Наприкінці 50-х років ХХ ст. історик мистецтва Ігор Голомшток (1929 р.), який працював гідом у Державному музеї образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна в Москві, несподівано з’ясував, що радянська молодь не могла відрізнити твори митців Третього рейху від робіт художників сталінського періоду. Подальші дослідження мистецтва фашистської Італії, СРСР, нацистської Німеччини та КНР привели його до висновку, що варто говорити не про “мистецтво часів тоталітарного режиму”, а “тоталітарне мистецтво” як окремий культурний феномен з власними ідеологією, естетикою та стилями, що має універсальні механізми.