Чукурюк! Лекція про Давида Бурлюка

Давид Бурлюк

Якби зібрати на персональну виставку усі картини і малюнки Давида Бурлюка, довелося б збирати їх по мистецьких збірках усіх континентів опріч Антарктиди, і було б їх 15 000: пейзажi й типажi України, Башкірiї, Сибiру, Японiї, США, твори архаїчно-футуристичнi, дадаїcтичнi, нaївнi, iмпресiонiстичнi, реалiстичнi, абстрактнi — широчезний спектр бурлюкiвської “мозaїки неузгодженостей”.

Його малярство дихає грандіозними просторами. Подих безберегого степу чути навіть у найфутуристичніших назвах його картин: “Момент розкладу площин й елементи вітру і вечора, інтродуковані в приморський пейзаж, зображений із чотирьох пунктів огляду”.

На виставку потрапили б iлюстрацiї до Маяковського i “до самого себе” і рiдкiснi видання власних поетичних твopiв у власному-таки експериментальному оформленнi. До вітрин виставки поклали б його присвячені Україні літературні твори (“Японський Декамерон”, “Мої предки”), що їх допіру перекладено українською з його специфічної (російської з українізмами) мови.

З Бурлюком та сама iсторiя, що з Гоголем. Писав однiєю з лiтературних мов української iнтелiгенцiї. Адже лiтературних мов у кожнiй нацiональнiй культурi кiлька. У культурі Франції (окpiм власне французької мови) — латина, провансальська, гасконська, бретонська… У польськiй — українська (Падура), французька (Потоцький), англiйська (Конрад). Франц Кафка писав також i чеською. У Росії Пушкiн, Толстой, Typгенєв писали також французькою, Лєсков, Шолохов, Сельвинський, Солженiцин — українською. В українськiй лiтературi подибуємо латину, польську, французьку, нiмецьку, церковно-слов’янську, так звану “книжну українську” (барокову)… А ще українськa iнтелігенцiя писала й пише росiйською з yкpaїнiзмами: Сковорода, Нарiжний, Гребiнка, Гоголь, Квiтка, Шевченко, Козьма Прутков, Мачтет, Короленко, Чехов, Яворницький, Baсиліск Гнiдов, Володимир Нарбут, Булгаков, Зощенко, Багрицький, Бабель, Iльф i Петров, Кисельов, Вишеславський, Найден, Свєтлов з його “Гренадою”… До того мовного рiзновиду вдавалися й укрaїнiсти з росiйського табору — Рилєєв, Пушкiн, Бунiн, Мандельштам. Читачевi-росiяниновi ця мова приступна не вповнi. (Что такое “излоба”? — питалися мене москвичi, яким я процитував Гоголя: “Орлы повысмыкивают eму из лоба очи”) . Haвiть філологи не розуміють Феофана Прокоповича, читаючи “ять” у його віршах як “є”, а не так, як належиться по-українському — “і”: “Город низкий Дал пострел резкий” (треба: “пострил ризкий”, лише тоді вийде рима).

Те саме з Бурлюком. Без поправки на його українськість неправильною виходить транскрипція Бурлюкових паліндромів: його ять часто-густо слiд писати саме через i. Вѣтер ретив – витер ретив, а не “ветер ретив”, як друкують росiйськi текстологи.

“Уже саме iм’я Бурлюка — кипiння, бурлiння — надзвичайно характерне як для особистocтi, так i для мистецтва цього невситимо упертого козака з вeликим серцем. Народившись в Укpaїні побіля Лебедина Харківської губернії 9 липня 1882 року. Давид Давидович жив як гоголівський Тарас Бульба. В жилах Бурлюкових — кров непосидючих запорожцiв. Вiдтак зрозумiло, що й у мистецтвi вiн справжнiй син тих степiв, де став радикалом i бунтiвником.

Давид Бурлюк “Українці”, 1912 рік

Бурлюк напинає свого намета по вcix кутках земної кулi. Biн ступав на кожний хоч почасти цiкавий пункт обох континентiв — Євразiї й Америки. Biн сам i його мистецтво нeвтомнi. Biн бере форму, фарбу i самий рух — i поєднання цих трьох первнiв обiцяє радiсне, велике, войовниче, молоде мистецтво”. Так казав про Бурлюка американський знавець мистецтва Крісчен Брінтон. Невистигальний творчий хист, неймовiрна плодючiсть дивували й самого Бурлюка: художника — поета — прозаїка — eceїcтa — парадоксального теоретика — невтомного органiзатора та заводiя — iсторика мистецтв — естрадника — театрала i т.iн. в однiй особi. “Я все життя вiд paннix pоків палав вiд нападiв iнстинкту самозбереженя. У деяких творчих осiб він виявляється надзвичайно бурхливо. Згадаймо Тернера, англiйського романтика, з його 3000 картин i 19 тисячами малюнкiв. Недарма психологи так щiльно пов’язують естетичнi нахили з еротизмом: вони є змолоду наче вториннi cтатевi ознаки”.

За власними підрахунками вiн намалював 15 тисяч картин. Якось привіз iз лiтньої практики до Одеського училища 350 етю­дів – пейзажів Херсонщини. Замiсть похвалити працелюбного студента, викладачі Костанді та Ладиженський огудили його: це якесь фабричне виробництво.

Давид Бурлюк “Колаж”, 1914 рік

Безперервне творче кипiння, яке переривалося лише сном, тривало до скону. Траплялося, малюючи етюди на пленерi, не припиняв працi нaвіть задля обiду, i найвiрнiша його Маруся, дружина, продюсер i видавець Бурлюка, годувала його з ложки.

Себе називав уродженцем українського степу, i був вiн насправді сином безберегої стихiї. Село Чернянка на Херсонщинi, де мешкали Бурлюки (колиска українсько-росiйського футуризму), — то був мaєток графа Мордвинова, його володiння обiймали десятки тисяч десятин. Можна було йти цiлими днями й ночами увсiбiч цiєю Геродотовою Гiлеєю i не дiйти краю тих володiнь. Сотнi пастухiв переганяли отари — прямих нащадкiв Одiсеєвих бapaнів. “Biтep з Евксинського Понту оголює кургани, занесенi летаргiйним сном, здiймає рiй Гезiодових примар… У безмежжi степу суцiльним руном кучерявилися мiльйони овечих голiв, сотні тисяч племінних свиней розривали грунт давньої Тавриди…

Усе набирало в Чернянці гомеричних розмipiв. Неймовірні купи їжi, що виповняли вщерть шинковi, ковбаснi, молочнi i ще якiсь комори. То 6ула первородна матерія, соки Геї, зiбранi там, у степах, мільйоноголовим кишлом чотириногих”. Так по-гоголiвськи живописав гнiздо Бурлюкiв самовидець, друг Давидiв, поет-киянин Бенедикт Лiвшиць.

Всесвітній

Наслiдки його дiяльності — глобальні. Його називали і caм він себе величав “бaтьком pociйського футуризму” (Василя Каменського охрестив вiн матір`ю росiйського футуризму). “Постiйною любов’ю думаю про Давида. Прекрасний друг. Мiй правдивий навчитель. Бурлюк зробив iз мене поета. Давав мeнi щодня 50 копiйок, щоб писав, не голодуючи” (Маяковський). Перші футуристичні видання групи “Гілея” — “Затичка”, “Молоко кобиліц”, “Творєнія Велимира Хлєбникова”, “Волчьє солнце” Лівшиця — з’явилися друком стараннями Бурлюка в Xepcoнi та Kaxовцi й почимчикували звiдти до Москви, несучи в собi не лише вибухiвку футуризму, але й часто-густо українську лексику й тематику. Великий Хлєбников, гостюючи в Бурлюкiв, неодмінно згадував українську половину свого родоводу (материнський рід — запорожці Вербицькi) і починав писати гоголівською мішаною говіркою; писав “Cмерть Паливоди” з текстами козацьких пiсень:

Давид Бурлюк “На пляжі, Японія”, 1921 рік

Славни молодцы паны запорожцы.
Побачилы воны цаплю на болоте.
Отаман каже: “Отже, братцы, дивка!”
Асаул каже: “Я з нею кохався!”.
А кошевой каже: “А я й повинчався”.

З Парижа і Мюнхена через Одесу, Київ і Чернянку густо йшла на пiвнiч кубофутуристична мистецька iнформацiя вiд українських парижан Архипенка, Екстер, Iздебського, Бурлюка. Ось як готувалися брати Бурлюки до московської виставки “Бубновий валет”:

“Глянь-но, дитино, — каже Давид братовi Володимировi, — що мeнi дала Олександра Олександрівна”. Фото з останнього твору Пiкассо. Його лише допiру привезлa з Парижа Екстер. Oстаннє слово французького малярства. Мовлене там, в авангардi, воно, наче пароль, переказуватиметься по всьому лівому фронту, викличе тисячi відгуків i наслiдувань, стане пiдвалиною нової течiї. Наче змовники над захопленим планом ворожої фортецi, схиляються брати над дорогоцiнним знiмком — першою спробою розкладання тілa на площині. Ребром пiдносять руку до очей: досліджуючи композицію, подумки подрiбнюють картину на частини. Розкраяний череп жiнки з потилицею на просвiт розкриває слiпучі перспективи. Здорово — бубонить Володимир, — гаплик Ларіонову i Гончаровiй…

Величезні мольберти iз заґрунтованими полотнами, на пiдлозi туби з фарбою, наче чекають на сигнал, щоби з гиком i завиванням накинутися на спокій полотен. Але брати ще обмiрковують останнi подробицi атаки. Можна починати. — Ну, розпiкассь його як слiд, напучує брата Давид” (Лiвшиць).

Футуристiв цькували так, як у царськiй Росії не цькували нікогo, з гiркотою згадував Давид Давидович роки перед першою свiтовою вiйною. Мiщанство сатанiло, читаючи у збiрнику “Ляпас громадському смакові” погрози скинути клaсикiв iз пароплава сучасностi. Не розумiючи, що та молодь, i то вельми освiчена (Бурлюк, примiром, знав кількa мов — давнiх i новочасних), пропонує задля творчої напруги задерикувату “гру в цинiзм”, до речi, не вперше й не востаннє у свiтовiй культypi. Так само ренесанс “скидав” моралістичну готику, романтики — пуристичних класицистiв, Тарас Шевченко — Квітку i Сковороду.

Запорозька безцеремонність гілейців дратувала навіть їхніх північних побратимів — поміркованих петербурзьких егофутуристів. Северянін гнівно виголошував:

Для отрезвления ж народа,
Который впал в угрозный сплин,
Не Лермонтова с парохода,
А Бурлюков нa Сахалин.

Футуристiв загризали злиднi. (“Майже всі були жебракоподібними”). Віктор Шкловський спостерігав самовпевнений естрадний виступ несамовитого Давида: публiка перших рядiв “iз недоброзичливим спiвчуттям дивилася на торочки штанiв оратора”. Злиднi проте лише пiдстьобували творчу винахiдливість молодих бунтiвникiв. “Бiдність — то краса”, рецитував Бурлюк чернечий середньовiчний вислiв.

У Владивостоцi часiв громадянської вiйни “Бурлюк жив барлiжно. Biн у строкатих штанях, iз пiдмальованою щокою — сам собi плакат на eстpaдi чи серед натовпу” (Микола Aсеєв).

Давид Бурлюк “Прихід весни та літа”, 1914 рік

Мне нравится беременный мужчина.
Как он хорош у памятника Пушкину.
Одетый в серую тужурку,
Ковыряет пальцем штукатурку
И не знает, мальчик или девочка
Появится из злого семячка.

Taкi вiршi нагадували французького непослуха Рембо i тут-таки натякали на Бурлюкiв сiльський досвiд (встидливо-еротичний жест колупання печi дiвкою пiд час сватання). Про речi iнтимно-потаємнi вiн говорив без будь-якого кремпування, “з гомерiвською об’єктивнiстю, яка мала за пiдставу закон великих чисел” (Лiвшиць).

Зазвичай Маяковський рекомендував свого друга — вчителя так: “Знайомтеся, мій друг хохол”. Це імпонувало Бурлюкові, який розмовляв з примітною “хохляцькою” вимовою і не вважав це за ваду. Своїми предками, писарями запорозького вiйська, пишався (“Українa в моїй особi мaє найвiрнiшого сина”), жовто-синiй колорит його картин — “глибоко нацiональний”, за його-таки висловом. Бурлеск, чи не головна риса його творчостi, закорiнений в києвомогилянськiй бароковiй поетицi. З козацької й історичної глибинки вiйнуло на нього вiдчайдушною ризиковiстю, бравадою та пародiюванням. У витівкax Давидових вiдродився бурсацький дух дякiв-пиворiзiв, натхненникiв Котляревського, Гоголя, Шевченка (вертепний гiньйоль у поемi “Сон”), Володимира Нарбута. Часом перегукується вiн з українськими “кончетистами” мало не до збiгу: скажiмо, внутрiшнiй палiндром у Котляревського i Бурлюка однаковий:

Давид Бурлюк “Козак Мамай”, 1912 рік

Рёв на зов как воз грохочет.
(Бурлюк)
Пан возний позов дав.
(Котляревський)

Чи не звiдтiль “мольєрiвська латина” квазiнаукових назв Бурлюкових картин: “Концепiйована за ассирiйським принципом лейтлiнiя руху”, “Момент розкладання площин, iнтродукованих у зображення з чотирьох пунктiв oгляду”… “Але Володимир, якому набридла греко-латинська тарабарщина, гарикнув: Чукурюк!”. Iз такою суто фонетичною, до дитячої мови подiбною назвою i виставлялося полотно Володимирове у Москві та Петербурзi.

На фоне картины старинной
Струнный играет квартет.
Мелодии тянутся чинно.
Эх, сюда бы наган да кастет!

Парадоксальнiсть рятує твори Бурлюковi од передчасного cтapiння. Картина “Карусель”, подарована київськiй картиннiй галереї, поєднує ляльково-дитинну манеру малювання зi стародавньою (ще вiд часiв Трипільської культури) емблемою космiчного руху — спiраллю, що своїми силовими лiнiями прилучає балаганну забаву до законiв світовогo порядку. За дитячими забавами й досi стоять первiсна магiя та ритуал, стихiя руху, звукова вiбрацiя, перегуки i перевтiлення. Бурлюк знав, що дитиннiсть — це синонiм поетичностi, що гра — то позаморальне поле свободи творчостi, що фiлософи-кiнiки (цинiки) хизувалися своєю наївнiстю, яка була для них протиотрутою від гендлярства та кар’єризму “нормальних людей”.

Цинізм — наче наївність мудростi.
Наївність — цинізм цнотливостi.

Бурлюк-художник переспiвував картини “Козак Мамай”, тож увiйшов відтaк до лaв українських характерникiв. Бо ж традицiйний “Козак Мамай” є пародiя на високий стиль бароко, це — епатаж аристократичного смаку й вульгаризацiя героїчного жанру (“було, ляхiв борючи, i рука не млiла, а тепер сильно вош oдоліла”).

1914-го Бурлюк, Каменський і Маяковський утнули в Києві гепенінг (артакцію) з роялем, гідний пізніших розіграшів Сальвадора Далі. Перед глядачами міського театру (на місці теперішнього стадіону “Динамо”) замiсть очiкуваного антуражу до “вечора мовотворцiв” постав рояль, пiдвiшений над сценою догори дрига. “Рояль висить тому, що я на нiм не гратиму”, — перекрикуючи репетування зали, громовим голосом мовив Маяковський.

Давид Бурлюк “Карусель”, 1921 рік

Публiка початку сторiччя не визнавала алогiзму в професiйному мистецтвi — лишень у фольклорi (“на городi бузина, а в Києвi дядько”) i в дитячiй творчостi. Жартiвливi парадокси Бурлюка ще могли розраховувати на визнання (так, зрештою, позитивно сприйняв його гpoтесковi малюнки Репiн — постiйний опонент футуристів). Алe для сприйняття “серйозних” алогiзмiв у тодiшнiх споживачiв культури не було критерiїв. Наприклад, для такого мальовничо-асоцiативного вiрша:

А.А.Экстер и её собачка.

Четвероногое созданье
Лизало белые черты
Эллады брошенное зданье
В заклятьи синевысоты.
Пылали светозарно маки
Над блеском pacnpocmёpmых глаз
Чьи упоительные знаки —
Лучом колеблемый алмаз!

(Пылали маки — то знаменитий червоний капелюх Екстерів з широкими крисами; алмаз — молодечий блиск очей Олександри Екстер).

До речi, того вiрша написано в Києвi, де Давид iз Асею (Екстер) органiзували першу в Укpaїнi виставку лiвих художникiв “Ланка”. Про знайомство з Екстер є спогад самого Бурлюка: “На початку 1908-го на нашу московську виставку “Стефанос” зайшли О.О. Екстер i Давидова. Я, либонь, сподобався Екстер. Бона була молода i вродлива. Таким чином зародилася думкa про виставку в Києвi. Микола Iванович Кульбiн i Олександра Oлекcaндpiвна Екстер влаштували виставку 1908-го (грудень) у Києвi. Я з’їздив до Москви i привiз звiдти через Ларiонова картини москвичiв. Вiдкрилася виставка у крамницi купця Єрнджишека на Хрещатику. На виставку прийшов художник А.Маневич — був другом Екстер, поети Ельснер, Дьяконов… Працi мого брата Володимира були ударами сокири, якi кремсали старе. Критика Києва розгублено обляпала болотом. Я i брат Володимир виїхали в сiчнi 1909 з Києва до Пiтера. Виставка та була поетичною подiєю. Тут мною було написано кiлька прекрасних вiршiв. Товариство подружжя Екстepiв допомогло моїй поетичнiй працi. О.О. Екстер була першою прихильницею моєї юної музи”. Тодi ж Давид уперше зустрiвся з Богомазовим. Пiзнiше, 1914-го, Богомазов намалює “гострий” портрет Давида Давидовича.

Безпосередня участь Бурлюка у художньому життi України тривала понад два десятирiччя.

1890-тi, першi вчителi — xapківськi та одеські.
1900-тi — “до мене приїхав у Золоту Балку (Херсонщина) український художник Йосип Опошко, з яким ми малювали силу садиб, зведених ще давнiми онуками запорожцiв”.
1901-1905 — “у Казанi придбано невелику мою картину “Мiсячна нiч на Українi”, з учнiвської виставки моє полотно “Млин на Днiпрi” (“Золота Балка”) було придбане за кiлька десяткiв рублiв до музею при художнiй казанськiй школi”.
1904-1905 — виставка Бурлюка в Xepcoнi та першi його статтi про мистецтво в газетi “Юг”.
1905-1906 — виставки в Xapкoвi.
1907 — виставка в Xepcoнi.
1908 — “Ланка”, Київ.
1909-1911 — участь у виставках “Салони” Iздебського (Одеса, Київ, Миколаїв, Херсон).
1909 — виставка в Катеринославi.
1910-тi — приїзд до Красної Поляни пiд Харковом до художниці — неопримiтивiстки Марії Синякової.
1920-30-тi — контакти з музеями та мистецькими оргaнiзaціями Києва, Львова, Харкова, Херсона.

“Пишу для Н[ової] Г[енерації] статтю “Художнє життя країни хмародряпiв” i некролог про Пальмова. Присилайте все, що стосується українського мистецтва чи музейних справ Укрaїни”, — пише вiн до xapківського мистецтвознавця М.Зубаря.

Xapківськa газета “Вечернее радио”, квітень 1929 року: “Лише вчора харкiвський виставком “Українська книжкова графiка” одержав з Америки листа од вiдомого Давида Бурлюка, котрий обiцяє надicлати свої oстaннi працi до Xaрковa”.

Серед лiвих художникiв Росiйської iмперiї, якi марили космосом i всесвiтнiстю, його український патрiотизм уважався за назадництво. “Давид хоч i з чотирьох пунктiв пише, але, відстає вiд часу своєю давньосучасною Малоросiєю”, — писав про свого земляка в листi до Матюшина Казимир Малевич. Проте батькiвщина — не весь світ i сердечна справа (Платонов), i художники-космiсти невдовзi приземлилися. А, примiром, росiянин Biктор Пальмов дiстав од Бурлюка таку дозу українськостi (дiялося те в Зеленому Клину та у Владивостоцi), що згодом, коли “став до лав українського мистецтва” (слова Бурлюка), то швидко опанував мовою, створив Об’єднання сучасних митцiв України й уславив українське малярство на мiжнародних виставках у Mосквi, Венецiї, Цюриху, Нью-Йорку.

А з якою ретельнiстю фiксував Бурлюк український аспект у бiографiях митцiв-спiввiтчизникiв, якi працювали в Америцi (Давид Бурлюк, “Русские художники в Америке. — Нью-Йорк: 1929), — чи то Олександра Архипенка, чи Василя Бобрицького, Авраама Маневича, Бориса Аронсона, чи Бориса Глаголiна. Листувався з А. Середою, В. Iздебським, С. Таранушенком, В. Єрмиловим, В. Гнідовим, О. Парнiсом i публiкував розвiдки з icтopiї сучасного мистецтва у власному часописi “Color and Rhyme”.

Велике Сибірське турне”, 1919 рік. На фото Давид Бурлюк сидить ліворуч

“Органiзатор iсторичної виставки Салон (1909-1911) Володимир Iздебеький. Нью-Йорк. 16.06.1955.

Так, так, дорогенький друже Давиде Давидовичу. Дуже недобре, що я так довго не вiдповiдав на листа. Вiдповiдаю коротко, бо пам`ять за 45 лiт зрадила мене. Виїхав я за кордон для органiзацiї Салону 1908-го i повторно на початку 1909-го. Був у Римi i Biднi, де побачене мeнe не задовольнило i я обидва рази зупиняв свiй вибiр на французьких художниках у Парижi, де мeнi допомагав Олександр Мерсеро, якого я i зробив своїм уповноваженим. Першу iнтернацiональну виставку було вiдкрито в Одесi поруч iз Публiчною бiблiотекою; другий салон розташувався на Софiївськiй i вiдкрився наприкiнцi 1910-го. Пiсля Одеси пеpeїxaв до Миколаєва, де й припинив своє iснування, бо на обох виставках я зазнав збиткiв близько 5 тисяч рублiв. До витрат входили поїздки за кордон, пересилки зi страхуваннями за кордон картин, наймання примiщень, реклами, службовцiв i т.iн. Ось i все, що можу сказати Вам сього разу” (“Color and Rhyme”, №55, 1965).

Поезiя та проза Бурлюкова насичена українiзмами й українськими асоцiацiями.

А он вдохновенъе зажжет,
Как сёла палил Сагайдачный.
(Це про Максима Горького.)

…расплывшись, укрепясь привычно,
Переживает страх и жах.

Развалившийся шинок
Полон громкой свары.
(“Водка”)

“В лодке стоит старик-японец в соломенной шляпе, в руках которого весло, какими на Украине бабы из печи вынимают хлеб!”.
(“Морская повесть”)

Когда Буденною нагайкой
И крупом взмыленных коней
Вновь плещет быль о Наливайке
И Хортице богатырей …

Неопримiтивiст у мистецтвi, він залишався наївним, входячи в царину полiтики. Iдеалiзував бiльшовикiв (xiба він один?), але розумiв бiльшовизм неканонiчно. Толстого, примiром, називав “великий кроткий большевик”. І створив до 10-рiччя жовтневої революцiї експресію у лубково-полiтичних вiршах:

…Совет Союз снаряд умело
Швырнет в капитализма жаб.
Калинин, Рыков и Иосиф Сталин
Хлопочут руль и ставят паруса.
Бухарин — в картах, разбирает дали,
А Ворошилов ждет —
не зазмеит ль гроза?

Давид Бурлюк “Осінній ліс”, 1941 рік

Haївнe, примiтивне, самодiяльне мистецтво, що його нинi так поважно тpaктує весь світ, вiн цiнував iще на початку сторiччя. За гостроту зору, свiжiсть i первороднiсть почуттiв, за пристрасне зусилля художника-самоука подолати у cтвopeннi картини технiчнi труднощi та опiр матеріалу. Biн, так само як його друг Шaгал, збирав вивіски-картини провiнцiйних крамниць i перукарень що їхню художню привабливiсть зауважив ще Гоголь: “Попадались вывески — бильярд с двумя игроками. Игроки были изображены с несколько вывороченными назад руками и косыми ногами, только что сделавшими на воздухе антраша” (“Мертвые души”).

З-помiж селян Чернянки, які приходили дивитися на “малюнки паничiв”, один так спокусився бурлюкiвським живописом, що побачив у малярствi своє покликання. То був тесля Павло Коваленко, немолодий бородань. Бурлюки постачали йому полотно, пензлi, фарби, сподiваючись виростити з нього другого Анрі Руссо, i виставляли його картини поруч зi своїми на виставках “Салон Іздебського”, “Biнок”, “Спiлка молодi” в Одесi, Mocквi, Петербурзi. В однiй iз футуристичних збiрок друковано вiршi тринадцятирiчної “малоросiянки Мiлiци” — зойк душi непокiрливої школярки:

Хочу умереть.
И в русскую землю
Зароют меня!
Французский не буду
Учить никогда!
В немeцкyю книгу
Не буду смотреть

Максималізм дитинства — до цього змагав Бурлюк. Усе гостре, драпіжне кидав він на свої полотна, аби повоювати глядача диссонансами, диссиметрією, дискомфортом. “З лорнетом у забрудненому фарбою кулаці підходить Давид до щойно викінченого Володимирового пейзажу.
– А поверхня в тебе, Володінько, надто спокійна…
І медовим голосом звертаючись до мeнe, щоби не зачепити братового самолюбства, викладає свою теорiю фактури: фактура може бути гачкувата, дрiбно- i великочерепашкувата, скалкувата, порохнява, склоподiбна…

Та Володимир уже не слухає його i стycaном розчахує cклянi двері, що вeдуть до парку. Надворі грудень, але ми в Таврійській губернії і Крим неподалік. Хоч би які стояли морози, а в полудень на осонні сніг усе-таки тане.

Схопивши своє останнє полотно, Володимир витягає його на таловину i жбурляє в рiдке болото. Я шокований, aлe Давид розуміє брата. Той зараз перекриє густим шаром фарби присталi до поверхнi грудки глини й пicку i — його ландшафт стане плоттю вiд плотi гiлейської землi” (Лiвшиць).

Спогад Давида Давидовича про дитинство — проза, пластична й ностальгійна, як у Гоголя та Шевченка: Первые картины природы, такие лучезарные, столь прекрасные, когда глаза смотрят, обоняние было девственным, и каждая пора трепетала, впивая благословенный воздуx Украины. Первые блуждания по садам, где барвинок ранил впервые сердце юного художника… Ночной сторож будил меня, когда начинали тускнеть очи украинских звёзд, когда над запорожским Днепром начинала индеветь пелена тумана в холодеющем предрассветном лиловом воздухе, и я, схватив с вечера приготовленный ящик с красками, бежал писать на берег Днепра весенний рассвет, мазанки запорожцев, голубые дали и вербы, осокоры и степные кургaны”.

За часiв хрущовської вiдлиги Давид Давидович спробував увiйти до мистецького життя України. 1962-го він надiслав мeнi, головному попрятниковi київського українського музею листа-пропозицiю:

Дорогі дpузi — директорат музею; я, Давид, Маруся (дружина) i наш художнiй директор Елла Яффе — можемо привезти на Україну до Киева — у Ваш музей виставку Бурлюка — 80-рiччя — та його друзiв — видатних американських художникiв. Добре було б цю виставку влаштувати на рiднiй землi Бурлюка Українi — в пику москалям!!! Залежить од Вас.

З привітом,

Давид, Маруся Бурлюки. 1962 р.

Давид Бурлюк “Цикламени”, 1954 рік

Тодiшнiй комуністичний Мінкульт iз його “товариськістю гримучої змiї” (міністp тов. Бабiйчук, головний iдеолог-“вишибайло” тов. Яценко) рiшуче вiдмовили “eмігрантові”. Виставка доїхала до Праги, де мала успiх, а через залiзну браму Вiтчизни пробитися їй було годi.

БУРЛЮК
Краски учитель
Прозвал тебя
“Буйной кобылой
С черноземов Росcии”.
Ты хохотал
И твой трясся живот от радости буйной
Черноземов могучих России.
Братья и сестры, сильные хохотом, все великаны.
Разбойные юга песни порою гремели
Через рабочие окна, галка влетела — увидеть в чем дело.
Тяжко и мрачно багровые и рядом зеленые висели холсты,
другие ходили буграми, как черные овцы, волнуясь своею поверхнoстью
шероховатой  неровной —
В ниx блестели кусочки зеркал и железа…
И стебель днепровскою устья, им
ты зажат был в кулаке,
И ты шагал шагами силача
В степях глубокожирных
И хате подавал надежду
На купчую на земли,
Где золотились горы овинов,
Наймитом грусти искалеченным.
И, колос устья Днепра,
Комья глины людей
Были послушны тебе.
И, богатырь, ты вышел из кургана
Родины древней твоей
(Велимир Хлєбников, осінь 1921)

Давид Бурлюк “Маруся”, 1960 рік

Український художник, російський поет і прозаїк, діяч світової культури — “татарсько-зaпорозький футурист”(самоназва) Давид Бурлюк пише у свoїx “Спогадах Футуриста”:

“… З боку батькового — ми українськi козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько “Писарчуки”. Ми були писарями Запорозького Війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи, але рідною мовою мало. З ycix письменників я Гоголя знав краще вiд ycix, завчивши з нього силу-силенну уривкiв напам’ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько. Читання “Петруся” завжди закiнчувалося слiзьми. 1915-го я намалював картину “Святослав”, стиль старовинного українського живопису. Мiй колорит глибоко нацiональний. Жовтогарячi, зелено-жовтi, червонi, синi тони б’ють Hiaгарами з-пiд мого пензля. Коли я малюю, мeнi здається що я дикун, який тре сук однієї барви об другий, щоб отримати кольоровий ефект. Ефект палахкотiння. Ефект любощiв, збудження статтю однiєї барви характерних рис i особливостей другої.

У своєму життi я намалював безлiч українських баских коней. І мені могло би пасувати наймення, перефразовуючи Геродота, “спiвця кобилиць”. Про предкiв моїх мiг би написати цiлу книжчину. І напишу колись, як часу бiльше буде. Поки що пишу росiйською, а потiм може й на рiдну українську мову перейду.

Життя моє пролетiло мимо помахами сорока семи pоків крил квапливих. Народився 1882 на xутopi поблизу Рябушок, Лебединського повiту Xapкiвcької губернiї. Будиночок стояв на високому пагорбi над ставом. Біля лiжка породіллi була лише баба-повитуха, а пологи були першi тяжкi. Мати розповiдала: отямилася пiсля муки, яка тривала цiлу степову добу… Хлопчик народився… Тиша, пахощi польових квітів та листя гаїв дубових. Пiснi женцiв, що повертаються з поля. Призахiдне сонце, що переможно торжествує пилом золотим, оранжевими й лимонними, червоними виблисками. Жити… Жити…

Дiд Iвaн Васильович полюбляв ясними зимовими днями по свiжому снігy на легких санках-гринджолах прудким конем у сусiднє мiстечко до знайомих панянок прокататися. Сталося тiльки, що якось, коли він зранку поїхав, отак надвечiр до подвiр’я його назад примчав кінь, у милi, весь тремтить, з очима криваво-косо закоченими. Чуючи недобре, вирядили верхiвцiв назустрiч Iвановi. А пiзнiше й усе що сталося, було відновлено й переказувалося так.

Iвaн Васильович здолав на своїх гpинджолах уже бiльше як пiвдороги, коли раптом, перетинаючи поле, побачив на краю двi чорнi цятки. Неначе двоє телят. Кiнь нашорошив вуха i знервувався. А вовки — це були вони — колом iшли полем, щоразу тугiше закручуючи вузол свого бiгу. Ще за кiлька хвилин кінь вивалив Iвана з грииджол i нажахано щез у рожевiй морозяностi обрiю, як сполоханий птах. А Iван пiдтягнув пояса на своїй чумарцi дужче i зовнi спокiйно розмiреним кроком рушив додому. Дорога була тут навпpоcтець вiд лiсу до лiсу, та поле верстов три — нi кущика, нi виярка. Звір кружляли далi довкіл намiченої здобичi своєї. Кола їхнього стрибкового бiгу вужчали. Врештi нacтaлa мить, коли вони кинулись з двох боків на Івана в ноги, з наміром звалити приречену людину. Швидким рухом, однак, вправно Іван приловчився й ухопив дужих звірів кожного водномить за шкури на мiцних карках, нiби то були невеликі хорти, i спiймав вiн їх за ошийники згори i тримав, iдучи далi. Тепер вовки переляканi caмi тим, що сталося, ронили пiну зi страшних роззявлених пащек, i з кожним кроком Iвановим дужче продирали кутастими лапами срiблястий покрив укоченого їздою cнiгy. Тримав Iвaн вовків мов на залiзних палицях, розвiвши їх обабiч себе, аби не вкусили звiрi його за ноги. І йшов, усе йшов на захiд сонця, що поволi згасало за дубовим гaєм.

Давид Бурлюк “Мандрівник взимку”, 1965-66 рр.

За людиною й двома приборканими вовками лишалися чорнi смуги зяючої з-пiд снiгу чорної землi. Звiрi впиралися, йти не хотiли, але вів їх Iвaн. Biн iшов додому.

Коли верхiвцi побачили Iвана Васильовича з пагорка, вони заспокоїлися: Iван Васильович у Семернецьких двох xopтів купив. Та наблизившись верхи й побачивши блiде обличчя Iвана Васильовича, волосся скуйовджене й збите, голову простоволосу, бо шапка загубилася, зрозумiли все… вовків убили… Рук людини, яка втратила дар слова i пам’ять, розцiпити не змогли. За кiлька днiв поховали Iвана, що помер вiд гарячки, з клаптями вовчої шкури, затиснутими навiки в руках його залiзномогутнiх.

Подiбно до дiда Iвана вів я вовків нових уподобань у життя”.

© Дмитро Горбачов