Місто в офіційній пропаганді буле пов’язане з ще одним важливим для Донбасу радянським міфом, який Ш. Фіцпатрік формулює як “геть відсталість”. Сучасність усвідомлювалася в цьому випадку в порівнянні з минулим, а не з майбутнім. Відсталість Російської імперії включала економічну, соціальну та культурну, СРСР долав відсталість, рішуче проводячи індустріалізацію і модернізацію. Місто демонструвало зміни, що сталися: у графічному циклі С. Адамовича “Дореволюційний Донбас” (1967) шахтарське містечко нічим не відрізняється від села, а терикони нагадують гори, натомість сучасне місто широко і зручно розкинулося серед тих же териконів, що тепер відіграють роль маркерів Донбасу (В.Хоренко “Зимовий день”, 1967, В.Макатуха “Зимове місто”, 1970-ті).
Микола Кравцов “Веселка”, 1970 р.Місто стало своєрідним парадним фасадом, що демонстрував соціалістичний поступ своїми широкими вулицями, сучасними світлими спорудами. Радісні люди, святковий настрій, багатолюдні демонстрації, червоні прапори і гасла, що оптимістично контрастують з рясною зеленню постають на картинах Ю.Зорка “Донбас святковий” (1975), В.Хоренка “Першотравень” (1980). Перспектива головної магістралі Донецька, яка енергійно прорізає масив міста, — улюблений мотив багатьох художників (О.Москвичов “Проспект Ілліча ввечері”, 1972; В.Хоренко “Літо (Проспект Ілліча)”, 1978).
За святковим фасадом, як правило, залишалося чимало міських проблем, зокрема екології, робітничих поселень, невирішеності соціальних проблем, які особливо гостро дали знати про себе у пострадянський час. Неприкаяність людини, що звикла залежати від волі “хазяїна”, сильно позначилася на оточенні, коли держава втратила інтерес до Донбасу. Це добре демонструє, зокрема, фотоцикл О.Курмаза з характерною назвою “Мій світ недостатньо реальний для апокаліпсису” (Фонд “Ізоляція”, 2011).
Степ довгий час був “диким полем”, “нічийною землею”, а з часів освоєння природних багатств краю перетворився на промисловий регіон. Споживацький підхід до навколишнього середовища отримував у радянський час виправдання, що природа також підлягає трансформації, як і нова людина.
Микола Попов “Мартенівські труби” із серії “Завод і люди”, 1966 р.Це яскраво проявлено в хрестоматійному тексті пісні з кінофільму Л.Лукіна “Большая жизнь” (1940). Степ усвідомлюється як порожній, чистий простір з власним потенціалом, що аналогічний потенціалу, закладеному в людині і людському житті, а його історичні ознаки — пасивні свідки цих перетворень:
Спят курганы тёмные,
Солнцем опалённые,
И туманы белые
Ходят чередой.
Через рощи шумные
И поля зелёные
Вышел в степь донецкую
Парень молодой.
Індустріалізація перетворювала широкі степи на місця трудових звершень, а стародавні кургани витіснялися териконами. Динамічний ритм териконів — поширений мотив пейзажів Донбасу (Ю.Зорко “Біля підніжжя териконів”, 1969, В.Бауер “На зміну”, 1982).
Василь Макатуха “Зимове місто”, 1987 р.У пострадянський час терикони стали сприйматися не як маркер героїчної праці, а скоріше як невід’ємна частина природного ландшафту східних областей України, таким же свідченнями минулого, як і історичні пам’ятки чи рельєф місцевості (фотороботи А. Парахіна і Є. Ясенова, 2014). Терикони формують власну метафізичну реальність, виступаючи паралеллю кургану з притаманним їм комплексом сакральності.
Степ, його перетворення для потреб соціалістичного виробництва, мав ще один важливий аспект. Модернізація зачіпала не тільки міста, шахти і заводи, а й стосувалася сільського господарства. Розорані лани, безкраї поля пшениці з неменшою силою демонстрували поступ прогресу, ніж промисловість (М.Кравцов “Веселка”, 1970, Г.Зоря “Пшениця”, 1984).
Особливе місце в створенні образу донецького степу посідає відомий художник-шестидесятник А.Лимарєв. Уродженець Донбасу, він кожне літо їздив на батьківщину, в степи, де надихався спілкуванням з майбутніми героями його полотен. Канонічні для соцреалізму теми — праця і побут простих людей — вирішувалися Лимарєвим гостро індивідуально. Пронизані яскравим світлом, позначені драматизмом освітлення, напруженим колоритом, далеким від поверхового оптимізму офіційного радянського мистецтва, полотна переставали бути банальною розповіддю про колгоспну працю, а виводили подію в метафізичний, позачасовий вимір (“Серпанковий луг”, 1983—1985, “Курінь”, 1982—1985).
Григорій Тишкевич “Молодiжна будова. Стан 3600”, 1972 р.Саме степ стає по мірі ерозії радянських міфів місцем пошуку нових смислів (В.Бауер “Степова рапсодія”, 1979, В.Хоренко “Легенди кам’яних могил”, 1986). Пошук історичних витоків, звернення до “генія місця” розглядається як один з шляхів змінити культурний код Донбасу в 1990 — 2010-х роках, віднайти новий міф, який прийшов би на зміну віджилому радянському. Так, П. Антип уважно відстежує сліди минулого (“У Хомутовському степу”, 2001), а В.Гутиря у диптиху “Хранителі степу” (2013) розкриває засадничі складові пам’яті місця — античну й кочівницьку.
Оксана Баршинова