«Що – в давнину, що колись має статися, – ми відчуваєм
Тільки в зв’язку нерозривно-тісному з самими речами.»
Тит Лукрецій Кар «Про природу речей».
Книга перша. Вірш 453-454
Переклад А. Содомори
Для римського поета І століття до н.е. Лукреція поема Про природу речей стала нагодою, чи навіть потребою, висловити власні філософські погляди на будову всесвіту, існування людей та речей у ньому, понять руху і спокою, часток і цілого, життя і смерті. Розчитування його яскравих образів несподівано спонукає до роздумів про серйозні речі. Зрештою, навіть з перспективи часу, саме так і сприймають красиву і поетичну й, водночас, конкретну і предметну «науку» Лукреція. Це надихає поглянути на «мертву природу» (фр. nature morte), «спокійне життя» (англ. still life; нім. stilleben), «нерухомі, затримані речі» (за найновішим визначенням італійського мистецтвознавця Роберто Лонгі) іншими очима – шукаючи трохи філософії натури, – у виставковому проекті ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ. ЛЬВІВСЬКИЙ НАТЮРМОРТ 1960-80-Х РР.
Виставка відбувається в рамках всеукраїнського дослідницького проекту «Український натюрморт», завданням якого є показати його специфіку й особливі риси саме у Львові, – аби, зрештою, побачити своєрідну «мапу» українського мистецтва, його тенденції, стилі, іконографічні особливості та сенси на основі цього поширеного й легкого жанру.
Володимир Патик. Натюрморт із Трійцею (фрагмент)
З одного боку, ця простота і всюди-присутність речей (у польській мові є гарне слово «rzeczywistość», яке в українському перекладі як «дійсність» втрачає зміст чистого буття, й наділяється активністю дії), й справді є полегшенням для сприйняття знайомих об’єктів видимого світу. З іншого боку, важливо пам’ятати про давню і досі актуальну традицію людства наділяти звиклі предмети глибокими сенсами, знакувати через них певні історичні контексти, соціальні, релігійні, та навіть політичні явища.
Володимир Патик. Натюрморт з головою риби (фрагмент)
Для європейської культури, починаючи від античності, а також для цивілізацій сходу протягом віків у зображеннях елементів природи, побутових предметів, неживих об’єктів перепліталися реальна предметність речей із їх символічними, алегоричними значеннями: крихти їжі, реалістично зображені під столами грецьких домівок, відображали реальну трапезу й, водночас, – жертву богам; риба на столі Тайної Вечері – це історичний спомин й, одночасно з тим, один із найдавніших та найсильніших символів християнства; метелики над квітами в голландських натюрмортах віддзеркалюють дійсність й, водночас, сигналізують одну із чотирьох стихій – повітря; яблуко Сезана це і яблуко, і, разом із тим, цілий світ, що впроваджує у простір вже сучасного мистецтва: «Я хочу вразити Париж із допомогою моркви і яблука.»
Карло Звіринський. Дрібниці (фрагмент)
Львівські художники, які гуртувалися довкола Романа Сельського, кожен по-своєму рефлексували над складною і багатозначною природою натюрморту. Спільною рисою творів Романа та Марґіт Сельських, Володимира Патика, Карла Звіринського та Олекси Сміх-Шатківського й, зрештою, характерною особливістю львівської малярської школи того часу була важливість живописних завдань у малярстві, зокрема, кольористичних, які офіційними мистецькими «критиками» того застійного часу називалися страшним словом «формалізм», «відірваний від реальності». Не зважаючи на критику, ці художники зосереджено працювали над «rzeczywistośсіą» власного досвіду, яка для них була більш реальна, аніж радянська «дійсність» соцреалістів.
З експозиції «Львівського натюрморту» в Дзизі (23.08-16.09.2018)
У, здавалось би, нейтральних натюрмортах вони витягували назовні цілі пласти мистецьких та духовних орієнтирів української культури: дивимося на фрукти на столі – й бачимо Париж; оглядаємо яскраві картини в картинах й відчуваємо присутність Матіса; розглядаємо разок коралів і згадуємо українське народне мистецтво; бачимо хрест, розп’яття, ікону – і ось уже перед нами образ християнської духовної культури; вдивляємося в мальовничий гірський краєвид за вікном, дерев’яну церковцю – й бачимо Україну; оглядаємо образ Юрія Змієборця на шталюзі й розуміємо, що в цих спокійних речах відбувається напружена боротьба. Відчуваємо, що всі ці речі сигналізують нам пошуки й смаки, експерименти і дослідження, працю львівських майстрів, їх львівську «природу речей».
Володимир Патик. Натюрморт з Юрієм Змієборцем (фрагмент)
Про речі
Є, отже, форми речей невідчутні – тонкі подобизни;
Їх, коли пурхають порізно, зором ніяк не вловити.
Та, коли їх відбиває раз по раз поверхня дзеркальна,
Мовби наклавшись, дають тоді образ досяжний для ока.
Мабуть, по-іншому й не поясниш того, як вони можуть
Так зберегтися, щоб будь-яку річ могли відображати.
Зараз подумай, яка мусить бути субтильна природа
Образу.
Роман Сельський. В майстерні (фрагмент)
MISE EN ABYME (з фр.) – художній прийом, який дозволяє вміщувати один художній образ в іншому, буквально «розмістити геральдичний елемент всередині герба». Традиційно, синонімом мізанабиму є термін «рефлексія», адже найчастіше художники вбудовують в картину її ж зменшене віддзеркалення, фрагмент чи деталь. Хоча найчастіше йдеться загалом про вміщення одного мистецького твору в інший задля його динамічного внутрішнього розвитку, поглиблення чи розшарування сенсів: картина в картині, розповідь у розповіді, сон уві сні…
З експозиції «Львівського натюрморту» в Дзизі (23.08-16.09.2018)
Живописні роботи Романа Сельського часто з’являються в натюрмортах самого ж Сельського – на мольбертах, на стінах, сперті до стіни майстерні. Немов кажуть нам, що саме мистецтво та живописні завдання є найважливішим об’єктом зацікавлень художника.
Образи в образах характерні і для Карла Звіринського. Вони підсилюють метафізичне звучання його натюрмортів: на столі – геральдичний щит повністю заповнений фігурою хреста, й цвяхи поруч із ним, немов позбавлений натуралізму образ жертви Агнця на вівтарі, чи птах на стіні, який рветься догори, обмежений товстою рамою картини, – але цілеспрямований у пошуках свободи.
У Володимира Патика образ може стати як центральним елементом композиції, так і вплестися в тло роботи, несподівано перетворивши натюрморт на нутро писанки.
Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють,
Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість
їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти.
Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни.
Скільки-бо тіла позбудеться річ якась,- іншій на долю
Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу
Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість – щось інше,
Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт.
VANITAS (з лат.) – жанр живопису, алегоричний натюрморт, композиційним центром якого традиційно є людський череп. Термін походить з біблійного вірша Vanitas vanitatum et omnia vanitas («Наймарніша марнота, сказав Проповідник, наймарніша марнота, марнота усе!» (Екл. 1:2). Призначалися для нагадування про швидкоплинність життя, марнотність задоволень та неминучість смерті. Найбільшого поширення набули у Фландрії та Нідерландах в XVI і XVII століттях. Окрім черепа, символами марноти життя були також образи метеликів, зів’ялих квітів, піскового годинника та ін.
З експозиції «Львівського натюрморту» в Дзизі (23.08-16.09.2018)
У натюрмортах Володимира Патика череп, зів’ялі квіти, згасла свіча є не просто символами марноти, втрати та забуття, але й своєрідним протестом проти цього, – нагадуванням про речі, які не можуть стати попелом і зникнути з нашої пам’яті: голодомор 1932-33 років, спалення українського відділу бібліотеки Вернадського у Києві 24 травня 1964 року; старі пошкоджені розп’яття, покинуті українські села, гуцульський посуд, яворівські іграшки…
З експозиції «Львівського натюрморту» в Дзизі (23.08-16.09.2018)
Видається, що Карло Звіринський був ближчим, власне, до того середньовічного розуміння Ванітас. Усі ці дрібнички, нагромаджені на столі: настільні ігри та книги, фрукти у вазах й напої у пляшках та глеках, дзеркала й коралі, метелики й погаслі свічки. Кожна річ важлива по-своєму. Й кожна губить свій зміст, стаючи фрагментом великого темного простору, немов, декоративного килима – світу і часу.
Щільні є, отже, начатки речей простотою своєю:
Збиті докупи вони найдрібніших частинок єднанням,
Не різнорідних, однак, що лише нагромадженням сильні,-
У простоті, їм одвічно властивій,- уся їх могутність.
ТРІЙЦЯ – гуцульський різьблений й часто розмальований свічник на три свічки, який використовується у святкових обрядодійствах, зокрема, на Різдво та Йордан. І хоча з’явилися такі свічники на основі церковної традиції Східної Церкви – свічників-трикиріїв, які є символічним образом Пресвятої Трійці, та – в українському живописі вони стали символом Гуцульщини, мальовничого романтичного краю із Тіней Забутих Предків.
Володимир Патик. Натюрморт із Трійцею з експозиції «Львівського натюрморту» в Дзизі (23.08-16.09.2018)
Косів, Дземброня, Криворівня влітку – саме тут створювалося більшість сонячних, яскравих краєвидів та натюрмортів львівських художників 1960-1980-х років. Частку того яскравого гуцульського світу везлося із собою до Львова – посуд та ліжники, трійці та писанки, сирні коники й вишивки, ікони на склі, образи святих на дошках… Ця багата духовна культура допомагала Львову дихати вільніше під насильницьким пресом соцреалізму.
Мати Енея і роду його, благодатна Венеро,
[…]
Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка
Не проросла б, до ясних берегів божественного світла
З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому.
КНИГА – або ж сувій чи манускрипт отримали глибокий сенс у мистецтві завдяки релігії, зокрема, християнству та його іконографічній традиції. Вона стали багатовимірним символом-образом: Святе письмо, отже, добра звістка; книга Закону, тобто, правил й, відповідно, очікування покарання чи нагороди на Страшному Суді; образ пам’яті – в якій, немов у книзі вписаний досвід життя, його люди та місця; символ знання, давніх культур та цивілізацій, а також – майбутнього, прихований план якого вписаний у книзі всесвіту.
Образ книги чи сувою з’являється у Сельського, Патика, Звіринського, Шатківського та у Марґіт: цілі стоси книг, книги складені на полиці, палаюча книга, величезні звої – чи то паперу, чи то полотна, невеличкі розкручені сувої, пом’яті, складені в кілька разів аркуші… і всі порожні, жодного тексту, жодного напису на корінці, немов приховуючи щось, немов очікуючи перепрочитування/переписування від глядача.
Олекса Сміх-Шатківський. Натюрморт з торсом Венери (фрагмент)
В Олекси Сміх-Шатківського книги лежать поруч із невеликою гіпсовою фігуркою оголеної жінки, що нагадує нам славнозвісну мармурову скульптуру Венери Мілоської з Лувру, яка стала не лише символом краси, гармонії та любові, що нею опікувалася богиня, але й античної культури загалом. Наряд чи випадково художник розвернув її до нас спиною.
Отже, початок речам даючи, родотворне насіння
Вносити мусить свою – непомітну, приховану сутність,
Щоб ніщо інше не брало там верх, щоб могло виявляти
Всяке створіння свою, що йому притаманна, природу.
ВІКНО – розчинене навстіж, напівпрочинене, замкнене й темне віддавна служило в живописі додатковою можливістю розбудувати, розширити простір, акцентувати увагу, збагатити новими сенсами, певним чином, позбутися абстрактності середовища, помістивши речі у певний конкретний контекст місця і часу, середовища й пори дня чи року. У ХХ столітті один із улюблених об’єктів українських художників у портретах, пейзажах, натюрмортах.
З експозиції «Львівського натюрморту» в Дзизі (23.08-16.09.2018)
Не побачимо вікон у Карла Звіринського, бо кожна його робота і є вікном, у якому вміщається завершений всесвіт речей, а, водночас, світ ірреальний, метафізичний. Тут кожна «дрібниця» означає щось більше за власну предметність, переходить межі абстракції, часом нагадує середньовічний вітраж, через який пробивається світло. Згодом його вікнами стануть християнські ікони, через них виднітиметься божественне.
З експозиції «Львівського натюрморту» в Дзизі (23.08-16.09.2018)
У Марґіт вікон багато, в портретах, пейзажах, натюрмортах – через вікна кудись вдивляються, або ж ми дивимось у вікна з вулиці й бачимо нутро хати, вазонки на підвіконниках; за вікнами видніються фрагменти великого світу природи, плоди людської праці, архітектура; часом вони запнуті легкими фіранками, інколи розчинені навстіж, немовби вітром.
Про художників:
Роман Сельский (1903-1990)
«Думаю, ні, я впевнений – сказав він [Роман Сельский] – що інтимний світ людини відтворений художником, буде мати завжди свого глядача, буде завжди зворушувати людину.»
З: Карло Звіринський. Все моє малярство – то молитва, 2017
Марґіт Сельська-Рейх. Портрет Романа Сельського
1918-1920 – перші малярські зацікавлення й навчання у приватній Вільній академії мистецтв у Львові. 1921-1922 – навчання в художньо-промисловій школі у Львові в класі Казимира Сіхульського (1879-1942) та приватні заняття в майстерні Олекси Новаківського (1872-1935). Також розпочинає навчання в Краківській Академії Красних Мистецтв. З 1924 року його наставником стає польський художник Юзеф Панькевич (1866-1940), під впливом якого захоплюється живописними пошуками французьких художників Поля Сезанна (1839-1906) та П’єра Боннара (1867-1947), й вирушає у Париж, куди повернеться ще не раз. Після закінчення Академії, у 1929 році художник назавжди повертається до Львова й стає толерантним і відкритим вчителем, що надихає молодих художників; центром, довкола якого крутиться львівське мистецьке середовище. Член Асоціації Незалежних Українських Митців (АНУМ), співзасновник мистецького об’єднання АРТЕС. У 1931 році одружується з Марґіт Рейх. З 1947 року – викладач Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Перша персональна виставка митця відбулася у грудні 1976-січні 1977 у Львівській Картинній Галереї.
Володимир Патик (1924-2016)
«Мотив квітучих соняшників мене переслідує все моє творче життя. Любуюсь ними, коли квітнуть біля хати або на полі, як золоте море, а навіть коли стоять почорнілі на осінніх городах, як воїни після бою. Майже кожен рік малюю натюрморти з соняхів, можливо, натхненною причиною є геніальні твори Ван Ґоґа… Дуже часто звертаюся до мотивів квітів — це найкращі вправи у колористиці.»
З: Оксана Романів-Тріска. Натхненний життям. Частина третя [https://artes-almanac.com/volodymyr-patyk-3/ ]
Володимир Патик. Автопортрет
У шкільні роки – знайомство із художником Зеновієм Кецалом (1919-2010), який тоді викладав малювання у Ходорівській школі, поруч із с. Чорний Острів на Львівщині, де народився Володимир Патик. Згодом – навчання в художньо-промисловій школі у Львові. Потім, з перервами – у Львівському художньому училищі, під опікою Миколи Федюка (1885-1962) та Омеляна Ліщинського (1913-1986). У 1953 році закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, серед викладачів, що впровадили художника у світ європейського мистецтва, а також композиційні та колористичні нюанси живопису, – Роман Сельський. Вже сформувавшись як художник, Володимир Патик відвідав Францію й виокремив для себе митців, які «брали за серце»: Моріс Утрілло (1883-1955), а не імпресіоністи, Вінсент Ван Гог (1853-1890), а не Поль Гоген (1848-1903) та «несамовитий» Пікассо. Першу персональну виставку відкрив у 1954 році у Львові.
Карло Звіринський (1923-1997)
«Дрібниці» – пощо нагромаджую на полотні речі, визначення яких невідоме. Зображував те, що доторкали людські руки [… ] Шахматна дошка. Є гра життя, є гра на шахматній дошці – і тут, і тут це закінчилось. Ввійшли предмети якби в іншу фазу, в інший світ і саме ця стадія має вираз драматизму і одночасно краси […] На полотні лежать побіч себе згустки кольорів, тіні предметів. Осколки форм, фрагменти дійсності, її відголоски, ледь відчутну мелодію передвечірніх сумерків.»
З: Карло Звіринський. Все моє малярство – то молитва, 2017
Фотопортрет Карла Звіринського з архіву Іванки Крип’якевич-Димид
У 1942 році приїжджає із Лаврова до Львова, екстерном складає іспити за 7 класів народної школи та вступає на підготовче відділення художньо-промислової школи у Львові. 1943-1944 – навчання у Державній мистецько-промисловій школі у Львові. У 1946 закінчує Львівське художнє училище, де знайомиться із Романом Сельським. 1947-1953 – навчання у Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва. Після закінчення працює викладачем малярства і композиції у Львівському художньому училищі, а від 1959 р. до 1982 р. – в Інституті. Наприкінці 1950-х років художник створює власну нелегальну мистецьку школу, яку називають Підпільною Академією Звіринського. У 1992 розпочинає працю у новоствореній школі іконопису ім. св. Луки при монастирі отців Студитів у м. Львів, поринає з головою у простір сакрального мистецтва – малює ікони, розписує церкви, досліджує візантійський та український середньовічний іконопис. Перша виставка творів митця відбулася на І курсі Інституту в 1948 році, а наступна вже – у спільному проекті з українським художником з Польщі Андрієм Ментухом (1929 р.н.) у 1995 році.
Олекса Шатківський (1908-1979)
«Часто в нас в саду тато й Олекса сиділи на лавці під сливкою за столиком з однією ногою, і обмінювалися жартами, політичними чи родинними новинами; деколи в хаті ледь чутно слухали заборонену в той час радіостанцію “Свобода” або ж філософствували на тему “соціалістичного реалізму”, який дуже хвилював Олексу, бо як той радикуліт викручивав його свободу творчості.»
Зі спогадів племінниці Софії Шатківської про Олексу Сміх-Шатківського, 2010
Фотопортрет Олекси Сміх-Шатківського
З 1918 навчався у Почаївській іконописній майстерні, поруч із рідним хутором під назвою Сміх (давнє родове ім’я – Сміх-Шатківський). Згодом розпочинає навчання у Варшавській школі прикладного мистецтва та Академії Мистецтв під керівництвом польських митців Владислава Скочиляса (1883-1934) та Леона Вичулковського (1852-1936). Від 1931 входить до гуртка українських митців «Спокій». Під час навчання багато подорожує – Париж, Дрезден, Берлін. У 1939 році повертається з Варшави до Почаєва, працює вчителем. З 1945 – художник Тернопільського драматичного театру імені Тараса Шевченка. Від 1946 року митець живе у Львові. З 1948 – викладає в Інституті прикладного і декоративного мистецтва та в Училищі, з 1950 – також у Поліграфічному інституту імені Івана Федорова у Львові. Перша персональна виставка відбулася у Львові у 1969 році.
Марґіт Сельська-Райх (1903-1980)
«Марґіт Сельська вміла любити. Малювала портрети натхненно, не помічаючи світу навколо, тільки модель. Була гарною в роботі. Виходила на пленер у десятиріччями незмінному коричневому костюмі, білій блузці з кольоровими, в тон допасованими хустинками чи шаликами, і починала оглядати натуру. Через якийсь час настільки захоплювалася малярством, що забувала про реальний простір. Біла блузка уподібнювалася з палітрою, що швидко поширювалася на волосся, обличчя. Все довкола, крім моделі, не було важливим. Навіть, здавалося, не існувало для неї. Королева живопису.»
З: Передмови Євтахії Шимчук до альбому Марґіт Сельська, 2005
Александр Кшивоблоцкий, “Портрет художниці Марґіт Сельскої”, 1928 (Фото: Колекція музею мистецтв у Лодзі / Muzeum Sztuki w Łodzi з https://lb.ua/culture/2018/06/08/399456_debora_fogel_novaya_legenda.html)
У 1918-1920 роках – навчання у приватній Вільній академії мистецтв у Львові під керівництвом відомого художника-колориста Фелікса Вигживальського (1875-1944). У 1921 вступає до Краківської Академії Мистецтв в майстерню польського художника-модерніста Войцеха Вейса (1875-1950). З 1922 розпочинає навчання у Віденській Академії Мистецтв. Від 1924 до 1929 – навчання у Модерній Академії Фернана Леже та Амеде Озенфана (1886-966) в Парижі. Учасниця виставки Салону Незалежних у 1926 році. Перша персональна виставка художниці відбулася у Львові у 1927 році. З 1929 року мешкає у Львові, вступає до мистецького об’єднання АРТЕС. У 1931 році одружується із Романом Сельським. Активний учасник АНУМ, угруповання «Нова генерація», Професійного Союзу Артистів Пластиків у Львові (ZZAP), Спілки художників України. У 1942 році Марґіт заарештовують і відправляють у Янівський концтабір, звідки їй вдається втекти до Польщі. У 1943 році повертається до Львова. Поруч із Романом Сельським, є серцем львівського мистецького товариства.
Матеріал підготувала Марія Цимбаліста