Ми зустрічалися зранку, перед 9-ою: я спішив до музею, а він йшов у робітню, колишню котельню по вул. М.Паращука, разом з Іриною. Ми сходилися біля ставу, саме навпроти його „Межі”, витесаної на симпозіумі-пленері, який проходив по той бік ставу – на Кутковецькому пагорбі. Кілька разів я поривався спитати, яка закладена ідея в цій пластиці, де брила піщаника овальною площиною притягує, чи може відштовхує світле кам’яне яйце. Вже немає кого спитати, бо автор не ходить до робітні, він пішов у вічність.
Борис Рудий
За життя про Бориса Рудого писали не так багато. Переважно – в контексті виставок гурту „Хоругва”. Зокрема, у 2000 р. вийшов каталог виставки гурту зі вступною статтею І. Ґерети. Скульптор представлений фотопортретом, п’ятьма рядками біографії та двома фігурами з дерева – „Тополя” і „Роздвоєння”.
Біографія мистця не була гладкою. Він починав від різноробочого, міг залишитися на рівні різьбяра з виготовлення сувенірів чи художника-оформлювача. Проте став знаним скульптором, праці якого збагатили пластичне мистецтво Тернопільщини.
Борис Рудий, “Тополя”, 1998 р., дерево, 100х30х20 см.
Переглядаю пачку фоторепродукцій станкових робіт різних років, надані мені сином. Вони дбайливо підписані автором: назва, техніка, матеріал, розміри. Багато з них мені відомі в оригіналах із виставок і майстерні. Декотрі бачу вперше. Я вирішив систематизувати їх у хронологічному порядку. Вийшла цікава послідовність становлення Бориса-скульптора. Ця еволюція складається з чотирьох часових періодів і не була випадковою. Бо нічого в нашому житті не буває випадковим.
Борис Рудий, “Без вітрил”, 2013 р., дерево, 76х33х8см
Отже, першим важливим етапом у його творчому житті було навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва (1967-71 рр.). Відомо, що це один із найдавніших навчальних мистецьких закладів України. Училище засноване 1905 р. як „Крайова Школа різьбярства, токарства та металевої орнаментики”(з 1994 р. – коледж ім. В.Шкрібляка, через 10 р. – факультет Чернівецького університету ім. Ю.Федьковича). Сюди 1968 р. повернувся доучуватися, а потім працював у Будинку культури, Василь Зінкевич – земляк Бориса, згодом народний артист і Герой України, лауреат Шевченківської премії. Разом із Борисом вчилися Микола і Олександра Теліженки з Черкащини, Микола Білик із Києва, згодом заслужені художники України. Б.Рудий не прагнув до титулів, але вони б знайшли його, коли б не підступна хвороба.
Борис Рудий, “Володимир Висоцький”, 1982 р., шамот,. метал, дерево, 64х47х40см
Він із м. Вигода на Прикарпатті поїхав у Чигирин, а потім із далекого Чигирина, після народження сина Богдана, переїхав до Тернополя. Після п’яти далеко не мистецьких установ, у яких працював рік-два, він осів у художньо-оформлювальному комбінаті обласного управління культури, де 1979 р. розпочав творчу діяльність і вперше взяв участь у Всеукраїнській виставці. Він знайшов те, що наполегливо шукав від часу закінчення училища. Про його минулий творчий багаж дають уявлення декоративні рельєфи на дереві „Мелодія дружби”, „Мальви” і карбування на металі „Весняні наспіви”.
Проте, на мою думку, краще порівняти дві композиції – „Дзвонар” (1977) і „Проблеми”(1979). Перша виконана в дереві. Постать дзвонаря в арці, з довгим волоссям і вусами, витріщеними очима, згорбленого, босого, який у руках тримає ключ і ціпок, сповнений виразності та внутрішнього неспокою. Навколо нього хитаються дзвони. Площина в кількох місцях прорізана пустотами. Це не мініатюра, а метровий пласт, виконаний в кращих традиціях народної різьби
Борис Рудий, “Колеса”, 1994 р., дерево, метал, 54х60х26см
Друга композиція – підготовчий рисунок на папері, можливо в натуральну величину. В прямокутній рамі отвору стоїть у вільній позі сам автор із незмінною цигаркою у руці, великих окулярах і довгому волоссі. Над ним видовжена маска-обличчя, з очей-дзвонів якого капають сльози. Справа – велика стилізована фігура чоловіка, який ніби трубить. Зліва – переплетені три жіночі фігури. Не знаю, чи виконаний цей проект у якомусь матеріалі? Якщо ні, то жаль. Поєднання реальності і кубо-сюрреалістичної образності тут вражаюче. Між композиціями всього два роки, але в трактуванні форми – цілий вік. Проблема подальшої творчості була вирішена.
Спираючись на народні традиції Карпат, Борис виходить на осмислення скульптури модернізму ХХ ст. В роботах 1980-х років можна прослідкувати впливи майстрів світової слави з різних країн: К. Бранкузі (румуно-французький), О. Архипенка (україно-американський), А. Джакометті (італо-швейцарський). Сприйнявши нову образну форму, Борис не забуває своє національне коріння. Одна з робіт нового циклу названа „Українка”(дерево). Голова жінки наділена виразним об’ємом. Лице яйцеподібної форми не свідчить про її походження, однак стилізований головний убір несе ознаки народного строю. Інша, узагальнено-символічна фігура жінки („Материнство”) зворушує глибиною материнського почуття. Виявлення фактури матеріалу зближує образ із світло-повітряним середовищем.
Борис Рудий, “Борозна”, 1991 р., дерево, 85х45х70см
І нарешті з’явився „Володимир Висоцький”(1982) як новий творчий крок. З’явився не випадково. Популярний виконавець авторської пісні, поет і артист Театру на Таганці в Москві, улюбленець молоді – шестидесятник, офіційно замовчуваний, два роки тому передчасно пішов із життя. Пам’ятаю, на виставці в Картинній галереї біля цієї скульптури постійно стояла група людей, які дискутували. Образ створений в новому стильовому руслі, сповнений трагізму, внутрішньої експресії та метафоричності. Він був новий не лише в творчості Б.Рудого, але й тодішньому академічному мистецтві „застою”, який орієнтувався на максимальну подібність до натури. Тут йшлося про конфлікт особистості з існуючою консервативною системою.
Борис Рудий, “Докучливі думки”, 1985р., шамот, 40х45х25см
В цьому ж руслі вирішені „Незрячий”, „Роздуми”, „Докучливі думки”. Окреме місце займає „Нескорений” (1985, шамот) – виразна постать голого скорченого чоловіка: підневільний в’язень, раб, але нескорений. Скульптор використав пластичні можливості шамоту – випаленої до спікання вогнетривкої глиняної маси, який нерідко поєднував із металом, каменем і деревом.
До портретів скульптор звертався доволі рідко. Крім В,Висоцького, треба згадати „Архітектора” (1986, шамот), в якому неважко впізнати Івана Осадчука. Його голова і руки виростають із кількох кам’яних брил прямокутної форми. В погляді мистця пульсує напружена творча думка. І.Осадчук і Б.Рудий працювали разом над меморіальним комплексом „Молотківська трагедія”.
Пластичні етюди скульптора – це знахідки, гідні втілення в інших розмірах і матеріалах. Таким сприймається „Флейтист”(1986, гіпс). Узагальнена фігурка музиканта (вис. 25 см) сповнена гармонійних ліній, ритмів і грації.
Борис Рудий, “Митець”, 1988 р., метал 44х24х9см
Попереду у Б. Рудого прослідковуються ще два кроки на шляху пошуків форми: абстрактні експресивні композиції в металі та узагальнені кубістичні фігури з дерева.
Звернення до металу, як пластичного матеріалу, не нове в світовій мистецькій практиці. Формотворення шляхом зварювання дає несподівані результаті, особливо з використанням сітки. Я був здивований, побачивши Борисову серію робіт 1986-89 рр., де багато динаміки та лету фантазії: „Колискова”, „Художник”, „Політаємо!”, „Сівач”, „Берестечко…” В них домінує гротеск, яким були наділені ще „Колеги”(1982) – три голови-маски. Одноногий художник подібний до страхопуда. Політати хочуть три гультяї, сплетені металевою сіткою в один тулуб. Тут сплелися разом гротеск і гумор. Глибший зміст має „Берестечко…”, де пронизані козацькими піками коні, підняті над землею, летять у вічність.
Пам’ятник королю Данилу у Тернополі, фрагмент. Автори: скульптор — Борис Рудий, Богдан Рудий, архітектор — Олександр Міщук
Хронологічно скульптурна серія завершується узагальненими фігурами в дусі Олександра Архипенка. Б.Рудий в 1992-98 рр. повертається до живого матеріалу – дерева, про який ніколи не забував. Образне сприйняття форми доповнює колір, переважно одного тону: „Земля”, „Роздвоєння”, „Очікування”, „Ніжність”, „Тополя”. Через гармонійну пластику жіночого тіла, зримі силуети і плавні лінії, залишаючи поза увагою деталі та сірі будні, мистець оспівує вічну красу.
Станкова скульптура переважно призначена для виставок. Для Б. Рудого вона була „кухнею” пошуків форми і змісту. Він працював разом із архітекторами над монументами, які збагатили просторове середовище міст і сіл краю. Хочу згадати про два останні пам’ятники – Братам Бойчукам і Королю Данилу.
Хронологічно скульптурна серія завершується узагальненими фігурами в дусі Олександра Архипенка. Б.Рудий в 1992-98 рр. повертається до живого матеріалу – дерева, про який ніколи не забував. Образне сприйняття форми доповнює колір, переважно одного тону: „Земля”, „Роздвоєння”, „Очікування”, „Ніжність”, „Тополя”. Через гармонійну пластику жіночого тіла, зримі силуети і плавні лінії, залишаючи поза увагою деталі та сірі будні, мистець оспівує вічну красу.
Станкова скульптура переважно призначена для виставок. Для Б. Рудого вона була „кухнею” пошуків форми і змісту. Він працював разом із архітекторами над монументами, які збагатили просторове середовище міст і сіл краю. Хочу згадати про два останні пам’ятники – Братам Бойчукам і Королю Данилу.
Борис Рудий, “Колискова”, 1986 р., метал, 57х25х34см
У 1992 р. надходила неювілейна дата народження видатного мистця-монументаліста, професора Української Державної Академії Мистецтв у Києві Михайла Бойчука (1982-1937). У нього вчився молодший брат Тимофій Бойчук (1896-1922). Обидва – уродженці с.Романівка на Теребовлянщині. До 100-річчя М.Бойчука жодних заходів в області не проводилося, бо за вікном стояв 1982 рік – час тривалого „застою”. Про „ворога народу” згадували мало. Незалежна Україна вирішила увічнити пам’ять братів. Монумент у вигляді двох бюстів із бронзи на високих кам’яних постаментах, мав стояти на місці колишньої садиби Бойчуків, бо сама хата не збереглася. Низинне поле, ще й навпроти сонця, було не дуже вдало вибране архітектором. Тому постаменти встановили навпроти, через дорогу, на пагорбі. Голова Михайла була закомпонована у фас, Тимка – у профіль, звернена поглядом на брата. Переміщення постаментів привело до того, що обидва бюсти встановили у фас. Напередодні відкриття щось змінити було пізно і Борис був дуже сердитий з цього приводу. А через пару років знову гнівався, що кам’яні постаменти пофарбували (!) і після дощів бронза „потекла”. Незважаючи на непорозуміння, пам’ятник вийшов достойний знаменитих земляків.
Під час Всеукраїнського симпозіуму-пленеру 1993 р., що проводився в урочищі „Теребовлянська дача”, Б.Рудий (спільно з М.Теліженком) почав роботу над кінним монументом князя Василька для Теребовлі. Журі, в складі якого був і я, визначило їх проект кращим серед інших. На жаль, пам’ятник встановлений не був: міська влада віддала перевагу скульптору зі Львова. Через кілька років у Тернополі проводився конкурс на кінний монумент королю Данилу Галицькому, який планували звести в центрі майдану Волі. Борис Рудий, разом із сином Богданом, суттєво переробили попередній проект: якщо князя Василька планували виконати в камені, то короля Данила – в бронзі або карбованому міддю бетоні. Для вивчення пластики коня автори їздили в Ягільницю, на кінний завод. Попри деякі зауваження, це єдиний кінний пам’ятник на Тернопільщині, гідний Короля.
Ігор Дуда, мистецтвознавець