Мистецтво у широкому розумінні – це структуризація духу, яка відбувається в нашій свідомості та «матеріалізується» через тексти, мелодії, художні образи. Зорові образи, створені з допомогою кольорів та ліній, викликають у нас найрізноманітніші емоційні та духовні стани. Сенс творів мистецтва, великою мірою, полягає у них самих, тобто вони не вимагають інтерпретацій для правильного сприйняття, вони самодостатні, як, скажімо, музика. А от художні роботи підштовхують глядача до найрізноманітніших асоціацій, які, без знання контексту, часом заводять на манівці.
Олександр Аксінін
Легко опинитися на манівцях інтерпретуючи графіку унікального художника другої половини ХХ ст. зі Львова Олександра Аксініна. Одні називають його «львівським Дюрером», художником глибокоінтелектуальним та багаторівневим. Інші ж говорять про «високу фальш» його творчості, невідповідність внутрішніх переконань візуальним образам, зверхність у характері, яка відштовхувала від сприйняття. Хай там як, але творчість О. Аксініна оповита загадковістю, романтизмом і трагізмом. Есеїст і дисидент Віктор Кривулін писав, що роботи графіка ритуальні – оскільки кожна, задля осмислення, потребує тексту, розповіді та міфу.
«Мені уготовано велике майбутнє, і я сприйняв це в собі остаточно і радикально» – писав О. Аксінін, хоча його життя обірвалось у віці 35 років, внаслідок авіакатастрофи над м. Золочів на Львівщині.
Біографія
Порівняння О. Аксініна з Дюрером має не більше цінності ніж назва «український барбізонець» для Сергія Васильківського. Він народився у Львові в родині військового картографа, а його далекі предки походили з Мордовії. Навчався у відділі графіки Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. Працював художником-дизайнером в конструкторському бюро Міністерства легкої промисловості, а з 1977 р. став вільним митцем.
Графік жив і працював удома, на вул. Олекси Десняка (нині вул. Августина Волошина), у центрі міста. Борис Озеров, керівник театру «Гаудеамус» при Львівському політехнічному університеті, формально зачислив О. Аксініна у свій штат (щоб не покарали за тунеядство). На життя художник заробляв власними творами – допомагали поціновувачі та друзі. Наприклад, Веніамін Сіпер, який також жив і працював у Львові, привіз йому граверський станок. На відміну від О. Аксініна, він був членом спілки художників, а це надавало доступ до ексклюзивних матеріалів та інструментів. Хтось діставав у Києві пластини для офортів, інші допомагали з травленням. Олександр віддавав перевагу нічному режиму роботи. Уникав усього, що відволікало від творчості – завжди гнітили повсякденні труднощі. Був людиною високоосвіченою, читав усе, що потрапляло до рук: Ясперса, Гайдеггера, Фройда…
Олександр Аксінін, “In Memoriam Freud”, офорт, 1981 р. Фото aksinin.com
Дослідник творчості О. Аксініна Ігор Введенський розповів «Артесу», що художник не був інтровертом чи замкнутим у собі: завжди знаючий і розуміючий, відкритий до тих, з ким цікаво, але не загальнодоступний. Також не був високомірним. «Було в його обличчі щось неземне, люди які знали його близько, особливо жінки, вважали, що це другий Ісус Христос», – поділився враженням І. Введенський. Остання дружина, по смерті митця, прийняла чернецтво в одному з монастирів Нижнього Новгорода.
У 1982 році Аксінін написав для Віктора Крівуліна свою лаконічну біографію (той готував статтю про творчість художника для шведського часопису): «У 1949 році начебто російська людина народилася у начебто європейському місті Львові. Православний. 1972 рік – диплом Поліграфічного інституту, за фахом – графік. 1977 року – 1-е одкровення з супутнім відчуттям часу. 1981 року – 2-е одкровення з супутнім відчуттям вічності. 1979 рік – перша персональна виставка в Талліні. 1981 – друга в Польщі. Усе». В. Кривулін тоді ж резюмував, що фразу «Усе» варто було б записати так: «Все. На сьогодні все».
3 травня 1985 р. Олександр Аксінін повертався з Талліна до Львова. Літак, на якому він летів, зіткнувся в повітрі з військовим транспортником. Так, через помилку диспетчерів, обірвався життєвий шлях молодого митця, який перебував, всього лиш,на початку творчого шляху.
Середовище
Олександр Аксінін товаришував із відомими представниками радянського андерграунду Москви та Ленінграду, зокрема Дмитрієм Пріговим, Віктором Кривуліним, Іллею Кабаковим, Генріхом Сапгіром. Це були художники, письменники, поети, які творили за рамками соцреалізму. Саме В. Кривулін допоміг, на поч. 1980-х рр., організувати кілька “квартирних” виставок Аксініна в Ленінграді.
Особливо тепло й приязно склалися стосунки митця з колом естонських графіків. Життєвою потребою художника були щорічні відвідини Талліна. Найбільше він приятелював із відомим графіком Тинісом Вінтом – їх ріднило творче взаєморозуміння. Знався із Стасісом Ейдрігявичусом, Велло Вінном, українцем Володимиром Макаренком, який вимушено переїхав до Талліна та ін. Раннім творам О. Аксініна приписують схожість з роботами Велло Вінна. Тиніс Вінт писав, що естонців особливо приваблювали в О. Аксініна вибаглива меланхолійна фантазія, по-скандинавськи аскетична серйозність та «біль світобудови».
Олександр Аксінін, “Проявленний звук і поява ока”, Аркуш 1 серії “Проявленний звук”, акварель, кольорова туш, гуаш, 1985 р. Фото aksinin.com
Було б недоречно не сказати, де сформувався світогляд митця. Традиції львівського та, загалом, західноукраїнського андеграунду зародились на кілька десятиліть раніше за московський чи ленінградський рухи – це сталося після Другої світової війни, коли територія опинилась у складі УРСР. Наприкінці 50-х рр. художник і педагог Карло Звіринський заснував у Львові приватну мистецьку школу. Він заперечував соцреалізм, прагнув розвивати молоде покоління у руслі європейського мистецтва, проводив, як практичні , так і теоретичні лекції (зокрема по історії України). На початку 60-х рр. у Львові виник клуб «Пролісок», який став центром шістдесятників. Культурні діячі піддавались репресіям за дисидентство, влада забороняла виставки – Ігоря Бондаря, Наталії Павук, Івана Остафійчука. О. Аксінін був добре знайомий з місцевими митцями (І. Остафійчуком, Б. Пікулицьким, Н. Пономаренком). Віктор Кривулін зазначає, що просторові фокуси, оптичні обмани, поєднання в одній роботі декількох ракурсів, пристрасть до овальних або м’яко-плинних форм, походять в Аксініна з дивовижного, м’якого, насиченому повітрям історії, вигляду Львова.
Олександр Аксінін, “Констатація II”, туш, 1974 р. Фото aksinin.com
Львівські нонконформісти 70-х, до яких належав художник, відрізнялися від старших колег тим, що уникали як політики, так і національних мотивів, натомість зосереджувались на власному внутрішньому світі та особистій свободі. Мистецтвознавець Василь Ракітін писав, що «ізоляція видається єдиною можливістю серйозно працювати». Не в останню чергу цей рух у себе був зумовлений пізнанням східної філософії. У 1970-ті рр. російський художник Юрій Соболєв (головний художник видання «Знання – Сила») та естонець Тиніс Вінт створили великі серії графічних робіт, в яких помітний вплив знань тантри, а також духовних практик Сходу. «Спільний імператив володів нами – знайти шлях, який веде від можливого до неможливого», – писав Тиніс Вінт. Він пояснює, що візуальні знаки та геометричні конструкції стали виражальними засобами знань про світ.
Ескізи Олександра Аксініна із книги “Время и вечность Александра Аксинина”
Цікавою є критична заувага київського художника і мистецтвознавця Гліба Вишеславського, який звернув увагу на певну роздвоєність у творчості митців на кшталт О. Аксініна. Він пише, що в його часи навіть високоосвічені люди були напрочуд нечутливі до «високої фальші», жонглюючи поверхневими смислами в дусі постмодернізму. «Неприродний пафос і моралізаторство можна знайти у величезній кількості творів, автори яких прагнули зайняти місце пророка і виступати від імені Вічності», – зазначає Г. Вишеславський. Він додає, що такі риси андеграунду була дзеркальним відображенням офіційної радянської культури, якій властиві неприродність і повчальність. Проте, автор не зациклюється на критиці О. Аксініна, а навпаки, захоплюється ним, як художником, що у часи тоталітаризму створив прекрасні роботи, в яких «через абсурд, дуже точно виражене «обличчя епохи» і «особливості місця». Така графіка могла з’явитися саме в 70-ті, саме у Львові – резюмує мистецтвознавець.
Графіка
У доробку О. Аксініна приблизно 350 офортів, 130 акварелей, півсотні робіт у змішаній техніці, туш-перо та кілька живописних полотен. Більшість творів невеликого формату. Автор виконував численні замальовки до робіт. Разом із цим, він залишив по собі 27 томів записів із малюнками 1965-1985 рр. Художник конспектував філософські праці, прочитану літературу, чимало роздумував про мистецтво. Саме тому графічні серії Аксініна найчастіше апелюють до літературних творів – він створив ілюстрації до книги Л. Керрола «Аліса в країні чудес», а також цикли «Босхіана», «Королівство абсурдів Джонатана Свіфта», «Звуки» та «І Цзін». Художник також захоплювався мистецтвом екслібрису.
Олександр Аксінін, “Апофеоз подорожей”, Аркуш 11 із циклу “Королівство абсурдів Джонатана Свіфта”, офорт, 1978 р. Фото: aksinin.com
Початки творчості пов’язані з художнім оформленням книги. Варто зазначити, що книжкова графіка в СРСР зберігала певну незалежність від панівної ідеології, що зумовлено специфікою галузі, адже тексти (часто, перекладені праці західних авторів) були недоторканні і відкривали для ілюстратора свободу вираження. У 70-х загальним трендом книжкової графіки був відхід від банальної ілюстративності, художники не претендували на об’єктивність, а навпаки, висловлювали індивідуальне, «звільняючи» ілюстрації від книги. У 1972-1977 рр. О. Аксінін працює в цьому тренді і перетворює ілюстровані тексти в частину зображення, які слугують образом або знаком не якогось уривку, а тексту загалом. Окрім того, повсякденний побут авторів стає матеріалом для мистецтва книги. Художники використовують поетику відстороненості і автобіографічне в якості графічного матеріалу. Аксінін називав такий тип ілюстрації «безопорною системою», яка «деконцентрується» з допомогою літератури. Література поруч із такими зображенням грала допоміжну роль, дозволяла зрозуміти суть зображеного, малюнок до літературного твору ставав самостійним, таким, що не обмежує сприйняття твору, а лише натякає чи проникає у його глибинні смисли”.
Олександр Аксінін, “Тріумф гостроконечників”, Аркуш 2 із серії “Гулівер”, туш, типографська фарба, 1975 р. Фото: aksinin.com
Приблизно із 1977 р. творчість О. Аксініна відчутно змінюється – стає складнішою, багатошаровою та більш цілісною. У цей час у нього формується власна індивідуальна манера, побудована на осмисленні досить чітких структур. Цю манеру легко впізнати за величезною кількістю мініатюрних елементів, що утворюють крупніші форми. Відтак, коли ми на відстані споглядаємо роботи О. Аксініна, то зауважуємо певну домінанту, коли ж наближаємось, то «наче провалюємось, як Аліса, в Кролячу нору», зазначила «Артесу» куратор останньої київської виставки в НХМУ Оксана Баршинова.
Олександр Аксінін, “Мандала. PF 1981”, офорт, 1980 р. Фото: aksinin.com
Власне, в кінці 70-х проявились зміни, які зафіксував сам автор: «1977 року – 1-е одкровення з супутнім відчуттям часу. 1981 року – 2-е одкровення з супутнім відчуттям вічності». В. Кривулін зазначав, що дія робіт художника відбувається в світі платонічних сутностей, в особливому просторово-часовому вимірі, населеному архетипними образами. О. Аксінін наголошував, що його офорти чотирирівневі. Перший рівень – медитативний, позачасовий, вічний, що позначає простір; другий – організований, вольовий, що існує в даній часовій реальності і означає форму; третій – орнаментальний, мовний, оповідає про сенс та сакральне «щось»; четвертий рівень він називав областю несвідомого, деконцентрацією, несвідомим нанесення вільних штриховок.
Поняття вічності у творчості О. Аксініна пов’язане з простором, який не змінюється і тече, як час. Простір – це основа, а його будова – багатоярусна. З одного боку твори Аксініна раціональні, з іншого – в них є елементи медитацій: міріади мініатюрних кілець та ліній. У роботах О. Аксініна легко помітити чимало візуальних мотивів зі східних духовних практик, які використовуються у медитації та йозі (Шрі Янтра), а також китайські гексаграми. Конфуціанство та буддизм переплелись із західною філософією та християнством. Художник послуговується древньою символікою, алхімічними і астрономічними знаками, створюючи на їх основі власні символи. Саме тому ми вирішили назвати його твори криптографікою, тобто графічними творами, в яких закодовано численні оповідання та смисли – ці знаки дають нам як підказки, так і відводять на манівці.
Олександр Аксінін, “Притча про життя і смерть”, офорт, 1979 р. Фото: aksinin.com
В. Кривулін на основі екслібрису 1979 р. «Притча про життя і смерть» уповні охарактеризував багаторівневість, притаманну О. Аксініну. Спочатку мова йде про предметний світ роботи: на відбитку зображений косар у полі, одинадцять жіночих фігур, стільки ж глечиків. Дві з фігур – потрощені біля ніг женця. Одинадцять променів сходить з неба до жіночих постатей. Якщо обмежитися констатацією числової симетрії та загальним враженням – перед нами вишукана графічна робота. Проте мистецтвознавець на цьому не зупиняється. Він пов’язує ці цифри з відкриттям видатного російського астронома Олександра Чижевського, який у 20-х рр. ХХ ст. виявив, що цикли сонячної активності, кратні 11,5 рокам, співвідносні з ритмом історичних змін на катаклізмів, які відбувалися в Російській імперії. Таким чином він передбачив початок радянсько-німецької війни у 1941 році, смерть Сталіна у 1953 році, кінець відлиги у 1964-му. Відкриття Чижевського напевне було відоме автору офорта. Людська історія, час та зв’язок між історичними і космічними процесами – це смислове поле, у якому можливо розшифрувати фігуру косаря як персоніфікацію часу. Жнець – персонаж української чи російської міфології, коса – це відомий атрибут смерті. Святого Касіяна зображали з косою, його вшанування випадало на високосні роки, які, за віруваннями, були несприятливими для людини, побутувала приказка: «Знову прийшов Касіян людей косити». Без таких тлумачень, за версією В. Кривуліна, «ритуальний» сенс графіки Аксініна вислизає від глядача. Проте вловивши медитативно-оповідну природу його мистецтва, глядач потрапляє в особливий світ зі своїми внутрішніми законами і процесами.
Олександр Аксінін, “Ex libris Тиніса Вінта”, офорт, 1977 р. Фото: aksinin.com
Варто додати, що мистецтво екслібриса займає чільне місце у творчому спадку О. Аксініна. Митець починає активно займатися цим видом графіки з 1976 р. Цікаво, що екслібриси в художника не мали нічого спільного із замовником чи отримувачем, а були вільним злетом уяви митця.
Симетрія – характерна риса графіки О. Аксініна у 1977-1981 рр. У цей час він створив низку графічних серій по 10-25 аркушів. Роботи об’єднує низка параметрів: розмір, домінанти у вигляді геометричних форм (коло, квардрат) та тло. Як уже згадувалось, тло часто складалось із мініатюрних кіл, в яких можна розгледіти цифри. Наприклад, це міг бути порядковий номер кожного десятого дня художника – і так вимальовано на 47 років наперед. Цифри були елементом, які давали йому відчуття простору, «атоми» часу перетворювали ідею часового проміжку на просторовий образ. Час ставав основою зображення на яку накладалась композиція, зазвичай символічна, на кшталт оголеної жіночої фігури чи тибетської мандали. Роботам цього періоду властиве почуття миттєвості життя – вони пронизані меланхолійністю та сумом, характерним для духовних станів вчення Дзен. Часто повторюється мотив вічного повернення. У його творах немає реальних пейзажів, об’єкти наче перебувають у насиченому та густому повітряному середовищі. Предметам властиві прозорість висвітлення з середини. Деякі роботи мають колір, який додає глибини й виміру, наділений символічним значенням і підпорядкований лінійному виду мистецтва.
Олександр Аксінін, “Гень [гексаграма 52]. Юрію Л. Гіттіку”, Аркуш 5 циклу “І Цзін”, офорт, 1984 р. Фото: aksinin.com
Загалом творчість О. Аксініна важко поділити на чіткі етапи. В його графіці можна простежити перехід від захоплення максимальною деталізацією до формального площинного вирішення. До 1980-х рр. художник будує свої композиції за принципом надмірності, не допускаючи незаповнень у гравюрі. Починаючи з 1981 р. твори збудовані переважно на чорно-білих контрастах, вони стриманіші та лаконічніші. Чорне тло і вільний простір стали головним компонентом його образотворчої мови. Найкраще це можна побачити у останній графічній серії «І Цзін».
У творах О. Аксініна глядача вражає не лише максимальна деталізація (потрібна лупа, щоб роздивитися найменші деталі – таку можливість запропонували глядачам під час виставки робіт О.Аксініна в НХМУ (2017 р.), зі збільшенням можна роздивитися його доробок на сайті aksinin.com), але й поєднання хитромудрих форм та текстів. Освіта графіка-ілюстратора, очевидно, й визначила такий підхід – на стику візуального та вербального. Тексти у графічних роботах допомагають О. Аксініну відкалібрувати зір глядача до бажаного аспекту сприйняття і спрямувати в русло інтерпретації. Це характерний елемент творчого методу.
На виставці “Лабіринти Аксініна” в НХМУ, фото автора
Його творчість була спробою пошуку загальнолюдських цінностей через аналіз співвідношення вербального та візуального, вираженого у процесі втілення ідеї в матерію, де процес – це час, ідея – текст, а матерія – це зображення. Це був рух від безкінечного до кінцевого, з пізнанням рівноваги життя і смерті. Художник називав мистецтво живим імпульсом метафізики, незнайомим досвідом, певною даністю, а не розфарбовуванням ідей. Він писав, що погляд не тільки бачить, але й ніби породжує річ і осмислює, надає їй сенсу і оцінки, й тим самим повертає її собі. «І настає така мить, коли вже все одно, на що дивитися – у тебе не буде страху, що щось пройде повз тебе, бо дивлячись на деталь ти будеш бачити ВСЕ. Усебачення. Всесвідомість», – розумував Аксінін.
Олександр Аксінін, “Сон”, офорт, акварель, кольорова туш, 1981 р. Фото: aksinin.com
Графік фокусувався не на зовнішньому предметі, а на власних роздумах про певний предмет чи явище. Відтак твори митця можна сприймати як візуалізації роздумів на обрану тему. Йому навіть закидають, що він нехтував зображуваним, хоч писав, що був відкритим до істин Заходу і Сходу. Г. Вишеславський називав його твори постмодерністською грою з поверхневими смислами, коли художник вільно жонглює образами, вихопленими і позбавленими змісту поза початковим контекстом. З таким твердженням, напевне не погодиться І. Введенський, який називав Аксініна художником, який працює через культури та віки, який по-новому концептуалізує і структуралізує символи і знаки цих культур. «Це не постмодернізм у чистому вигляді, хоча присутні ігрові моменти. Це суміш модернізму і постмодернізму», – наголошував І. Введенський.
Олександр Аксінін, “Звіти про прецеденти. Улюблений чорновик”, Аркуш 6 серії “Карти”, офорт, кольорова туш, 1980 р. Фото автора
На початку 90-х письменник Ігор Клех у статті «Аксінін як культурний ворог» писав, що митець є великим і послідовним художником, але його творчість має деякі «духовно небезпечні риси», адже він повірив у «явлення смислів», він зажадав бути не стільки художником, скільки послушником і вчителем, аналітиком і віщуном, зажадав о володіти такими речами, яких точно знати і опанувати неможливо, не поводження, а спілкування з якими вимагає виняткової щирості, чуйності і такту. І.Клех резюмував, що творчість його прогресувала, твори ставали сильнішими і лаконічнішими: «Світ розповзався, він же скріплював його своїми офортами».
Висновки
Через 40 років після створення, твори О. Аксініна по-новому актуалізуються в уяві сучасного глядача. Вони мають властивість трансформуватися разом із часом і адаптуватися до рівня пізнання глядачем, а це багато про що говорить. Загалом, творчість О. Аксініна змушує замислитися про суєтність нашого духу, про те, як мало часу людина суспільства споживання витрачає на осмислення таких проблем й філософських концепцій як час, вічність, безмежність. За словами популяризатора теософії і східних духовних практик з Прибалтики, Олександра Клізовського, творчий шлях О. Аксініна можна називати рухом від космічної сліпоти до усвідомлення безмежного.
«І коли людина вийде з вузьких рамок свого обмеженого світогляду, і коли прийде космічне прозріння, тоді вона почне осягати велич і красу безмежності, того єдиного джерела, звідки все відбувається і куди все несеться для того, щоб прийти знову», – О. Клізовський.
Ворон Богдан