…Пам’ять – це подорож в часі довжиною в життя
на терезах совісті.
Борис творив себе для нас, не лише в мистецтві, в гармонії з природою, у ставленні до світу людини, він залишив нам красу своєї людяності. Його естетичний світогляд провадив його дорогою любові, щирої доброзичливості, небайдужості, а природня порядність давала йому свободу. Він був правдиво вільним у людській гідності і до кінця залишився собою.
Борис Рудий, “Когось_бракує…” 2012 р., дерево, 60х40х10см
Щиро відкритий, радісний він йшов до людей, люди оточували його і йшли до нього. «Кожен проникає разом з іншим в глибину себе» (К.Ясперс). Борис вибрав життя серед людей, і цим, і своїм мистецтвом жив. Хтось, щоб зберегти своє життя, готовий до самообмежень, а хтось – не обмежує свого життя, щоб зберегти себе.
Він не виборював славу, нікому не перейшов дорогу, бо йшов, перемагаючи себе, дорогою честі. Своїми міцними руками лупав камінь, гнув метал, горів важкою працею скульптора, але душа його була добра і лагідна. Він був природньо привітний, жартівливий, вирозумілий, у нього не було пози, марнославства, зневаги; здавалося, стихія його душі, – не вогонь чи залізо, а вода й повітря… І це те, чому ми йшли до нього.
Закоханий у природу, в рожеві світанки, в гармонію між небом і ставом, у ранковій тиші в сутінках над водою він знаходив істину печальної чарівності краси, екзистенцію часу – рухливого образу вічності. Пластична магія дерева, коріння відкривала йому людські характери, обдаровувала проникненням в образи людської індивідуальності, таємничості живого природнього світу.
Потреба тісного зв` язку з природою і людьми була органічною для нього, живила його творчість, життєві сили, його щирі почуття, наміри, і тим він щедро обдаровував, обіймав нас з любов` ю і надією…
Але прийшов час, приснився віщий сон: як він у темряві ночі пливе човном і допливає до високої стрімкої скелі, на схилі якої рясно жевріють «вогники – душі» ? Мандрівка скінчилася… Не так давно з його думок, а може передчуттів, з’явилася скульптурна композиція, яку Борис назвав «Когось бракує ?» постаті людей ідуть, поспішають кожен до своєї мети, та хтось обертається назад…? Тепер бракує Його…
Французький філософ Габріель Марсель колись сказав: «Те що важливо, це не мій відхід у вічність і не Ваш, а відхід того, кого ми любимо». Саме любов змушує нас уповні осягати всю вразливість, крихкість людського існування – і вона ж дозволяє нам відчувати життя, осяяне світлом, як “звичайне чудо”, несподівану радість, яку так важко й так важливо зберегти. Однак ніщо, спрямоване на добро, не зникає безслідно.
На 69-му році життя Ти з миром, Борисе, відійшов у вищий Божий світ в щасливому сподіванні, що найважливіше, єдино можливе і співмірне із силами твоєї душі Ти все ж таки зробив.
В переддень Твого 70-тиліття ми, Твої близькі і друзі теплом нашої любові зібрали творче багатство Твого життя в знак вдячності, визнання і світлої пам’яті про Тебе, митця від Бога, високої моральної краси Людини.
Орест Добрянський – Твій давній друг від усіх, хто Тебе знав