Останні пів року, які нам довелося пережити, мабуть кожен українець пам’ятатиме до кінця життя, незалежно від ставлення до подій. Все це неймовірно шалено, несподівано й неочікувано увірвалося, змістивши й розметавши центри, параметри, координати, вектори, якими звично окреслювався наш життєвий простір — як індивідуальний, так і простір країни Україна. Академічні гуманітарні науки стверджують, що лише надзвичайні події та суспільні зрушення можуть міняти менталітет народу як вкрай консервативну і стабільну характеристику колективного несвідомого. Так от, — думаю, що це — воно…
Все, що з нами сталося — це саме та сила, що здатна змусити змінитися. Бо після пережитого для дуже багатьох стало вже неможливо залишатися таким як був, так само реагувати на те, що раніше видавалося прийнятним чи від чого раніше намагався абстрагуватися, тікаючи у внутрішню еміграцію. Межа, яку ми перейшли, — це дуже глобальне ДО і ПІСЛЯ. Його глобальність маркована геополітичними змінами, зрадами, смертями, поламаними долями, каліцтвами, докорами сумління, а часом навіть прозрінням та каяттям… Ця межа унеможливила один шлях і відкрила інші, які не пройти таким, як був раніше, ДО… І що вкрай важливо й дає надії — усвідомлення необхідності змінитися самому прийшло до кожного. Або принаймні, до дуже багатьох. А це значить, що ми уже інші.
Цитуючи у котрійсь із публікацій думку французького філософа П. Тібо, котрий назвав Україну “сірою зоною для світу”, з гіркотою визнавала справедливість його слів, усвідомлюючи, що ми й для самих себе “сіра зона” пострадянської “ніякості”. Цю думку підтверджувала й позиція визнаного філософа, Бориса Гройса, котрий зокрема відзначав потребу пострадянських країн доводити світові свою інакшість.
Оптимізму не додавало те, що видатний теоретик заперечував можливість віднайдення власної ідентичності, котра у ХХІ столітті розпадається на сукупності локальних ідентичностей. Б. Гройс інтерпретував проблему ідентичності країн радянського табору вельми скептично: сучасні західні культурні ринки й наукові інституції вимагають від країн колишнього СРСР, зокрема й українців, наново відкрити, визначити й представити їх національний характер, що начебто їм властивий.
Але взимку раптом виявилося, що ми таки інші. Ми справді відрізняємося від росіян, білорусів чи грузинів, і не лише любов’ю до національної атрибутики чи комплексом меншовартості. Коли мільйони виходять на вулиці з готовністю відстоювати свою людську гідність, коли стоять на двадцятиградусному морозі багато днів і ночей, коли неозброєні й незахищені йдуть під кулі — це вже не “істерична реакція на вимоги міжнародного ринку культури”, це істерична реакція на межову ситуацію (привіт Ясперсу!). Згадаймо філософів-екзистенціалістів: саме у межовій ситуації, тобто ситуації на межі страху, на межі болю, на межі гідності — перед різними іпостасями тотального “Ніщо”, крайнім проявом якого є смерть, людина усвідомлює сенс своєї екзистенції, їй відкривається те, ким вона насправді є. Взимку ми опинилися перед загальноукраїнським “Ніщо”, нашим “бути чи не бути”, це була НАША межова ситуація, у якій довелося усвідомлювати хто ми. І не просто усвідомлювати, але й діяти. Як мудро написано в одній дитячій книжці, — те, ким ми є, насправді залежить не так від наших схильностей, як від нашого вибору. Отож, переступивши через наші схильності, нам довелося вибирати себе. І ми вибрали. Вибрали так, що світ нарешті дізнався про наше існування. Ба більше, Україна стала епіцентром, новим пунктом відліку імовірно і для нової сторінки в історії Європи.
Тому, після пережитого, з усією відповідальністю стверджую, а точніше цитую: “Борис, ты не прав!”. Нам вдалося змусити світ нас почути, ми тільки почали свою розповідь про себе, ми змушені були з’ясувати хто ми і що для кожного його Вітчизна. І це аж ніяк не ейфорія. Яка там ейфорія, коли щодня на війні гинуть наші люди! І зовсім не патетика. Патетика живе на високих трибунах і сценах, вона любить ситий достаток поважних промовців зі статусом та апломбом. А під час реальних воєн і битв, з реальними пораненими й такими реальними загиблими — це також реальність. Сьогодні вона вдерлася до кожного і здорово гепнула по голові. Або дала копняка під зад. Словом, кого куди. Боляче. Опритомнюючи. Так, щоб нарешті дійшло.
І дійшло таки. Аж тепер зрозуміла тезу про те, що сучасне мистецтво все більше намагається злитися з реальністю. Яке мистецтво, який Голівуд запропонує ТАКЕ видовище? ТАКІ декорації? ТАКІ емоції? ТАКУ трагедію? Ніколи не думала, що справжня кров така червона — у кіно завжди здавалось, що то такі спецефекти, аби страшніше було. Що жовтий і блакитний — це таке несамовито гарне поєднання кольорів — вже було якось приїлося. Що гасло “Слава Україні — Героям слава!” з локального історизму може стати бойовим кличем, з яким бігтимуть під кулі навіть не військові, а часом навіть не українці. Лише зараз усвідомила, що таке криза репрезентації. Будь-яка репрезентація передбачає символізацію, тобто перекодування реальності у слова, пластичні чи візуальні, чи музичні, чи які там ще знаки. Але як символізувати оте все, що ми бачили й переживали, та, зрештою, переживаємо далі? Криза репрезентації — це коли від жаху тобі заціплює, перекошує й роздирає слова, бо немає таких слів чи художніх засобів, щоб могли оте все виразити. Це коли ти розумієш, що будь-яка символізація, будь-яке ословлення викривлює й вбиває сенси, воно просто не здатне передати ТАКУ реальність.
І ось та реальність відтепер стала для нас новим пунктом відліку. Справжнім. Можливо навіть справжнішим, аніж 24 серпня 1991 року. Його справжність залежатиме від того, що буде далі. А за сучасних обставин непрогнозованості та невизначеності точно відомо лише одне: далі буде… Питання — яке? І тут знову повертаємося до початку. Все пережите дало дуже великій кількості людей відчуття того, що від них, а точніше від нас, щось залежить, і що за дуже багато речей, значно більше, аніж нам раніше здавалося, ми несемо особисту відповідальність. І ще: всі ми тією чи іншою мірою зрозуміли — так далі жити не можна. Треба щось робити. Треба щось змінити. З чого ж почати? Відповідь проста й очевидна: ЗІ СЕБЕ.
15 березня — 15 червня 2014 року
Дарина Скринник-Миська
Фото Богдана Ворона, Дарини Скринник-Миської, Дениса Фурдина