Складно писати про маляра, який щоденно творить “свій” світ — факти з життєпису лише обрамлюють багаті мистецькі емоції. Проте самовираження без матеріального вияву було б скованим та віртуальним — творчі особистості потребують творчої свободи…
У радянську добу митці були гвинтиками потужної системи, найгуманніші прояви якої йменувались соцреалізмом. Як могли діяти незгідні? — Найбільш вдалим, очевидно, був шлях, який дозволяв в тій чи іншій мірі відстояти своє бачення. Він повинен був містити компроміс — реалізм / versus його естетизація / versus його трансформація. Саме цією дорогою крокував Володимир Патик, художник, джерелом натхнення якого слугувала глибинна прив’язаність до всього рідного.
Частина 3
Саме мистецька окремішність стилю і вільнодумство, контакти з творчою інтелігенцією — Вячеславом Чорноволом, Іваном Драчем, Ігорем Калинцем та багатьма іншими, призводили до небажаних зустрічей з агентами служби безпеки. Проте, митцеві вдавалося відвернути від себе увагу — “я перед ними грав вар’ята”, розповідаючи, що в майстерні буває багато різних людей, що поціновують мистецтво.
Художник тяжко пережив львівські січневі репресії 1972 р. — ув’язнення родини Калинців, “чистки” по наукових установах, навчальних закладах, музеях… Збереглася записка від 28 квітня 1973 р.: “Весна. Великдень 28 квітня. Сум. Туга. Сірий теплий день. Чомусь мені дуже тяжко. Спомини: багато суму і трагедій… Своїм ідеям треба бути вірним до смерті…”. І тут же допис: “Був у батьків…” — відвідування рідних у Чорному острові, власна сім’я — на той час родина Патиків виховували вже двох дітей: Оксану (1958 р. нар.) та Остапа (1964 р. нар.), додавали наснаги до творчості і до життя
У цей період Володимир Патик створює одну із знакових робіт — “Оксана”, 1974 р. “Я був захоплений душевною чистотою цієї дівчини і задумав її образ передати скупими засобами, найвідповідніше в стриманій ахроматичній гамі. В основі колористичного рішення — український рушник, де чорний і червоний кольори вишивки гармонійно поєднані з білим полотном” — так пояснював він свій вибір.
Митець повсякчас здійснював подорожі — він їздив на пленери на запрошення Спілки художників, з друзями, родиною. У всіх мандрах він малював — невтомно, впродовж всього дня. У більшості випадків художник фіксував на полотні не сучасну, а давню Україну. В. Патик згадує: “Змальовуючи села, вітряки та інші цікаві об’єкти, я захопив ще “живим” вітряк села Вільховатки, що в Полтавській обл. Село розташоване на лівому березі річки Ворскли. Дуже шкода, що ця пам’ятка старовини залишилася лише на картині, бо зовсім недавно була спалена якимось “ідейним злочинцем”.
Художник жив новими враженнями й зустрічами — під час мандрів довідався про страшні факти Голодомору 1932-33 рр., відтак багато розповідей ставало лейтмотивами майбутніх творів: “То було в далекому 1933… Чарівні, ще зовсім юні дівчата з с. Мельники на Черкащині коли вже відчували, що як не нині, то завтра помруть з голоду, вдягалися у найкрасивіший й найдорогоцінніший одяг — вишиті сорочки — і йшли прощатися з односельцями. А на ніч приходили у яр за село — вмирати”. Ця розповідь закарбувалась у свідомості маляра — на її основі у 1982 р. він створив картину “Пам’ять”.
Багато разів побував у Трушівцях, на березі р. Тясмин, та інших селах Черкащини, що вважалися неперспективними і лежали далеко від асфальтованих доріг. Села без молоді, наполовину опустілі, справляли гнітюче враження. Там доживали віку старі вдови, бабусі й було дуже мало мужчин…
Ще один тремтливий епізод — це пожиттєве листування з бабою Мокриною (з Трушівців), з якою познайомився, малюючи її хату. Після поїздок на Черкащину та Київщину Володимир Патик підготував експозицію «Земля Шевченкова», яка була представлена 1983 р. у Львівській спілці письменників.
Художник повсюди шукав пам’ятки української історії — потрапивши вперше на Бойківщину (1979 р.), не міг налюбуватися автентичністю архітектури, яка, нажаль, з кожним роком зникала. Тому живописець малював “Стару Бойківщину” як наче поспіхом “ліпив” збірний образ краю… Відомий мистецтвознавець і приятель художника Володимир Овсійчук писав: “Села у творах Патика — чи з Подніпров’я, чи з Бойківщини, насторожені і притихлі, зубожілі і нескорені, виглядали загнаним у безвихідь притулком української ментальності” (Овсійчук В. Чого бракує душі // Образотворче мистецтво, №2, 1998).
В. Патик також був активним учасником всесоюзних пленерів — він сприймав їх як спосіб самовдосконалення, набуття і порівняння майстерності. У 1981 р. побував на міжнародному пленері живописців соціалістичних країн (Болгарії, Угорщини, В’єтнаму, НДР, Куби, Польщі, Румунії, Чехословаччини) у Будинку творчості ім. Коровіна в Гурзуфі, згодом входив до творчої групи акварелістів “Заполяр’я 85”. Цікавою була структура зустрічі — митці ознайомились з Мурманськом, отримали художні матеріали й поділились на дві творчі групи, які мінялися дислокацією (Печенга, Ліінахаре, Нікель, Борисоглібський, Раякоскі). Потім всі разом переїхали до Кіровська —малювали в Апатитах, плато Росвумчорр, узбережжі Білого моря, в Кандалакші, Ковді, Колвіці, Умбе, Варзуге. Після повернення до Мурманська виїжджали на Нижньотуломську ГЕС, Абрам-Мис, в рибний порт, де також малювали. Провівши відбір та оформлення робіт, 18 жовтня 1985р. в Мурманську відбулося відкриття та обговорення виставки.
Дуже захоплюючою і творчою була поїздка на Кольський півострів (1986) — В. Патик зібрав багато матеріалів з Мурманського порту (з торгового і ремонтного відділів). Переповнений емоціями повертався з мандрівок по інших республіках СРСР — відкрив для себе мальовничі куточки Іссик-Куля, Талдикської долини, берегів ріки Нарин, побував у Киргизії.
Попри спогляданні пейзажів і ритмів нових індустріальних міст, час від часу потрібно було віддавати данину реальності — каталог обласної художньої виставки, присвяченої 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні (1985 р.) містить перелік портретів учасників війни, героїв Радянського Союзу, створених львівськими живописцями (В. Патик — “Герої Карпат”, Кристопчук М. — “Дума про подвиг”, Коровай О. — “9 травня”, Москалюк В. — “Добрий ранок, голуба плането”, Мінько О. — “Портрет учасника Великої Вітчизняної війни письменника Г. С. Глазова” та багато інших). Так, руками художників, партійні функціонери зводили ілюзію любові до радянської історії.
Володимир Патик майже щорічно виконував монументальні замовлення художньо-виробничого комбінату, в якому було задіяно багато членів Спілки художників УРСР. Звертаючись до історичної тематики, у 1969 р. створив стінні розписи у фойє кінотеатру ім. Б. Хмельницького у Львові — “Хмельницький під Львовом у 1648 році”. Згодом ще раз зобразив цю подію на станково-панорамній картині для Львівського історичного музею (Музей зброї, 1974-76 рр.). В оформленні фасадів і фойє громадських будівель, В. Патик проявив себе оптимістично налаштованим художником декоративно-новаторського спрямування — він виклав рельєфну мозаїку “Море та риби” (120 кв. м) для магазину “Океан”, Львів (1978 р.) ; мозаїку “Сонце, повітря, вода” для водно-озокеритної лікарні у Моршині (1981), монументальнее панно “Львів” (85 кв. м) у науково-дослідному інституті Львова (1983); “Присвячено Олександрові Довженкові” на фасаді та “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине” — в інтер’єрі кінотеатру Нового Роздолу (1986). Разом з Миколою Кристопчуком та іншими працював над мозаїчними панно в Молдові, Криму, на Кавказі (керував бригадою художників).
Митця всі любили за оптимізм і щирість — найкраще відчули це друзі. Микола Андрущенко, зокрема, згадує: “Таких як Патик у середовищі художників дуже мало — він ні з чим не криється, про що б ти не спитав, він щиро розкаже і покаже, нічого не приховуючи — тільки працюй! Коли я не мав майстерні, він пускав мене у свою, ставив натюрморти і ми разом малювали…”. Живописець допомагав Петру Обалю, коли він попав у фінансову скруту, Зеновію Кецалу — після заслання: “Він мій перший вчитель малювання, я тоді ще вчився в Ходорівській школі. Коли Зеновій Кецало повернувся у 50-тих роках із сибірських таборів, прописав його в своїй майстерні. Відтоді ми товаришуємо, їздимо в Карпати на пейзажі…”. Товариські відносини яскраво відображені у дружніх шаржах (у 1999 р. відбулася виставка шаржів М. Ілку, Е. Миська, В. Патика) — скрізь гротеск постає перед нами ціла мистецька епоха, в якій кожний із портретованих Зеновій Флінта, Олег Мінько, Олекса Шатківський, Євген Дзиндра, Іван Остафійчук, Ярослав Нановський, Микола Батіг та багато ін. — визначні особистості та львів’яни.
Володимир Патик визволився з “радянських пут” зі здобуттям Україною незалежності. Він багато в чому змінив свій життєвий уклад, беручи участь у державотворчих та педагогічних процесах. За радянських часів художник не належав до жодних партійних спілок, проте вже 1989 р. вступив до крайової організації Народного Руху України, в січні 1990 р. був зареєстрований кандидатом у депутати Львівської міської ради народних депутатів 21-го скликання Української РСР (по виборчому округу №3), в жовтні 1990 — делегат Других Всеукраїнських зборів Народного Руху України (Київ). Учасник “Львівської Бесіди”, брав участь у засіданні Круглого столу “Консолідація національних сил у державному становленні України” (1994р.), був делегатом ІІ звітно-виборної конференції Товариства зв’язків з українцями за межами України (1994 р.). Ще однією стороною діяльності Володимира Патика стала педагогічна діяльність — митця запросили викладати до alma mater — у 1992-1998 рр. він викладач, а з 1994 р. доцент кафедри живопису Львівської академії мистецтв.
Відкриття кордонів дозволило художникові здійснити численні подорожі — вже не лише на запрошення Спілки художників, а й за власним вибором. У вересні 1993 відбулася перше поїздка Володимира Патика до Франції — це було відрядження (разом зі студентами) до міста Маквіллері задля оформлення ектер’єру каплиці. Через рік, влітку 1995 р. побував в давно омріяному Парижі — відвідував музеї і малював. Ходив слідами Ван-Ґоґа — в Арлі був вражений сильним духом Майстра, який зберігся, зокрема, у відомій однойменній кав’ярні. “Незабутнє враження залишив Париж, музеї, визначні місця. Малював Сену і Монмартр, мов доторкнувся до вічних джерел натхнення”. З спогадами про Францію пов’язані у Володимира Патика натюрморти з соняхами: “Мотив квітучих соняшників мене переслідує все моє творче життя. Любуюсь ними, коли квітнуть біля хати або на полі, як золоте море, а навіть коли стоять почорнілі на осінніх городах, як воїни після бою. Майже кожен рік малюю натюрморти з соняхів, можливо, натхненною причиною є геніальні твори Ван Ґоґа… Дуже часто звертаюся до мотивів квітів — це найкращі вправи у колористиці”.
Натхненними та плодовитими були інші європейські подорожі — на запрошення першого посла України у Чехії Романа Лубківського В. Патик у травні 1993 побував у Празі. Його офіційно запросили задля підготовки мистецького альбому і налагодження співпраці з Спілкою художників Чехії. Митець був захоплений середньовічним перфекціонізмом міста, величезною архітектурною спадщиною — створив декілька циклів пейзажів, які з великим успіхом експонував згодом на персональній виставці в українському посольстві в Празі (1994) та у Львові (1995, “Спогади про Чехію”).
До думки Володимира Патика як художника, естета, громадянина прислухалося не одне покоління львів’ян — його, як одного із найбільш досвідчених фахівців, у 1995 р. запросили в спеціалізовану комісію по реставрації Святоюрського комплексу у Львові, з цього ж року він став членом Комісії Львівської Архиєпархії Української греко-католицької церкви.
Окремим опусом можна писати про В. Патика і Львів — одне з оповідань (“акварелей”) Романа Федоріва присвячена багатоголосим відчуттям, що пов’язують митця і місто. Художник відчував тут рідне близьке середовище, але довго не міг його “зловити” пензлем — врешті знайшов свою мову й написав не одну серію картин: “Львів треба малювати таким, яким ти його полюбив”. За творчу працю і вірність “генію місця” у 1996 р. йому було присвоєне звання Почесного громадянина міста. Вже значно пізніше — у 2002 р. митець був обраний депутатом Львівської міськради.
У 1998 році Володимир Патик отримав найвищу мистецьку нагороду України — Державну премію ім. Тараса Шевченка. Як зазначав художник при врученні цієї відзнаки, “в моє життя Шевченко увійшов з дитинства, ще коли мій батько, простий селянин, в читальні “Просвіти” на сільській сцені грав Шевченкового невольника… Творче зацікавлення почалося, коли я навчався і мріяв побачити Шевченкову землю. Мені хотілося відвідати історичні місця, Дніпро, Київ, побачити степ, Чигирин і, звичайно, людей Шевченкового краю”. Живописець об’їздив шляхами Т. Шевченка всю Україну — побував в Оренбурзі та Орську, споглядаючи місцеві пейзажі, роздумував, як сумно там було Тарасові…
Впродовж всього життя живописець трепетно і з любов’ю “збирав на полотні” українську історію — за натхненну працю (а дослівно “за визначний особистий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, багатолітню плідну творчу діяльність та високий професіоналізм”) у 2006 р. президент України Віктор Ющенко нагородив Володимира Патика Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. У жовтні цього ж року митець урочисто відзначив своє 80-ліття — на ретроспективній виставці в Національному музеї у Львові було представлено більше 70-ти знакових робіт, створених у 1950-2000 рр. На відкритті іншої ювілейної виставки, у Києві, автор щиро проголосив: “Для мене велика честь, що мені надана можливість виставитися в Національному музеї у столиці незалежної України! Вважаю себе щасливою людиною, бо займаюся справою, яку я люблю. Дякую долі, що я дожив до цього поважного віку, до цієї щасливої днини — я тут серед моїх творів і моїх шанувальників”.
Володимир Патик здобув широке міжнародне визнання — окрім численних виставок у Канаді та Сполучених Штатах Америки, у 2011 р. відбулася персональна виставка художника в музей Heshuifa Art Museum, в Ганґжоу (Китай). Більшість робіт закупили та залишили у постійній експозиції — як доречно зауважила дружина Рома Патик: “Китайці побачили Україну його очима…”.
олодимир Патик прожив активне життя, не випускаючи з рук олівця — останній пленерний рисунок він зробив 25 вересня 2009 р. Це дуб з лісу на краю села Чорний Острів, під яким хоронили солдатів ІІ Світової війни. Їхали туди спеціально — художник попросив доньку Оксану і вона відвезла його до рідного села, де вони довго блукали і заледве знайшли це місце…
Так стається, що на схилі років все частіше намагаєшся повернутися у край дитинства, в той час як земна круговерть веде нас своїми шляхами, які ми проходимо — долаємо найчастіше безслідно, лише зрідка залишаючи свій досвід прийдешнім… Саме так вчинив маестро Володимир Патик, залишаючи для нащадків геніальні відчуття “своєї” України…
Оксана Романів-Тріска