Українських користувачів мережі «Facebook» стривожила інформація про аварійний стан унікальної дерев’яної церкви ХVIII століття у селі Городище, Менського району Чернігівської області. «Перед нами — досі незнаний шедевр архітектури світового рівня…», писав про церкву відомий український мистецтвознавець та архітектор Григорій Логвин. Незважаючи на жалюгідний стан пам’ятки національного значення, вона продовжує чарувати довершеними пропорціями. З допомогою поширення інформації у соцмережі вдалось дізнатися про плани порятунку, які зараз виношують генеральний директор Національного музею народної архітектури Юрій Бойко та представники релігійної громади Свято-Михайлівського храму в цьому скансені.
— Отче Юрію, чи Музей просто неба в Пирогові насправді збирається найближчим часом перевезти козацьку святиню до себе?
— Саме так, але, на превеликий жаль, процес порятунку цієї унікальної дерев’яної церкви, найбільшої на Поліссі, затягнувся. Перше рішення про її перенесення до Київського скансену прийняла ще Рада міністрів УРСР. З початком перебудови релігійні громади намагалися відновити історичні церкви, а тому призупинились будь-які переміщення. Релігійна громада села Городище досить довго це питання гальмувала, лише кілька років тому вони, нарешті, зрозуміли, що нездатні забезпечити реставрацію та утримання історичної пам’ятки власними силами.
Кожна архітектурна деталь церкви вже пронумерована, всередині залишається частина риштувань, скрізь прибиті таблички. Сьогодні ми маємо відповідального архітектора, справою опікується релігійна громада Михайлівської церкви 1600 року з села Дорогинка, Фастівського району Київщини, яка знаходиться в музеї народної архітектури та побуту України. Місяць тому музейні працівники спільно з представниками релігійної громади побували в Городищі, де сесія сільради погодилася з намірами нашого музею забрати цю унікальну пам’ятку на свою територію для монтажу, реставрації та подальшого збереження.
Ми подали запити в «Київзем», щоб отримати детальний план для прив’язки церкви на території музею. Інформували Міністерство культури і сподіваємося бюджетної підтримки вже наступного року. Маємо кількох меценатів, які погодилися взяти на себе частину витрат на проектні роботи, демонтаж, перевезення та відтворення на території музею. Отож, до наступного сезону ми будемо готові в усіх інженерно-архітектурних напрямках.
— Чи будуть усунені великі бічні прибудови ХІХ століття, які спотворюють вигляд оригінальних об’ємів триверхого, тризрубного храму?
— Звичайно, ми не можемо погодитися на пізніші добудови, які не є характерними. Ті церкви, які вже знаходяться у музеї, також мали пізніші добудови. Це, на превеликий жаль, поширене явище, адже наші храми намагалися переробити під синодальний тип, зокрема добудовували дзвіниці до входу і цим руйнували традиційну українську специфіку. Ми будемо відтворювати її автентичний вигляд, який вона мала у той унікальний період, який ми називаємо козацькою добою.
— Чи багато архітектурних деталей доведеться замінювати на нові?
— Частина матеріалу в барабанах під банями та під низом дашків дуже зруйнована, але, переважно, все автентичне і є можливість його зберегти. Я, як реставратор, виступаю за те, щоб вносити мінімальні заміни, робити вставки замість гнилих частин, які не піддаються консервації чи укріпленню.
— На сайті української версії «Вікіпедії», у статті про село Городище, автор матеріалу зазначив, що місцеві жителі вважають цей козацький храм некрасивим і воліють мати в селі російську синодальну церкву. Чим це пояснити?
— Це вплив Московського патріархату. Адже понад століття під його впливом активно руйнували нашу архітектуру дзвіницями, змінами бань тощо. Останнім часом траплялись випадки, коли міняли старовинні хрести на нові, які характерні для півночі Росії, зокрема Кіжів. У них вигляд та пропорції рамен далекі від традиційних українських форм.
— Отже церкву буде збережено, але місцевий ландшафт втрачає своє українське завершення, адже архітектура храму домінувала над місцевим пейзажем.
— Цілковито з вами погоджуюся, хоча варто зазначити, що обрана ділянка в музеї архітектури та побуту відповідає характеру території, де була збудована церква. Довкола досить красивий пейзаж, великий простір. Я, як фахівець і громадянин, хочу, щоб максимум архітектурних пам’яток знаходились на своїх історичних місцях. Хотілось би бачити цю церкву на своєму місці — це міг би бути філіал нашого музею, але такі проекти потребують відповідного фінансування.
Я хотів би, щоб по всій Україні можна було любуватися не тільки природними, але й історичними ландшафтами. Особливо на Чернігівщині, яка є прикордонням з Росією, де наші громадяни та іноземці могли побачити нашу архітектуру та культуру, що відмінна від російської.
Я, відверто кажучи, сумую за втратами таких пам’яток у природньому середовищі. Але ми там не маємо можливості забезпечити реставрацію та охорону пам’ятки в подальшому. Якщо ми не будемо бачити грошей меценатів та держави, я буду категорично проти демонтажу.
— Якщо справа перевезення пам’ятки до скансену затягнеться чи будуть зроблені мінімальні протиаварійні роботи для того, щоб храм далі не руйнувався?
— Так, я відправлю туди бригаду для фіксування найскладніших ділянок, де відбувається затікання, адже почалась негода.
— Щиро дякую за розмову!
Довідка:
Миколаївська церква у Городищі 1763 року — колись поширений, а сьогодні дуже рідкісний приклад саме української архітектури часів бароко на Лівобережжі. За планом церква тризрубна, триверха, складається з чотирикутного бабинця, восьмигранної центральної дільниці, характерної для цих широт, та шестигранного вівтаря. Церкви Лівобережжя від решти українських дерев’яних храмів відрізняються значною висотою самих зрубів або їх верхів.
До довершеного тридільного храму у 1888 році були прибудовані прируби з півдня, заходу й півночі (прируб — частина дерев’яної будівлі прибудована додатково). Хоча вони мали суто практичне застосування — розширити внутрішній простір, однак ці добудови лише спотворили вигляд церкви.
Характерна особливість українських храмів Лівобережжя — дещо вищий центральний верх, що можна побачити й у Миколаївській церкві. Від первісної форми донині дійшли високі восьмерики, а також віконні просвіти. Інтер’єр зберігся ще краще і дозволяє нам побачити внутрішній простір, яким він був у 60-х роках XVIII століття.
Привертає увагу оригінальне вікно на східній грані вівтаря — воно потрійне і нагадує силует церкви, оскільки центральна віконниця вища за бічні. У північній і південній стінах бабинця і вівтаря вікна спарені, а в барабанах маємо по чотири вікна. В інтер’єрі ригелі (ригель — тримальний елемент конструкції, який стягує грані восьмериків) прикрашені різьбленням.
Центральна частина церкви струнка та простора. В південній і північній гранях зрубу стін потрійні вікна зашиті, а під ними прорізано просвіти до прибудованих у ХІХ столітті рукавів. Завдяки особливостям конструкції заломів центрального верху і восьмерика, внутрішній простір поступово освітлюється і створює відчуття легкості та піднесення.
Ще один живописний прийом давніх українських майстрів — пишно оздоблений різьбленням просвіт (проріз), який знаходиться у східній стіні бабинця. Звідси відкривався вид на високий бароковий іконостас та внутрішній простір нави.
У селі є ще один дерев’яний храм — однобанна та хрещата Михайлівська церква 1880-тих рр. Високої мистецької цінності вона не має, оскільки зроблена за шаблонним зразком синодальної архітектури, яка примусово насаджувалась в Україні російською владою.
Інтерв’ю записав Богдан Ворон, фото Олександра Новака
