Home / Арт Простір / Андрій Салюк: “Охорона культурної спадщини – це менеджмент старіння”

Андрій Салюк: “Охорона культурної спадщини – це менеджмент старіння”

Як зберегти від руйнування архітектурні перлини Львова та області, зокрема дерев’яні храми? — Про це мистецький альманах “АРТЕС” дізнавався у голови Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрія Салюка

saluk_14
Скульптурна композиція “Ощадність. Рільництво. Промисловість” або “Статуя Свободи” у Львові Фото: Олег Григорьєв

— Які об’єкти та пам’ятки у Львові сьогодні під загрозою руйнування?

— Фактично всі пам’ятки, які є у Львові, потребують у більшій чи меншій мірі людського втручання. Реставрації потребують такі знакові об’єкти як “Чорна кам’яниця”, палац Корнякта. У великій небезпеці музей Пінзеля — там протікає дах, через що нищаться на стінах давні фрески. Ми пишаємося, що скульптури майстра повезли до Лувру, але ж треба підготувати місце, куди шедеври зможуть повернутися. Наступна проблема — збереження палацу Бесядецьких на площі Галицькій 10. Він у жалюгідному стані. Споруду передали у користування університету ім. І. Франка, який планує облаштувати там один із корпусів. Свою бездіяльність вони мотивують відсутністю грошей — якщо немає грошей, треба законсервувати об’єкт, а вони почали роботи, які вимагають суттєвого інвестування, наприклад, відкопали фундаменти. А це як розкрита рана для пам’ятки. Треба провести розслідування, хто відповідальний за ці дії і якнайшвидше виправити ситуацію.

Недавно мені розповіли, що є загроза знищення будинку за адресою Горбачевського, 8. Він, на жаль, не внесений до списку пам’яток, але є необхідною і цікавою частиною міського ансамблю. У дуже поганому стані скульптура Ощадності, так звана “статуя Свободи” над музеєм Етнографії та художніх промислів на проспекті Свободи, 15. Таких прикладів є дуже багато. Однак сказати, що потрібно реставрувати передусім, можна тільки після ретельних досліджень. Треба зробити інвентаризацію проблем львівських пам’яток. Потрібні системні обстеження усіх знакових пам’яток та створення своєрідного “рейтингу загроз”. На жаль, наші ресурси не дозволяють належним чином оцінити стан об’єктів.

saluk_08
Церква в селі Кугаїв. Фото: Богдан Ворон

— Який стан пам’яток в області?

— Якщо у Львові немає об’єктів, що падають, то в регіоні ми маємо страшну ситуацію. Фактично всі палаци і замки, які є поза музейною справою, слугують джерелом будівельних матеріалів — місцеві мешканці розбирають їх на цеглу. Особливо проблемною є ситуація з палацами в Тартакові та Роздолі, замками у Старому Селі та Поморянах, де терміново потрібно діяти.

Викликає занепокоєння стан дерев’яних церков, оскільки дерево дуже вразливе. Загалом у Львівській області близько 900 дерев’яних храмів і 90 відсотків з них потребують реставрації. Добре, що за останні роки ними зацікавилася громадськість. Зараз є відразу кілька ініціатив щодо порятунку церков — зокрема, займаємось храмами у селах Клекотів (Бродівський район) та Кугаїв (Пустомитівський район). Кожен з них має свої проблеми, але якщо терміново не почати роботи, за кілька років ми ці святині втратимо.

— Отже потрібний моніторинг проблем. Хто цим займатиметься?

— Є міське та обласне управління. Ми обговорюємо питання відновлення діяльності державного історико-культурного заповідника у Львові, який відстежуватиме стан пам’яток, а не надаватиме чергові дозволи. Необхідно переглянути реєстр пам’яток, оскільки існуючий формували в 70-ті роки минулого століття і багато об’єктів не було вписано з ідеологічних міркувань. Світова практика говорить, що список потрібно доповнювати.

Маємо терміново опрацювати правила і норми забудови та ремонтів на цій території, аби мешканець знав, як замінити вікно чи надбудовувати мансарду. Правила мають бути прозорі, зрозумілі та погоджені.

I am text block. Click edit button to change this text. Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Ut elit tellus, luctus nec ullamcorper mattis, pulvinar dapibus leo.

saluk_03
Добудова балкону у старому будинку на вул. Чупринки Фото: Богдан Ворон

— Дуже часто ремонтні роботи у старих будинках та будівництва поблизу завдають шкоди памяткам. Чому так відбувається?

— Одного разу у нас була гостра суперечка із забудовником і його юрист сказав фразу, яку я буду повторювати доти, доки ця проблема не вирішиться: “Ми маємо законне право узаконити це незаконне будівництво”. Маразм полягає у тому, що він правий. Згідно з ухвалами Міської ради, за чинним законодавством, яке суперечить пам’яткоохоронному, будівництво можна узаконити.  Часто доходить до конфліктних ситуацій, коли органи охорони культурної спадщини на місцях, наприклад Міське управління охорони історичного середовища чи Обласне управління охорони культурної спадщини вважають, що ті чи інші роботи або перебудови не можна робити, а інвестор їде в Київ і у Міністерстві культури отримує дозвіл. Це суперечить здоровому глузду й пам’яткоохоронному законодавству про проведення робіт. Формально забудовник дістає право на виконання робіт. Це треба припинити. В цілому світі головним гравцем в питаннях охорони культурної спадщини є місцеві органи. В Польщі — це воєводський консерватор, а у нас мало би бути Управління охорони культурної спадщини облдержадміністрації. Там найкраще знають ситуацію і найоб’єктивніше можуть оцінити стан — тоді менше буде необґрунтованого будівництва.

Часто будівництва відбуваються на основі напівлегальних рішень, коли роботи захищені стартовими документами, які, насправді, дають право розгляду цього проекту, а не його реалізації. В таких випадках включається прокуратура, яка дає правову оцінку наданим дозволам.

— Як перешкодити заскленню балконів, вставленню пластикових вікон?

— Це завдання управління охорони культурної спадщини області та міського управління охорони історичного середовища. Для цих територій потрібно опрацювати правила та програми, що можна робити, а що ні. Наразі такої програми немає. Є так званий історичної ареал, який формально врегульовує ці питання.

saluk_16
Стара забудова на вул. Івана Франка. Фото: Богдан Ворон

— Культурна спадщина може стати прибутковою справою, а не каменем спотикання?

— Культурна спадщина важлива не тільки для жменьки професіоналів, а й для кожного з нас. Якщо ви поміняєте вікна, зіб’єте штукатурку — залишаться голі квадратні метри. Натомість, з допомогою реставрації ви зробите те, що за економічною термінологією називається капіталізацією об’єкта. Це означає, що ви володієте квадратними метрами, які мають у собі предмети антикваріату: оригінальні розписи, давню столярку: вікна, двері, підлогу-паркети. Реставрація — це вдала інвестиція та підвищення вартості житла. Наведу приклад. Певні люди купили помешкання по 700 доларів за квадратний метр. Вартість реставрації склала 300 доларів за кожний метр. По завершенні робіт ріелтори хотіли купити житло за ціною 3000 доларів за м². Те, що мають власники старих будинків складає велику матеріальну цінність. Окрім цього, кам’яниці в старій частині міста належать не тільки їхнім мешканцям. Коли ми ходимо по вулицях ми “споживаємо” естетику забудови. Ми насолоджуємося містом та архітектурою гуляючи з коханою дівчиною чи друзями. Коли людина з Сихова чи Левандівки (райони новобудов у Львові, прим. автора) потрапляє до Парижу, то показує фото саме старої частини міста. Місто репрезентує всю країну світовій спільноті. Ми причетні до цієї культурної спадщини. Відповідальність за неї належить нам усім, не тільки тим чиновникам, які дістають за це гроші, бо сьогодні він на захисті історичної спадщини, а завтра — екології. Збереження Львова — справа честі патріотів міста. Тим часом ми стикаємось із наслідками планомірної деградації, адже в Радянському Союзі все старе вважалося непотрібним.

saluk_05
Вул. Вірменська, 30. Фото: Богдан Ворон

— Що ж таке культурна спадщина і чому вона важлива?

— Пам’ятка — це свідок епохи, історичної події, визначної особистості. Якщо ми говоримо про збереження культурної спадщини, то маємо на увазі глибину наших коренів. Засвідчити наше право на цю землю можуть документи. Пам’ятка — це справжній документ, а не фальшивий диплом. Питання збереження культурної спадщини у європейській традиції бере початок із раннього середньовіччя. Християнська традиція виховувала шанобливе ставлення до оригіналу та автентики, приклад тому — священні реліквії. Тернина важлива не тому, що це голки куща, а частка вінця, який був на голові у Христа. Те ж саме стосується плащаниці. За фальшування святинь у Європі карали смертю.

Ми можемо зробити прекрасну репродукцію Джоконди, але вона коштуватиме стільки, скільки матеріал для її виготовлення. Пам’ятки нам потрібні як свідки епохи. З одного боку ми можемо розглядати повідомлення про похід князя Ігоря на половців як факт, але при ближчому аналізі можемо витягнути низку додаткових подробиць: чисельність війська, тривалість походу, тощо. Те ж саме зі збитою штукатуркою старого будинку. З цієї штукатурки ми могли дізнатися про технологію приготування вапна, звідкіля взято матеріал. Походження вказує на торгові контакти. Це відкриває нам значно більше інформації, аніж маса піску і вапна, яка закриває стіну.

— Як має виглядати дієвий механізм захисту памяток?

— Найбільша біда у тому, що в нас немає простої і зрозумілої процедури притягнення  до відповідальності. Не треба далеко йти, зверніть увагу на будинок на Вірменській 30, де на висоті двох метрів з вікна роблять двері. Це вже нагадує гру “старики-розбійники”: вечері будівельники приїжджають, починають роздовбувати стіну, збігають місцеві, кличуть когось із міськради, прибігає чиновник, а будівельники навтьоки. На наступний день вони знову там і вже хочуть заливати сходи. А після завершення таких робіт вони можуть скористатися правом узаконити в суді свою добудову. Все, що їм загрожує, це 1700 гривень штрафу. Це руйнує усю пам’яткоохоронну діяльність. У всьому світі за такі дії притягують до відповідальності. Порушник, по-перше, платить штраф, по-друге, повертає об’єкт до первісного стану. Якщо пам’ятці було заподіяно шкоди, як крайній захід, наступає кримінальна відповідальність. Так, у Кракові посадили за ґрати інвестора, проектанта і того, хто давав дозвіл за незаконно надбудований поверх.

saluk_02
Вул. Горбачевського, 8. Фото: Богдан Ворон
saluk_09

— В Україні були подібні прецеденти?

— Ні!

— Що громада може зробити, наприклад, у випадку Вірменської 30?

— Навіть не знаю…

— Люди повинні цілодобово наглядати і відганяти забудовника?

— Ми зосередимо свою увагу на Вірменській 30, а хтось тим часом шкодить на вулиці Галицькій. Має бути механізм покарання самовільних дій. Є проблема з так званими підзаконними актами. Закон передбачає відповідальність, але яку саме — невідомо.

— А що на це каже міліція, прокуратура? 

— У нас вбивство не розслідуване, ми не маємо часу вашими дверима займатися. — у міліції відповідь проста. Прокуратура на це: “Но, но, но! Ми дамо прокурорський припис”. Але після ігнорування прокурорського припису мало би бути подання до суду і притягнення до відповідальності. Тут ви зачепили цілий чиряк проблем. Ми ніяк не можемо притягнути до відповідальності більших чи менших порушників пам’яткоохоронного законодавства. Що ми в таких випадках робимо — пишемо в Міністерство культури, в управління охорони культурної спадщини обласної державної адміністрації, в міське управління, до міського голови, до голови облдержадміністрації. Шукайте винних, шукайте способи притягнення їх до відповідальності, адже ви є влада!

—  Отже, для вирішення проблеми потрібен новий законопроект?

— Не думаю. Набагато ефективніше було би прийняти відповідні підзаконні акти. Міністерство культури чи обласна адміністрація мають право виходити з такими законодавчими ініціативами і до Верховної Ради і до Кабінету Міністрів. Ми постійно їх спонукаємо, щоби підзаконні акти, зміни та доповнення до законів приймали. Дуже важливо, щоб Закон України “Про охорону культурної спадщини” був законом прямої дії. Якщо хтось прорубав вікно без належного дозволу — це відповідальність у розмірі, наприклад, тисячі неоподаткованих мінімумів.

Наличник у старому будинку. Фото: Богдан Ворон

— Чи достатній громадський тиск?

— Недостатній. Ми дуже часто маємо справу з великим капіталом. Бізнесмени можуть купувати медіа та формувати потрібну громадську думку. Яскравий приклад, проблема довкола мережі ресторанів “Фест”. Начальник управління охорони культурної спадщини області сказав, що треба закрити “Криївку”, “Копальню кави”, бо вони дещо там поруйнували. Питання не в закритті ресторану, а в притягненні до відповідальності власників чи орендарів. Нас має найменше цікавити, що це за заклад. Маємо факт руйнування пам’ятки. Начальник управління почав не з того. Він сказав у правильному контексті, але з неправильним акцентом на заклад, а не на проблему руйнування пам’ятки. “Фест” подав це як рейдерську атака, мовляв начальник є співвласником якогось бару, тому він хоче забрати собі наш ресторан. Це яскравий приклад того, як можна відвести увагу громадськості від справжньої проблеми.

Кав’ярні і ресторан побудуть років десять-двадцять, а будинок стоїть усі 400. Пройде кілька десятиліть і у тому місці з’явиться щось інше, але об’єкт вже знищили назавжди. Все, що ми допасуємо натомість, буде або копією або дешевою бутафорією.

— Що в такому випадку робити?

— Перш за все треба займатися профілактикою. Під час стажування у Польщі я почув цікаве визначення нашої справи, яке я постійно використовую: “охорона культурної спадщини — це менеджмент старіння”. Ми не маємо права робити пам’ятку як новеньку з допомогою ремонтів чи реставрації. 400-літній будинок має виглядати на свій вік, однак не руйнуватися і не осипатися. Ми повинні управляти процесом старіння. Часто порівнюю реставрацію із лікуванням хворої людини: якщо є якась хвороба, ми зобов’язані дали пігулки, так само можна провести заходи, аби не було руйнування. Лікуватися можна вдома — так само деякі елементи можна реставрувати на об’єкті, як, наприклад, скульптуру Меркурія. Але, часом, людина настільки хвора, що її забирають в лікарню — пам’ятку демонтують та реставрують в майстерні. Після лікування її повертають на місце. Невиліковно хворих переводять в хоспіс, де людина доживає віку. Хоспісом для пам’яток я називаю музеї. Об’єкти у музеях потребують постійного нагляду реставратора, мистецтвознавця, відповідний клімат, це як киснева маска для пацієнта.

saluk_15
Приміщення УкрТопік на вул. Коперника – колишній флігель Палацу Сапіг

Дуже часто в Україні справа охорони культурної спадщини зводиться до виділення коштів на реставрацію, хоча потрібні лише профілактичні роботи: вирівняти ринви, приклеїти тиньки, пофарбувати. На місці вирізаної нирки нова не виросте, ми безповоротно втрачаємо деякі елементи на об’єкті, тому треба максимально уникати втрат. Часто реставраційні роботи сприймають як ремонтно-будівельні. Якщо штукатурка відділилася від будівлі в європейських країнах її приклеюють, а у нас її збивають і перештукатурюють наново. Фасад готелю Леополіс – це пластикові репліки, автентичні елементи було збито. А давайте замінимо справжню руку на пластиковий протез: не потрібно купувати рукавиці, ніколи не болить, чудово! У людей перевернуте розуміння, що таке пам’ятка, ніби це зовнішній вигляд. Ні, пам’ятка – це всі елементи.

— Чим займається Львівська обласна організація “Українського товариства охорони пам`яток історії та культури”

— Ми є обласним відділенням загальноукраїнської громадської організації, скорочено УкрТопік. Тут працює три особи, ми не маємо управлінських повноважень, але можемо проводити заходи у сфері охорони культурної спадщини, як  позитивні, так і в негативні. Позитивний спосіб виглядає так: ми вирішили реставрувати старий будинок — збираємо кошти, фахівців, технології. Негативний: якщо у будинку хтось щось робить — маємо право ініціювати скликання експертної ради, а найчастіше звертаємося в державні чи муніципальні органи охорони культурної спадщини, щоби вони вжили заходів для врегулювання питання. Якщо ми бачимо, що хтось приймає рішення, які, на нашу думку, суперечать закону, то проводимо круглі столи з експертами, запрошуємо журналістів. Якщо це не допомагає, влаштовуємо громадські слухання, а якщо і цього замало — виходимо на вуличні акції.

Особливу увагу звертаємо на прийняття рішень. Наприклад, по кам’яниці Шольц-Вольфовичів на площі Ринок. Тоді управління не виносило на обговорення проект реставрації, а мало би це зробити. Воно не добивалося, щоб проект реставрації був погоджений у державній службі в Києві. Такі об’єкти повинні обговорюватися не тільки на науково-консультативній, але й на науково-методичній раді при Міністерстві культури.

saluk_06
Активісти біля скульптури Меркурія. Фото: Максим Баландюх
saluk_07

— Чи достатньо коштів для роботи Товариства?

— На початках я мав зустріч з дуже цікавою людиною — президентом польського представництва Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць професором Кшиштофом Павловським. Він сказав мені слова, які стали нашим кредом: діяльність громадської пам’яткоохоронної  організації оцінюється не сумою зібраних грошей чи кількістю відреставрованих об’єктів, а чисельністю людей, яких вдалося переконати, що це треба робити. Ми не маємо постійного джерела фінансування. Це кошти благодійних пожертв і гранти. Ми співпрацюємо меценатами, з Міністерством культури і культурної спадщини Польщі, Фондом посла США в Україні. Це мізерна кількість від потреб. На популяризацію ж спадщини і донесення інформації  грошей ніхто не дає.

Часом нам пропонують допомогу забудовники, яких ми критикуємо, але ми відмовляємось, аби уникнути конфлікту інтересів.  Просимо у тих, хто немає стосунку до подібних забудов.

Вболівати та зберігати культурну спадщину — це те, чим у більшій чи меншій мірі мав би займатися кожен. І прикладом цього є гарна ініціатива “Врятувати Меркурія”. Вона згуртувала людей, які не були дотичні до охорони культурної спадщини, але вирішили не говорити, а взяти та зробити. Проте, вони не здогадувалися, скільки це коштує. Ентузіасти звернулися до мене за порадами, і коли я припустив, що кошторис може сягнути 300 тисяч гривень — всі були заскочені. Сподівалися на кільканадцять тисяч, а тут… Вдалося зібрати і залучити 170 тисяч гривень, цього вистачило на реставрацію самої скульптури, а інші реставраційні плани довелось відкласти до кращих часів.

Фрагмент ікони Богородиці із села Кугаїв. Фото: Богдан Ворон

— Два роки поспіль УкрТОПІК проводить семінари для духовенства, аби навчити їх коректно поводитися із старовинними храмами. Як ви переконуєте священиків зберігати старовинну церкву та її облаштування?

— Переді мною сидять священики, які служать довше, ніж я живу. В їхніх очах можна прочитати: “Ну і що ти будеш нам пояснювати?” Я намагаюся навчити їх відрізняти “старе” від “старовинного”, вважати ж ці поняття тотожними — помилково. Спочатку я розповідаю їм історію про священика та архітектора: коли в нас є духовна проблема, ми не йдемо до столяра, архітектора чи лікаря, але до отця. Чому коли ви маєте архітектурну чи реставраційну проблему ви вирішуєте її самотужки, у порадники кличете бабусю Мариську або сусіда, в якого колега був на будові в Чехії і вже все знає?

Ось дрібничка від якої відкриваються очі. Священик дав шлюб у гарній старовинній церкві, церемонія закінчилася, залишилося багато квітів. Як правило, баба Мариська, яка керує “прятанням” у церкві, бере глечики, вазу або відро з водою, кладе туди квіти і підносить їх до найбільш шанованих ікон. А що таке квітка? Це помпа, яка викачує воду з того глечика чи вази прямісінько на вашу ікону. Квіти зів’яли, ікона намокла. Вона сохне тиждень. За кілька днів ви знову поставили квіти, бо були хрестини. Що в таких випадках відбувається? Намокання та висихання. Якщо ви хочете, аби держак сокири не хитався, кидаєте його у воду, щоб дерево набухло і тримало наконечник. Дерево набирає вологу, але левкас, по якому намальована ікона, твердий, він не рухається. Дерево набухло – розтягнулося, висохло — стиснулося. Що буде після цього з левкасом? — він почне лущитись, осипатися. Ви своїми руками нищите ікони… Богородиця не образиться, якщо квіти поставити за півтора метри від неї.

Інший приклад. У дерев’яній церкві, зазвичай, є підмурівок з великого каміння, на ньому лежать дерев’яні підвалини. Інколи це дубові бруси 40х40 см, а буває до60 см. На таких підвалинах будувалася церква. Парафіяни вирішують зміцнити церкву і закладають підвалини цементом. 5-7 років достатньо, щоб підвалин не стало. Дуб, який простояв 400 років, у тому цементі може за 10 років струхлявіти. Така його природа.

saluk_12
Приклад храму оббитого бляхою. Фото: Богдан Ворон

 Покриття бляхою, вставляння пластикових вікон та “вагонка” — елементи, які на думку парафіян, прикрашають церкву. Якої шкоди завдають такі нововведення церкві?

 По-перше, “вагонка” вогненебезпечна. Під час горіння пластику виділяються небезпечні випари. Пожежники мусять гасити таку церкву в протигазах. Більше того, людина, яка вдихнула звичайний дим, просто закашляється, натомість випари пластмаси осідають в легенях і кристалізуються, а це вже загрожує не здоров’ю, а життю людини. Під пластиком активно розвиваються біологічні шкідники: грибки, мохи, лишайники, жуки-деревоїди. Це дуже агресивне середовище, яке не потребує сонця, достатньо трішки вологи. Вітер обвіває дерево і сушить його, оберігаючи від руйнування, а “вагонка” створює тепличні умови, в яких активно діють мікроорганізми і комахи.

Є різні типи дахів. Одні розраховані на бляшану покрівлю і споруджені з відповідною  вентиляційною схемою — в таких випадках йдеться лише про естетичне руйнування. Якщо бляхою накривають церкви, розраховані на ґонту, то ефект схожий до пластика. Зараз бачимо тотальне вживання булату. Люди хочуть, щоб блистіло мов золото. Я намагаюся пояснити, що це негарно і некоректно, але це дається дуже тяжко. Питання смаку треба виховувати поколіннями.

Придивіться наскільки витончена естетика давніх церков. Для того, щоб сніг сходив, достатньо обмежитись двосхилим дахом, як на хаті. Маківки, заломи, бані  всі ці елементи лише естетичні, бо люди хотіли зробити церкву гарною. А сьогоднішнє “гарне” передбачає оббивання бляхою і дешевий блиск. Якщо вже на те пішло, найкраще використовувати цинкову пофарбовану покрівля або мідний лист. Ми повинні пояснювати, що добре, а що  погано. Найкраще, коли подібні пояснення  це єпархіальне рішення. Ми утворили комісію для консолідації зусиль та взаємної допомоги, куди запросили представників різних єпархій та конфесій. Владик ми попросили скеровувати до нас тих людей, які відповідають за реставрацію. Це добре, що вони в комісії, але вони й самі нам жаліються, що отці не хочуть їх слухати. Через це ми запропонували проведення таких навчальних семінарів про превентивні заходи збереження сакральної спадщини у Львові, області та за її межами.

saluk_13
Гонтова покрівля старовинної дерев’яної церкви. Фото: Богдан Ворон

— З 1991 по 2011 рік на Львівщині згоріло 25 церков, 59 зазнали значних руйнувань. Які причини такого спустошення? Що змусить громаду уважніше ставитися до храму?

— Мені закидають, що за радянських часів стільки церков не горіло, як зараз. Але тоді вони були закриті, не було свічок та електрики. Невикористання церкви до певної міри її оберігало. Коли церкви віддали громадам, ті почали проводити електрику. Найчастіше струм прокладали господарським методом. Місцевий умілець до мідного дроту міг докрутити алюмінієвий, а опір, як відомо, різний. Дріт починає іскрити — загорілося!

Ще однією причиною пожеж є відсутність належного громозахисту. Церква була високою, на церкві був один залізний хрест. Від хреста йшов громовідвід. В покритій бляхою церкві блискавка не завжди влучає саме в хрест, але й у елементи покрівлі, які не мають заземлення. Що відбудеться далі — ви можете уявити. Якийсь відсоток пожеж відбувається і з “тихого благословення” отця. Він не хоче старої дерев’яної церкви, хоче мурувати. Поки мурували церкву, змурували ще й хату…

Дуже часто церкви горять для замітання слідів пограбування. Хтось вкрав дві-три-пять ікон і для того, щоб сховати свої сліди полив легкозаймистою речовиною всередині і на тому все скінчилося. Ми не можемо контролювати умисного підпалу. Якщо у людини є злий умисел, вона його зреалізує, що б я їй не розповідав про культурну спадщину. Якщо людина хоче красти, говорити про культурну спадщину і пошану до культури немає сенсу. Для того щоб уникнути цієї проблеми, потрібно встановити систему оповіщення не лише про пожежу, але й про несанкціонований вхід.

saluk_01111
Андрій Салюк

— Це дорого?

— За неповні п’ять тисяч гривень ми поставили систему протизламної та протипожежної сигналізації в церкві села Кліцко, Городоцького району. Минулого року були організовані три вертепи, які зібрали кошти для встановлення обладнання. Ми зібрали чотири тисячі гривень.

Одного разу до мене прийшов священик і запитує, де можна купити камінь пісковик.

— Отче, — питаю, — а вам навіщо?
— Ми хочемо поміняти поріг до нашої церкви, вапняк  дуже швидко вичовгається, а пісковик на віки.
— А що, він вам заважає?
— Вичовганий нефайно виглядає.
— Отче, а скільки років тому порогу?
— Та певно як церкву збудували.
— Отже на той поріг ставали всі ті люди, що до церкви заходили.
— Чекай, то митрополит Шептицький по тому ходив?

Такого діалогу часом достатньо. Важче порозумітися з молодими священиками. Вони підпадають під прес парафії під назвою “оцінка діяльності отця”. Він починає “лізти зі шкіри”, щоб показати, що є достойною заміною попереднику, ба, навіть кращий. В чому ця діяльність виявляється? Те, що він навідав хворого залишається, зазвичай, непоміченим, але блискуча бляха на церкві одразу кинеться в очі. Насправді, бляха за двадцять років зігниє.

На загал, найважливіше моє завдання — зробити питання охорони культурної спадщини відкритим і публічним. Сила нашого впливу — це медіа та громадськість, яка лише тоді може виступати за чи проти, коли має інформацію, елементарні знання. Для нас надзвичайно важливим є питання тісної співпраці з медіа. Саме вони дають нам можливість донести точку зору експертів і пам’яткоохоронців до пересічного громадянина, який не обов’язково мусить бути істориком мистецтва, чи мати вищу освіту. 80 відсотків всіх наших перемог – це заслуга журналістів.

Пане Андрію, дякую вам за розмову!

Розмовляв Богдан Ворон