаченко з’явились у 30-х роках внаслідок контактів із професійним мистецьким середовищем Києва. Наприкінці 20-х рр. вона працювала у вишивальній майстерні в Іванкові. У 1935 році її вишиті рушники побачила на ярмарку майстриня з Києва Тетяна Флору і запросила попрацювати в столиці. У той час тут збирали майстрів для підготовки Першої республіканської виставки народного мистецтва України (відкрилась 12 лютого 1936 р. у Державному музеї українського мистецтва).
Мисткиня потрапляє до Центральних експериментальних майстерень Музею українського народного мистецтва, які знаходились на території Києво-Печерської Лаври. Саме тут відбувається розквіт її творчості. Вона багато експериментує з формою та кольором, “відсуваючи” на другий план традиційні українські квіти (“вазони” залишаються). У центрі уваги — звірі, яких вона пробує малювати аквареллю. Тоді ж змінює формат, обираючи менший розмір паперу та більш графічну композицію малюнків. Завідуюча відділом Музею українського народного мистецтва (НМУНДМ) Олена Шестакова пояснює такі зміни атмосферою у київських майстернях, де поруч із народними працювали професійні художники. Це була добра школа із своєю програмою, яка розвинула творчу уяву майстрині і зробила її більш упевненою в художніх пошуках. А на початку були несміливі спроби: вайлуваті та кострубаті тварини здивовано дивляться на глядача, ще не вповні вірячи у власне існування. Художниця використовувала традиційний колорит, притаманний вишивці. Також у 1937 році Марія Приймаченко спробувала свої сили в кераміці: майстри брати Герасименко розробляли форми, а вона їх розписувала.
Марія Примаченко “Чорний звір”, 1936 р.
Художниця малювала тварин протягом усього життя, вони і добрі, і злі, й дурнуваті та хитрі. Навіть найстрашніший звір чи жахливий четвертий енергоблок майстриня розцяцьковувала. Декоративізм — універсальний прийом народного мистецтва, в якому кохались українці. Ще нам приписують добродушність та непогане почуття гумору, з допомогою якого ми страшне трансформуємо в смішне. Проте мистецтво Марії Приймаченко не поверхневе, воно глибоке та унікальне за міфологізованим світосприйняттям. Колорит художниці вражає: це вже справжні “фовістичні” кольорові співставлення, несподівані контрасти, які не стримували жодні канони: поєднання червоного та зеленого, жовтого та блакитного, чорного та рожевого. Кольори вона не наносила навмання, а ретельно добирала півтони. Цікаво, що в картинах, де з’являється слово “український”: “Українські танцюристи” та “Український бик” кольорова гама — жовто-блакитна.
“Художниця малювала тварин протягом усього життя, вони і добрі, і злі, й дурнуваті та хитрі. Навіть найстрашніший звір чи жахливий четвертий енергоблок майстриня розцяцьковувала”
Режисер театру і кіно Лесь Танюк, який знав майстриню особисто, прив’язував фантастичних звірів до суспільних потрясінь: арештів та репресій. Він пише, що вона починала із квітів та веселих барв, а в 1936 — 1937 рр. почала малювати тварин. Потім мисткиня надовго творчо замовкає, а якщо й малює квіти, то вони невеселі. У шістдесяті роки — раптовий спалах: дзвінкі квіти, яскраві барви. Після арештів 1972 року — нова серія звірів, серед яких домінують монстри з недобрими очима. Л. Танюк пише, що трапляється й веселий бурлеск, але переважають ті звірі, які “прийдуть і всіх з’їдять”.
На виставці в Мистецькому Арсеналі “Приймаченко. Неосяжне” (лютий 2016) давалось взнаки подібне трактування, організатори зазначають: “Крізь зовнішню ліричність та наїв робіт Марії Приймаченко, які йшли врозріз з офіційною радянською ідеологією, проглядають певні філософські пошуки художниці, сюрреалістичні мотиви…”. Твори Приймаченко аж ніяк не позачасові — в художниці є твір “Звірі судяться” 1937-го року, але це ніяк не пов’язано із НКВД та репресіями. “Судилися і в селі, де був староста, свідки. Все набагато простіше”, — пояснює Олена Шестакова.
Марія Приймаченко “Український бик”, 1977 р.
У сюжетних композиціях, які з’явились наприкінці 50-х, вона зображає сільське і колгоспне життя, переосмислює народні мотиви на кшталт “Біля криниці” та виконує їх у своєму неповторному стилі. У пізньому жанровому творі “Літа мої молодії…” 1987 року художниця використовує прекрасний за своєю наївністю сюжет: молоді роки зображені в образі восьми дівчат у вінках, які стоять на містку над водою, яка, очевидно, уособлює час. Себе авторка представляє молодицею у хустині, що споглядає на молодечі літа з призьби біля хатини.
Наївне мистецтво — це той щасливий випадок, коли соцреалізм та радянська влада не заважали творчості. У 30-ті роки Марія Приймаченко навіть трохи заробила: “Привезла додому патефон, нове ліжко, тканини і подарунки”, — розповідає Олена Шестакова. Перші 200 робіт художниці придбані Державним музеєм українського мистецтва саме у 30-х рр. Її запрошують на з’їзд художників у Москві, надають звання: заслуженого діяча культури, народного художника України, у 1966 році — отримала Шевченківську премію. Національний музей українського народного декоративного мистецтва з 1936 року і по сьогоднішній день провів 95 виставок мисткині. Зараз цей музей диспонує найбільшою колекцією її творів — понад 650 із, приблизно, тисячі. Унікальності збірці додають ранні роботи та авторська кераміка.
Кілька штрихів до портрету художниці
У дитинстві Марія Приймаченко захворіла на поліомієліт, який дав ускладнення, тому їй довелось усе життя спиратися на милиці. Дослідники повторюють, що хвороба вплинула на творчість: загострила слух і зір, але ці твердження безпідставні. Малорухливий спосіб життя, однак, міг посприяти пошукам розради в мистецтві та вишиванні.
Марію вирізняла колоритна мова та артистизм. Олена Шестакова пригадує епізод, коли вона приїздила до художниці із радіожурналістом. Жінка спілкувалась звично, але щойно включався мікрофон, вона збадьорювалась і починала говорити, як артист, який за звичайних умов розмовляє по-одному, а коли виходить на сцену міняє тембр голосу, тощо. Назагал художниця була “гордою, незалежною”.
“вона була охочою до спілкування, дуже любила гостей і гостинці”
О. Шестакова кілька разів відвідувала М. Приймаченко в Болотні — “вона була охочою до спілкування, дуже любила гостей і гостинці”. Музейниця звертає увагу на те, що і Марія Приймаченко й Катерина Білокур добре відчували та розуміли своє призначення.
Доля Марії Приймаченко є прозивною — це долі українських жінок ХХ століття: обов’язкова праця в колгоспі, втрата рідних під час Другої світової війни (брат і чоловік загинули), а до того ще й Чорнобильська катастрофа, яка понищила рідний край та багатьом вкоротила віку. Після усіх цих потрясінь вона зуміла зберегти свій добрий гумор, питливий ум і зачарувати світ фантастичним мистецтвом. Поет Богдан Ігор-Антонич описував щось подібне у поетичній збірці “Велика гармонія”: “Малі до щастя дверці: захоплення та неба, гармонії у серці — нічого більш не треба”.
Богдан Ворон