Наприкінці 50-х років ХХ ст. історик мистецтва Ігор Голомшток (1929 р.), який працював гідом у Державному музеї образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна в Москві, несподівано з’ясував, що радянська молодь не могла відрізнити твори митців Третього рейху від робіт художників сталінського періоду. Подальші дослідження мистецтва фашистської Італії, СРСР, нацистської Німеччини та КНР привели його до висновку, що варто говорити не про “мистецтво часів тоталітарного режиму”, а “тоталітарне мистецтво” як окремий культурний феномен з власними ідеологією, естетикою та стилями, що має універсальні механізми.
Цю подібність зауважили ще на Паризькій міжнародній виставці (1937 р.), на якій німецький та радянський павільйони знаходились навпроти. З одного боку символіка прославляла панівний клас, з іншого — расу. Проте обидва павільйони вже тоді сприймались взаємопов’язано. Окрім гігантизму, сухих та лаконічних форм, у них був ще й схожий інструментарій — архітектура будівель поєднувала класичне мистецтво та модернізм.
Подібність мистецьких та політичних засобів була очевидною. Через два роки обидва режими уклали пакт про ненапад і поділили Східну Європу. Маловідомий факт: Сталін був вражений німецьким павільйоном у Парижі та запросив улюбленого архітектора Гітлера — Шпеєра в 1939 р. до Москви, однак німецький лідер не пустив протеже до СРСР, побоюючись, що йому не дозволять повернутися.
В самому СРСР тоталітарне мистецтво не тільки прикрашало “клітку” у якій жили громадяни, воно її створювало. На думку І. Голомштока “чарівне дзеркало” панівного художнього стилю — соцреалізму — допомагало перетворювати убогість на достаток та ідеально підходило для нового, жорстко контрольованого ієрархічного порядку. Дидактичний живопис та вайлувата неокласична архітектура з численними зверненнями до військової доблесті і національної гордості стали маніфестацією ерзац-традиціоналізму, який знаходив відгук у людських серцях.
В перше післяреволюційне десятиліття тоталітарний режим СРСР маскувався з допомогою революційного модернізму, але щойно радянська верхівка закріпилась при владі, вона перетворилась у найбільш консервативну віджилу культурну традицію. Перед тим, як на початку 30-х р. радянська держава почала “мистецький диктат”, назвавши його “соціалістичним реалізмом”, культура в Україні досягла небувалого розквіту. Тоді, за словами довженкознавця Сергія Тримбича, чимала кількість інтелектуалів ще вірила, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї та українську натуру. Для більшості митців перехід до соцреалізму став трагедією, багатьох з них було знищено (як Михайла Бойчука та його послідовників).
Одним з високих зразків українського мистецтва 20-х рр. є пам’ятник Артему в Святогірську Донецької обл. Ця скульптура із залізобетону не вписується в рамки типового радянського мистецтва, адже поєднує стилістику кубізму та конструктивізму. Хоч монумент і присвячений офіційній історичній особі, однак автор твору — відомий український скульптор Іван Кавалерідзе, не був би геніальним митцем, якби відобразив лише більшовицького активіста. Він зобразив значно більше. Скульптор побудував монумент з допомогою великих геометричних площин — за його словами, пам’ятник мав виразити “злет народної енергії”. Артем (псевдо більшовика Федора Андрійовича Сергєєва, росіянина, який допомагав Ленінові захоплювати владу в Україні) вважається засновником Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Він вів не тільки активну боротьбу проти УНР, але й опонував націонал-комуністу Миколі Скрипнику, наполягаючи на відокремленні Донецько-Криворізької області від України.
Сьогодні Артем в Святогірську — це пам’ятка монументального мистецтва національного значення, що перебуває під охороною держави. Логіка збереження цього твору схожа до тої, що змушує кінокритиків називати фільм “Земля” О. Довженка шедевром національного кінематографу. Стрічка розповідає про колективізацію, проте нащадки бачать у ньому радше поетичний гімн українського світогляду, сміливі авангардистські прийоми, а не пропагандистський твір.
Каменем спотикання в столиці став монумент Миколі Щорсу, який встановили у 1954 р. на бульварі Шевченка. Цей образ — довершений зразок соцреалізму, технічно та стилістично бездоганний, створений за наказом Сталіна. Скульптура М. Щорса нагадує кінний портрет на живописному полотні “Маршал Жуков” Миколи Яковлєва. Зображений на коні Щорс, родом із Чернігівщини, був командиром Богунського полку Першої української радянської дивізії. У 1919 р. також воював проти військ УНР. Того ж року був убитий за нез’ясованих обставин.
За законом про декомунізацію, пам’ятник має бути усунутий з громадського простору. Подальше збереження кінного пам’ятника М. Щорсу в якості музейного експонату є цілком виправданим. При цьому варто уникати спекуляцій навколо об’єкту — дехто пропонував залишити на постаменті лише коня. До речі, в автора пам’ятника, Василя Бородая, є інша кінна скульптура присвячена Іванові Богуну. Зрештою, питання оформлення площі після декомунізації залежить від волі київської громади.
Дискусії викликає монумент “Батьківщина-мати” (автор В. Бородай), який знаходиться на території Національного музею історії України у Другій світовій війні. Варто відзначити його опис на сайті музею: “він синтезує риси радянського мистецтва довоєнної доби з культом ренесансного ідеалу фізично та естетично розвиненої людини і є зразком панівної на той час течії соціалістичного реалізму”. В нацистській Німеччині націонал-соціалістична партія також диктувала подібні вимоги: досконала фізична форма нацистських чоловіків та жінок не повинна показувати жодних вад. Щодо цього пам’ятника лунали пропозиції зняти герб СРСР зі щита, замінити на тризуб тощо. Знову ж таки, подібні втручання спотворять образ і скомпрометують національну символіку.
Врешті-решт “Батьківщина-мати” одна з найбільших статуй у світі, це унікальна суцільнозварна сталева споруда, плід співпраці скульпторів, архітекторів, великої групи учених, фахівців та робітників. Статуя Свободи у Нью-Йорку має довжину 46 м, Батьківщина-мати має 62 м. Чим не пам’ятка часів Холодної війни? Разом з тим, статуя нижча за дзвіницю Києво-Печерської Лаври. Вона стала туристичною принадою, входить до різноманітних рейтингів, які підживлюють інтерес мандрівників. Окрім того, її знесення призведе до фінансових та репутаційних втрат для України. Варто замислитись над створенням сучасних зразків архітектури чи монументального мистецтва, які можуть перевершити такі об’єкти як “Батьківщина-мати”. Крім того, наступні покоління, маючи в диспозиції сучасні технології і відчуваючи необхідність, завжди зможуть усунути пам’ятник та перемістити його в спеціальне місце.
Зі стартом процесу декомунізації в Україні, яка починалась стихійно у 2013 р., а пізніше отримала правове врегулювання, з’явилась проблема визначення критеріїв щодо збереження окремих зразків тоталітарного мистецтва. Адже, коли йдеться про твори І. Кавалерідзе, А. Горської, В. Бородая, потрібно зважувати культурні, історичні, фінансові та територіальні чинники.
Про необхідність декомунізації сказано багато. Варто лише додати, що велика частина українців має надзвичайно слабке уявлення про злочини комуністів — в одній із резолюцій Парламентська асамблея Ради Європи зазначала, що відсутність відкритих міжнародних судових процесів над комуністами на зразок Нюрнберзького над нацистами сприяло тому, що про злочини перших так мало знають. У документі під назвою “Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів” ПАРЄ наголошує, що обізнаність в історії — це одна з передумов уникнення подібних злочинів у майбутньому, а моральна оцінка та засудження злочинів відіграє важливу роль у навчанні молодої генерації.
Твори тоталітарного мистецтва в Україні стали каменем спотикання, адже дискусії відбуваються не лише з ідеологічних міркувань, а й демонструють різні історичні наративи всередині суспільства. Совєтизація України тривала понад 70 років, за цей час Москві вдалось вирвати з контексту світової та рідної культури кілька поколінь українців. Мистецтво слугувало тоталітарному режимові інструментом нав’язування власної версії колективної ідентичності, а відтак історичної пам’яті. Варто зазначити, що ця пам’ять будувалась на історичних міфах — відтак у свідомості українців часто знаходять місце суперечливі історичні наративи. Згідно з результатами опитування “Що об’єднує та роз’єднує українців” фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва” 59,8% респондентів на Донбасі вважає позитивними подіями Лютневу революцію 1917 року в Російській імперії та утворення УНР. Але разом з тим, 65,8% позитивно сприймає створення УРСР в Харкові в 1917 році.
Декомунізація має включати трансформацію менталітету, а головна мета цих змін має полягати в тому, щоб усунути страх відповідальності, неповагу до різноманітності, крайній націоналізм, нетерпимість, расизм та ксенофобію, які є частиною спадщини тоталітарних режимів. Все це варто замінити на демократичні цінності, такі, як терпимість, повага до різноманітності, субсидіарність (коли держава має грати допоміжну роль, а не головну під час вирішення соціальних та культурних проблем) та відповідальність за свої дії. Декомунізувати — не означає руйнувати, це швидше “лікбез” та просвітництво. Представники державних та місцевих органів влади, виконуючи Закон України у сфері декомунізації, підійшли до цього виклику нашвидкоруч і непрофесійно. Монументальні твори Радянської доби мають неабияку вартість у грошовому вимірі та можуть стати предметами туристичного показу. Для цього у Східній Європі створюють парки скульптур епохи СРСР під відкритим небом, статуї вилучають з громадського простору і експонують як музейні твори.
У 1993 р. в угорській столиці відкрито “Мементо парк”, в якому зібрано понад 40 комуністичних монументальних робіт, виконаних з 1949 до 1989 рік. В Литві існує “Грутас парк”, в Росії діє “Музеон” — музей скульптури, що експонує чимало творів 30 — 50-х років минулого століття, зокрема пам’ятник Максиму Горькому Іллі Шадра у виконанні артілі Віри Мухіної. Естонський історичний музей займається пошуком “бездомних” пам’ятників радянської доби, аби влаштувати експозицію творів, які, переважно, виконували саме професійні та відомі естонські митці. Натомість, в Україні ми спостерігаємо як демонтовані пам’ятники просто зникають, без офіційного продажу чи відкритого аукціону опиняються у приватних руках, інші просто їх руйнують та розбирають на матеріал. Ілюстрація цьому — пам’ятник бійцям Першої кінної армії біля Олеська Львівської області. Сьогодні від творіння львівських скульпторів Валентина Борисенка та Казимира Маєвського, які отримали за цей монумент Шевченківську премію, залишився лише металевий каркас.
Україна — не найбагатша країна, тому подібні монументи варто принаймні продавати, а не руйнувати. У цьому переконує директор американського мистецького фонду “Tamoikin Art Fund” Дмітрій Тамойкін. Він стверджує, що середня ціна на статую Леніна у світі становить приблизно 100 тисяч доларів США і покупців на подібний товар вистачатиме. На жаль, серйозної дискусії стосовно подальшої долі радянських пам’ятників сьогодні не відбувається.
Інше питання — облаштування громадського простору. Звільнені від Ленінів та Дзержинських площі українських міст, містечок, сіл роблять виклик територіальним громадам та митцям. Нині той час, коли дизайн громадського простору не обмежується будівництвом “хорошого” пам’ятника замість “поганого” і слугує культурним маркером або декоративним акцентом. Якщо ж йдеться про увічнення значущих персоналій, подій, то в демократичному суспільстві це питання вирішується лише шляхом публічного обговорення та конкурсу за прозорих умов, а не диктатом політичних чи фінансових еліт.
Ясна річ, національна ідентичність вимагатиме історичної пам’яті. Тут багато всього може бути неправдою, міфом, напівлегендою. Але жодна нація не може жити без усвідомлення того, що її теперішнє існування не є продовженням з минулих віків, і чим далі воно сягає в минуле, тим міцніше обґрунтовує національну ідентичність. Молода нація тим паче потребує самоствердження. Але, окрім монументальної скульптури, національна ідентичність має сприяти збереженню інших символів, таких як старі будівлі, святині, цвинтарі тощо. Елементами колективної національної окремішності є територія, краєвиди та фізичні артефакти, які перетворюють природне середовище. На жаль, з цим в Україні непросто і фахове збреження за 25 останніх років цих об’єктів не стало державним пріоритетом.
Як показали події під час і після Євромайдану, полірований граніт та високий постамент не дуже допомагають увічнювати історичну пам’ять. Урбаністи зазначають, що пам’ятники, створені з нагоди важливих осіб, подій чи свят рідко стають частиною активної міської культури, хіба-що вони знаходяться в центрі міста. Вони не мають великого значення для сучасних містян, це просто камінь або бронзовий симулякр, який має мало спільного з повсякденністю. Сучасні теорії громадського простору наголошують на необхідності його облаштування для спілкування, а не однозначних образів історичної пам’яті.
На практиці такий підхід демонструють у Польщі. Європейську премію за міський громадський простір — площу Солідарності у м. Щецін – у 2016 р. отримав Центр діалогу “Перелами” (“Przełomy”). До 40-х рр. тут знаходився квартал еклектичних німецьких будинків. У 1970-х на цьому місці вбито 16 робітників-демонстрантів, у 2015 — збудували нову площу, яка одночасно слугує дахом підземного музею Історії міста, зруйнованого під час Другої світової війни. Дах музею має пологі сторони, які формують кістяк площі. Об’єм споруди піднімається над поверхнею, створюючи на перехресті фасад із входом до музею. Протилежний край площі також піднятий вище рівня вулиці, захищаючи ареал від шуму автомагістралі. У плавно спадаючій рампі знаходиться ще один вхід до музею. Автори зберегли існуючі дерева та пам’ятник “Ангел свободи”. Гібридне поєднання споруди і відкритого простору дозволило примирити минуле з сучасним: “акт пам’яті та повсякденне життя накладаються на підземному і наземному рівнях, аби заповнити відсутність пам’яті в соціальній тканині і відсутність активності в міській тканині”, — сказано на сайті Центру сучасної культури Барселони, яка проводить щорічний конкурс. Схили площі уможливлюють катання на санчатах взимку та заманюють скейтбордистів влітку. З вершини схилу можна спостерігати за щоденним життям.
Це приклад обґрунтованого і раціонального вирішення громадського простору в демократичному суспільстві. Йдеться про створення ареалу для різноманітних занять, з можливістю його трансформацій. Цю мету можна проілюструвати тим, що відбувається на головних площах міст — вони стають місцями для короткострокових комерційних ринків, тематичних парадів, політичних і професійних страйків або активного відпочинку і розваг.
На жаль, чимало представників органів міського самоврядування все ще мислять традиційними стилістичними поняттями, не звертаючи достатньої уваги на багатофункціональність мінливої культури, ігнорують сучасні засоби художньої виразності. Часто вони не вміють побудувати діалог між митцями, фахівцями та містянами з нагоди будівництва того чи іншого пам’ятника. Окрім дискусій на тему стилю, ми спостерігаємо появу конфлікту між меморіальною та рекреаційною функціями громадського простору.
Хто і що займе місце осиротілих постаментів? Чи вдасться гармонізувати ці та інші практики та побудувати комфортне середовище в українських містах, чиї площі та сквери позбулися радянських домінант, покаже найближчий час та наша активна участь.
Богдан Ворон