«Чим більша істина, з тим більшої висоти повинен ти глядіти на неї, щоб охопити її»
Карло Звіринський
Нещодавно у видавництві Манускрипт вийшла друком книга Карло Звіринський. Все моє малярство – то молитва. Спогади, інтерв’ю, роздуми, статті. Упорядник Христина Чабан-Звіринська. – Львів, 2017. – 280 с., іл.
Це видання довгоочікуване і щемливо підготоване: присвячене Юстині Звіринській, матері художника, здійснене із благословення Любомира Гузара, з коротким післясловом Владики Бориса Гудзяка та світлої пам’яті Лариси Крушельницької…
Регалії можна продовжувати: фаховість та інформативність вступної статті, написаної донькою Христиною Звіринською-Чабан дозволяє відтворити умовну «картину світу» Карла Звіринського – неперевершеного новатора, педагога-інтелектуала та символу львівського мистецького спротиву 1960-80 рр. Слова батька: «Пробую врятувати від забуття мій маленький світ» утвердили авторку передмови в необхідності цієї публікації, після якої мали б появитися друком щоденники К. Звіринського воєнного періоду.
Книга, насамперед, біографічна й частково хронологічна, в якій І частина – це чуттєва багатогранна автобіографія митця: «Отже, розпочинаю свою розповідь із довільно вибраної хвилі свого життя, щоб як мандрівник переходити від зупинки до зупинки, залишаючи їх почергово, і – биттям серця прямуючи до обраного свого вогника в темряві, долаючи дорогу, повну каміння, вибоїн і пригод, страху і тривог, надій і радостей…». Натомість у ІІ частині зібрані ессе художника про творчість та світогляд (Розділ І), віру й сакральне мистецтво (Розділ ІІ). У додатках презентовані: поезія К. Звіринського, біографія, бібліографія,перелік виставок та публікацій.
Цього року виповнюється 20 років з дня смерті Карла Звіринського (1923-1997). Пропонуємо Вашій увазі мистецько-філософські роздуми великого вчителя, натхненника десятків львівських молодих митців, людини-загадки, яка торувала свій шлях незламністю духу… Маємо нагоду почати надолужувати прогаяне – пізнавати власну історію та настрої мистецького Львова «совєтської» доби.
Оксана Романів-Тріска
Підпільна школа К. Звіринського
… Коли я вже став викладачем, то весь час бачив у студентові себе. Мені здавалося, що життя їх минає якось безвартісно, пусто, що вони проігнорували якусь дуже істотну сторону для людини, важливу. І я не міг побіч того байдуже переходити. А що я бачив на кожному кроці несправедливість, облуду, терор – все це викликало в мене обурення, що мені хотілося в якійсь формі тому протиставитися. І то було, як мені здавалося, одиноке, що я міг зробити тоді. …
Я бачив чого вчать студентів. Вчили їх недоброго, вчили не того, що треба. Якщо б вони пішли тою дорогою, їхній талант був би загублений, і також вони були б загублені як громадяни. І тому здавалося мені, що я повинен все зробити, щоб допомогти їм зберегти їхню природну обдарованість і рівночасно розвинути в них людську гідність, громадянське усвідомлення. Я хотів, щоб вони знали, хто вони, що повинні робити і куди йти. А я не міг би був вести боротьби якоїсь, якось протестувати у той же час. Бо праця з ними вимагала дуже багато часу. Але то… ДУЖЕ велику кількість часу…
Карло Звіринський. Дрібниці-ХІ, 1970-ті рр.
Протестувати словесно – це була б даремна справа – боротьба з вітряками. Тому я старався максимально вплинути на учнів. Помагаючи рости їм, ріс і я сам. Був цілий ряд таких питань, чи проблем, про які ми говорили, на які я сам не мав відповіді.
Мовчання – також позиція. Час був такий, що будь-які протести проти існуючого ладу (мова йде не про політику) були приречені на програш. Я думав, що моя місія полягала би на тому, щоб не загубити таланту (що робили в інституті) і громадянської позиції учня (куди іти?).
Я не міг вийти на вулицю, я не міг розклеювати листівок, бо то би ні до чого не довело. Але я знав: я можу впливати, я можу формувати, можу виховувати їх. А прийде час – і це дасть плоди.
Мені здавалося, що своїх учнів я зможу навчити чогось кращого, ніж ті жахливі догматичні закони, що існували тоді в інституті. Такий був час.
Це мені дуже подобалося. Я збирав людей і казав їм: «Слухайте! Я зрозумів те і те. Мені здається так і так, я все вам поясню, я розкажу вам все – слухайте». Я написав «Історію мистецтва» на свій лад, так як я її розумію і з неї вчив.
Карло Звіринський та Роман Сельський у Дземброні, поч. 1960-х рр.
Восени 1953 р. після закінчення інституту я став працювати викладачем малярства і композиції на 1-му курсі живописного відділення Львівського училища прикладного мистецтва. Із 13 студентів цього курсу лише один був росіянином. Решта – галичани.
Коли я зайшов вперше в їх клас, було їх 12, всі – свої хлопці, зокрема Флінта, Сойка, Маркович. Коли почав розмову – хтось входить: «Здрасьтє», – один росіянин. І в аудиторії зразу всі почали говорити по-російськи. Це була для мене образа – яничари!
… В присутності цього одного, всі говорили по-російськи. Хто пам’ятає ці часи, знає що це не було чимось особливим. Майже кожен свідомий українець був або в землі, або тюрмі, чи сибірських таборах, а ті, що остали, були або зрадниками, яничарами, або здеморалізованими чи стероризованими.
Часом мені було соромно, що я живий, ходжу по світі, співпрацюю з загарбниками. Місце всіх чесних людей було або в могилі, або в тюрмі. Проте зустріч з моєю групою підказала мені моє місце в цій ситуації, саме тут.
Через кілька днів ішли до трамваю з Флінтою. Розказував про Тернопіль. – Чому ви по-російськи заговорили? – запитав я. – А так, як на вулиці. А хіба не все одно?… Я вже був жонатий, обережно себе вів, але і не міг змиритись, що так є. Запросив Флінту додому, він зайшов. Говорили трохи про малярство. Потім прийшов Маркович, потім мене запросив Сойка, потім Бокотей прийшов, Петрук. Почав я впливати.
Була потреба натурщиків. Борис Пахолій – редактор «Місіонара» – прийшов як натурщик, на підставі того його прописала Надя Мудра – двоюрідна сестра Крип’якевича і десятки інших. Все це починалось коли я працював в училищі і брав їх з собою в інститут.
Було так 3–4-роки. Я поволі усвідомлював завдання перевиховати, перебудувати їх сутність. І все це я робив не цілеспрямовано, але як би саме собою.
Карло Звіринський. Крим, 1956 р.
Закінчивши інститут, я зі страхом побачив, що я є соцреаліст, навіть малярство Сельського мене не вдовольняло. Я робив багато аплікацій, суто на кольорові плями. То мало бути запереченням того всього, що було в інституті. Я постійно вводив їх [своїх учнів – Р. Я.] в курс справ, що я робив. І. Марчук ходив індивідуально… Виставки робили 1 раз в два тижні, в місяць – дуже цікаві…
В 1957 році я вперше виїхав до Польщі, щоб відшукати там свого брата, про якого мав дуже мізерні звістки. Чудом його знайшов. В Польщі я познайомився з багатьма цікавими художниками і мистецтвознавцями. Ще до від’їзду я вже працював з учнями.
Карло Звіринський. Материнство, кін. 1950-х рр.
Отримували інформацію про те, що робилося в польській періодиці. В Москві робили те саме, що робили ми, але робили на 5 років пізніше. Ті шість років, то була глибока конспірація, я боявся за родину…
Вони так національно дозріли, що коли був концерт Шевченка в інституті, то П. Маркович хотів читати «Розриту могилу»… В залі мертва тиша, хтось виходить з залу. Б. Сойка крикнув «Досить»… Після того всі прийшли до мене. Маркович сказав: «Я мусів так зробити». Сойка: – Не треба було провокувати… Ректорат цю справу «зам’яв»… Маркович був найбільш активний. Запальний.
У січні 1959 року я дістав своє однокімнатне мешкання… [Тоді ж – Х. З.-Ч.] я запросив їх до себе на новосілля. Вони вже мали поступати в інститут. Було 10 осіб – Б. Сойка, А. Бокотей, З. Флінта, П. Маркович, І. Марчук. Р. Петрук, Л. Цегельська, І. Карпинець, О. Мінько, Б. Галицький. З того дня ми вже мали де збиратися, вони вже були як би підготовлені до того і будемо надолужувати те, чого не могли зробити в інститутських умовах. Я використовував своє положення викладача. Кинув училище, пройшов по конкурсу на викладача в інституті.
Ми збиралися 2–3 рази на тиждень, ввечері (щоб стемніло), взимку – швидше. Вони довгий час не знали, що то за гурток. Я спершу казав – маляр повинен добре знати музику, літературу, історію. Цілі мої були – як з них зробити людей. Чим ми займалися: історія України, українська література, релігія (частково отець Борис), історія світової культури – для цього я склав велику таблицю, де були тисячоліття, століття, історія музики, історія мистецтва. Це розповідав, а на наступний раз нехай хтось сам скаже по цій темі те, що знатиме, я доповню. З 1959 по 1965 рік – ніяких пропусків. Ми малювали і робили виставки. Виставки робились по різних квартирах – часто на Джерельній, в Мінька і Марковича.
***
Список предметів, які підготував К. Звіринський для студентів підпільної школи (академії)
Короткий нарис історії філософії
Історія України
Українська література
Світова література – таблиця
Історія музики – таблиця
Релігія
Історія світової культури – таблиця
Історія мистецтва – таблиця
Малярство
Виставки
Хтось один збирав інформацію по даному питанні, яке обговорювали
Збирались 2–3 рази на тиждень по 2–3 години.
січень 1959 р. – травень 1966р.
***
Ми часто виїжджали на прогулянки в Карпати, ходили на концерти. Я мав складений план з року в рік. Я сказав: розширити групу не можу. Кожен з вас повинен створити свою групу. Маркович взяв [Василя – Х. З.-Ч.] Гудака, [Івана – Х. З.-Ч.] Грабара. Займався з Н. Паук, С. Шабатурою. В. Бажай теж контактував. Все, що можна було, і як можна було я йому дав. Я міг би сказати, що то є мій учень. Моїм учнем був Роман Жук…. Ми домовились, що якщо хтось зайде – у нас уродини чи щось інше. Завдяки моєму дуже обережному вибору людей. Але розмови ходили …. Результат був такий: доказати це не було можливим, але на мене казали: це не радянська людина. Рішення партбюро було таке: зобов’язано проти мене проголосувати. Але проти мене проголосували лише 3, усі за (було це за Запаска, хоч подібне було і за Борисенка).
Проте я не кажу, що ті наші заняття були корисні тільки для них. У процесі того, коли я студентам старався довести, щоб вияснити їм, я мусів вияснити собі. Бо на цілий ряд проблем я сам не мав ясної відповіді. Допомагаючи рости їм, ріс і я сам. Не було так: я все знав, а їм лише це готове передавав. Я вчився сам, вчився в них, вони вчилися у мене. Між нами створилися такі відносини, де всі з того користали. В тому числі і я.
А. З. – Мірою зусилля, зробленого задля якоїсь справи, є те, чим за нього платимо. Чи так? Якщо Ви вчили людей не на роботі, в інституті, а за рахунок власної творчості, а це, без сумніву, було так, значить Ви платили найдорожчою ціною, якою можна тільки заплатити!
К. Й. – І те, і друге. Найбільше часу і сил забрала праця з молодими людьми поза інститутом, бо малярство в мене викликало сумніви, а те, що робилося з молодими людьми… Знаєте, я не міг проходити спокійно мимо того. Часи Сталіна в мистецтві відомі всім. У мене це викликало рішучий протест. Тодішнє, так зване, «мистецтво» було анти-мистецтвом. Та дорога не вела нікуди…
А. З. – Чи вважали Ви, що вчити є більш важливим.
К. Й. – … То мені здавалося… Ні, я не вважав то найважливішим. Громадянська позиція була найбільш пекучим. «Я ще встигну намалювати, – так я думав тоді, – а те вже мушу робити…».
Ота невідкладність. Бо мені здавалося, що життя моє ще довге, я ще намалюю, але як вони, ті молоді студенти, вирвуться. Як я їм сьогодні того не виясню, то завтра вже буде запізно. Завтра я ще зумію намалювати, а на них вплинути завтра не зможу вже.
А. – З. – Принаймні були такі думки…
К. Й. – Навіть дуже, дуже усвідомлені. Я твердо усвідомлював, що цього я не маю права пропустити, а з власним малярством я ще встигну …
…Я є ніби художник, але так вийшло, що я найбільше часу потратив на викладання, на формування інших, ніж на власну творчість. Часи були погані. Тоді того ніхто не усвідомлював. Я не думав так: «Не малюй, а вчи…». Само так вийшло, бо основний час пішов на то.
Карло Звіринський, фото поч. 1990-х рр.
…Хотів би дуже сильно підкреслити, що те все, та праця моя з молоддю, то було за рахунок моєї творчості. І дійсно, я сподівався, що то якось виразиться. То, що я не зробив, виразиться в їхній творчості. Це була б для мене велика нагорода. Тому що, мені здавалося це таким важливим, я навіть радий був зрезигнувати зі себе. Потім я хотів те якось урівноважити, але вже не виходило… Я все втягувався… Я інтуїтивно віддавався учням, не контролюючи себе… Я не хочу це підкреслити як свою добру рису, а навпаки – як злу рису, бо як художник я повинен би бути твердішим, щоби зреалізувати себе і трохи більше думати про себе. В житті не вмію того зробити і це випливає, попросту, з мого психічного складу…
Зустрічалися майже що другий день, а то не раз і щодня, по кілька годин. Ми вели розмови, дискусії на найрізноманітніші теми, і воно мені забирало всю енергію і весь час. І я навіть хоча би й хотів, то не міг би був думати про щось інше, про те, щоби виставлятися. По-перше: щоби виставлятися я мусів би робити то, що тоді вимагалося. Я того не хотів робити. Значить – я вже не міг виставлятися. Я був поставлений в такі умови… щоб виставлятися, то треба було йти на компроміс. На компроміс я не хотів іти. Якщо я хотів би підноситися по службовій драбині… то перекреслювало б мене як громадянина.
Я думаю, що добре зробив, що змінив спосіб мислення багатьох людей.
Чи є щось об’єктивне? Мабуть, ні. Мабуть, лише під кутом зору суб’єкта. Є симпатії, антипатії. Все це – мої особисті судження.
Про групу Сельський не знав нічого.