Період українського модернізму досі наповнений багатьма невідомими — іменами талановитих митців, замовчуваних або забутих. Одним з таких є постать визначного живописця, графіка, педагога Івана Кульця (1880-1952), творчий доробок якого наразі мало інтегрований до історії мистецтва ХХ ст. — його прізвище відсутнє навіть у сучасному виданні “Українські митці у світі” (Львів, Апріорі, 2013, автор-упорядник Галина Стельмащук).
Іван Кулець, “Натюрморт”
Такий стан речей спричинений тим, що художник впродовж довгого періоду, проживаючи в Празі, не брав участі у виставках та не прагнув творчої комунікації. На даний час мистецька спадщина І. Кульця знаходиться у Свидницькому музеї української культури (Словаччина) та ще не була опублікована.
Художник прожив складне життя, сповна відчувши трагізм воєнного лихоліття ХХ століття. Іван Кулець народився 24 червня 1880 р. у с. Холуєво (нині Вузлове) Радехівського р-ну Львівської обл. в родині австро-угорського урядовця Василя Кульця. Батькові предки походили з Чехії, а мати була полькою з французьким корінням. Юнак навчався у львівській учительській семінарії, згодом у Краківській художній академії (1904 — 1908 рр.), в якій його відзначили медалями за творчі успіхи. Як підданий Австро-Угорської імперії, Іван Кулець з початку І світової війни зголосився до війська, але за станом здоров’я потрапив у військову частину на Моравії (Унічов, Лоштіце та Шумперк) маляром. Після закінчення бойових дій хотів повернутися додому, проте батьківська домівка була знищеною. Залишившись самотнім, митець назавжди осів у Чехословаччині — з 1920-го р. він проживав у Празі, до якої поступово з’їжджалися політичні емігранти з усієї України.
В Празі І. Кулець долучився до активістів української мистецької громади — брав участь у заснуванні Українського гуртка пластичного мистецтва, який згодом трансформувався в Українське товариство пластичного мистецтва (на чолі з Дмитром Антоновичем). Це товариство у співпраці з празьким Українським громадським комітетом 23 грудня 1923 р. створило Українську студію пластичного мистецтв (надалі УСПМ)[1] — чотирилітню напівприватну художню школу, в якій Іван Кулець увійшов до основного викладацького складу (разом з Іваном Мозалевським (рисунок), Сергієм Мако (живопис), Костем Стаховським (скульптура), Сергієм Тимошенком (архітектура)) та під керівництвом Д. Антоновича розпочав в Чехії мистецьку педагогічну діяльність[2].
Однією з причин, чому художника згадують у більшості публікацій (та й у спогадах учнів) лише як педагога, був його особистий погляд на місію вчителя. Він вважав, що задля збереження творчої ідентичності студентів не має права виставляти свої твори. “Іван Кулець і справді був загадковою постаттю в історії українського мистецтва. Своїм учням він беззастережно віддавав не лише ґрунтовні теоретичні знання та багатий досвід, але й своє серце, зате про себе він не любив розповідати. Майже вся його творчість пов’язана з Прагою, де він жив від 1914, але крім інавгураційної виставки викладачів Української студії пластичного мистецтва (жовтень-листопад 1924 р.) у Празі ніколи не виставляв своїх праць. Його картини експонувалися у Львові, Парижі, Сан-Луї та в інших містах, але у Празі ні. Чому?” (Мушинка М. “Він роздавав себе у мистецтві. Життя і педагогічна діяльність Івана Кулеця (1880-1952)”. Рукопис.) Художник вів самотній спосіб життя — помер 1952 р. у Празі. Він заповів своє майно Анежці Ржечінській, колишній учениці, яка ним опікувалася. 23 лютого 1979 р. п. Ржечінська подарувала безцінний творчий спадок Музею української культури у Свиднику.
В цій українській музейній інституції на території Словаччини зберігається 228 творів І. Кульця — це живопис на полотні, рисунки, скульптурна та рельєфна пластика тощо. На даний час у двох експозиціях — в галереї образотворчого мистецтва ім. Дезидерія Миллого та в історичній експозиції музею представлено 6 артефактів митця. Це лише незначна частка мистецького доробку — повніше його творчість була показана на ювілейній виставці до 100-ліття з дня народження. До цієї дати Свидницьким музеєм української культури був виданий каталог, в якому розміщені короткі статті Миколи Мушинки та Мілени Славіцкої й перелік робіт[3]. Дещо більше інформації про художника знаходимо у публікаціях Міжнародної конференції “Українське мистецтво у міжвоєнній Чехословаччині”, в одній з яких Ладислав Пушкар описав матеріали збірки та представив хронологію виставок й основні цикли творів художника[4]. Дослідниця Мирослава Мудрак, натомість, простежила за формуванням творчого стилю митця на тлі становлення чеського кубізму (діяльності художнього угрупування “Восьми” та ін.)[5]. Авторка переконливо вписала творчість художника у загально-європейський прогресивний художній контекст, довівши, що І. Кулець, незважаючи на замкнений стиль життя, був добре обізнаним з міжвоєнними мистецькими тенденціями та на їх основі сформував свою власну стилістику. Низка статей про педагогічну діяльність українця опублікував Микола Мушинка, який також зберігає його архів [6].
Іван Кулець (як і Іван Труш у 1891-1897 рр., Олекса Новаківський у 1892-1900 рр.) у 1905-1909 студіював малярство у Краківській академії в класі Яна Станіславського, під керівництвом якого виросло багато пейзажистів-імпресіоністів. Окрім цього, його вчителями були В. Вейс та Й. Панкевич [7]. Збереглися відгуки, що Іван Кулець відзначився у створенні досконалих пейзажів, проте з доступного на сьогодні матеріалу, нажаль, про цей жанр говорити не можемо. Як зазначає мистецтвознавець Орест Голубець, імпресіонізм творив своєрідну перехідну ланку від реалізму до модернізму[8] — практично більшість художників початку ХХ ст. цікавились ним певний період, після цього починали власні пошуки у становленні стилю. Саме так сталося і з І. Кульцем, який потрапивши в Париж, занурився в атмосферу творчих експериментів. Вважаю, що визначний вплив на нього справило знайомство з О. Архипенком. Його сміливе узагальнення пластичної форми, використання пустотілих елементів, контррельєфу показало наскільки ефектною може бути стилізація — чи то кубістична, чи то гіперболізовано експресивна. І. Кулець запізнався з новітніми французькими живописними пошуками — він контактував і з митцями паризької школи, вихідцями з Польщі — зокрема з Мойсеєм Кіслінґом (1891-1953). Перед ним відкрилося захоплююче різноманіття стилів й теорій і він зробив свій свідомий вибір в напрямку абстрактно-аналітичних узагальнень.
Напередодні Першої світової війни І. Кулець перебував довший час у Парижі. Саме тут він створив кілька великих алегоричних картин: “Модерна Голгофа”, “Гільотина”, “Війна”, “Фальшива присяга”, “Червоний півень”[9]. На даний час ми не володіємо цими зображеннями, проте вже самі назви говорять про домінування концепції у виборі сюжету.
Твори Івана Кульця викликали великий резонанс на інавгураційній виставці художніх праць викладачів УСПМ, яка відбулася восени 1924 р. (26 жовтня — 17 листопада) в Празі. Художник виставив шість картин: “Ремінісценція”, “Антихрист”, “Гільотина”, “Революція”, “Продавщиця квітів” та “Симфонія Бетховена”[10]. Експозицію дуже прихильно зустріли й серед празької громадськості, і з боку фахової критики. Д. Антонович присвятив їй окрему ілюстровану монографію, в якій творчості живописця дав наступну характеристику: “Професор рисунку і малярства Іван Кулець перше вражіння справляє чистого кольориста. Майстер купається в каскадах чистих, яскраво-барвистих фарб з великою майстерною умілістю об’єднує насичені гарячі кольори в шляхетно холодних гамах і примушує свої кольори блистіти власним світом, так що невиразне око їх зближує до вітражів… Але композиції Кулеця — не вітражі, його кольори світять не чужим, а власним світлом. Чистота його темних синє або зелено-бурих кольорів знаменує шляхетну кольористичну удосконаленість майстра, а насичена глибина його червоних, або ясна прозорість блакитних єднаються у вибагливій барвистій гармонії. Та при всіх кольористичних осягненнях майстра, характеризувати Кулеця, як чистого кольориста, — це значило б його не дооцінювати. При ближчому і докладнішому огляді праць Кулеця, дається спостерігати, що тут барви покірно слухаються вибагливого і продуманого рисунка майстра. Рисунок Кулеця свідомо, умисне твердий і продумано викінчений в своїй лінійній логічності. Якась самостійна логіка ліній, свобідна від реалізму, якої слухаються кольори, яка доходить майже до схематичності, але ніде не переходить в геометричність кубізму. “Антихрист” Кулеця світить огнями хреста, світлом голови, світить цілою своєю постаттю на тлі прозоро темних хрестів, але світ кольорів прив’язаний до свого місця твердою сіттю прямих вертикальних ліній; вони суворим контуром обрізують профіль обличчя, майже не порушуючи своєї твердої прямоти; в вертикальній прямизні опановують всею композицією і в складках хитона центральної постаті згинаються твердо, ніби знехотя. Чи шукати філософського змісту розуміння майстром символа Антихриста? Не варто; так само, як не варто дошукуватися літературного змісту “Гільотини”, як не варто переводити на слова музичний настрій “Симфонії Бетховена”, чи філософського розуміння майстром “Революції”. Філософія, може справді не є чужою творчості Кулеця, але коли вже шукати в ній філософічного змісту, то треба шукати, щоб зрозуміти суто малярську філософію рисунку і кольорів,а не шукати філософії літературного змісту композиції майстра”[11]. Ми навмисне подали повністю думку Д. Антоновича, бо її можна беззастережно аплікувати майже на всю художню творчість І. Кулеця. Кращий твір цієї виставки “Антихрист”, було закуплено для Музею Українських січових стрільців у Львові. Саме ця робота експонувалася на Четвертій виставці Гуртка діячів українського мистецтва (Львів, 1926 р.)[12].
На жаль, після успішної празької презентації І. Кульця на виставці викладачів УСПМ, художник більше не виставляв своїх творів — вони залишалися та й залишаються маловідомими.
Коротке знайомство з творчою спадщиною І. Кульця дозволяє стверджувати, що це один із тих найяскравіших феноменів, що визначали українське празьке середовище, яке після “визволення” Чехословаччини у 1945 р. було повністю знищене. Його мистецькі пошуки яскраво ілюструють приналежність автора до найбільш модерного крила українських митців, який, будучи інтегрованим у чеський контекст, створив власний, співзвучний часові, новаторськимй стиль. Тому розкриття джерел творчості І. Кульця та введення його творів у загальний художній дискурс є одним з найважливіших завдань в царині дослідження українського модернізму.
Оксана Романів-Тріска
1. Наріжний С. Українська еміграція. – Прага 1942. – С. 190.
2. Пеленська О. Український портрет на тлі Праги. Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехословаччині. Нью-Йорк -Прага, 2004. – С.19.
3. Іван Кулець. Каталог до виставки. Упорядник Владислав Грешлик. – Пряшів, 1980. – 35 с.
4. Пушкар Ладислав. Художня творчість Івана Кулеця у збіркових фондах Свидницького музею українсько-руської культури // Ukrainské výtvarné uměni v mezivalečném Československu. K 80. výroci zalození Ukrainského studia výtvarnych umění v Praze. – Praha, 2005. – S. 177-189.
5. Mudrak Myroslava. Czech modernizm and the Ukrainian studio of plastic arts // Ukrainské výtvarné uměni v mezivalečném Československu. K 80. výroci zalození Ukrainského studia výtvarnych umění v Praze. – Praha, 2005. – S. 53-63.
6. Мушинка М. Світ Івана Кулеця. Вступна стаття до каталогу виставки до100-річчя з дня народження. – Свидник: Національна галарея у Празі, Музей української культури у Свиднику,1980. – 35 с.
Мушинка М. Українська мистецька школа професора Івана Кулеця в Празі. – Вісник ЛАМ, 1999р.
Мушинка М. Врятовані картини Івана Кулеця. – Дукля, № 2*2(204)1991р. – С.43-46.
7. Пушкар Ладислав. Художня творчість Івана Кулеця у збіркових фондах Свидницького музею українсько-руської культури // Ukrainské výtvarné uměni v mezivalečném Československu. K 80. výroci zalození Ukrainského studia výtvarnych umění v Praze. – Praha, 2005. – S. 177.
8. Голубець О. Мистецтво ХХ століття: український шлях. – Львів: КолірПро, 2012 р. – С. 14.
9. P. Toman, Nový slovník československých výtvarných umělců. – Praha 1947. – D. 1, s. 590.
10. Репродукції всіх картин опубліковано в каталозі Д. Антоновича «Сучасне українське мистецтво». Вип. I. Група празької студії . – Прага, 1925. – С. 18-20.
11. Там же, с. 10-11.
12. Українські мистецькі виставки у Львові (1919-1939). Довідник; антологія мистецько-критичної думки. Автор-упорядник Р.М. Яців. – Львів, 2011.- С. 98.