Home / Арт Простір / Роман та Марґіта Сельські

Роман та Марґіта Сельські

Продовжуємо серію публікацій автобіографічних спогадів відомого львівського педагога і митця Карла Звіринського (1923-1997), виданих в книзі “Все моє малярство – то молитва”, Львів, 2017 р.

Метою цих записів є зафіксувати хоч частину відомостей про мого вчителя, відтворених з пам’яті таким яким я бачив Його і сприймав на протязі 35 років нашого знайомства. Всі ці записи роблені без всякого порядку і системи, в міру того, як я згадував цей чи інший епізод із моїх зустрічей і розмов з подружжям Сельських. Правдоподібно, а радше зовсім певно, ніхто не стояв так близько до них, як я на протязі трьох десятків років. Отже, ніхто не мав можливості пізнати їх глибше і всесторонніше від мене.

1
Маргіт та Роман Сельські, 1970 рр.

У цих записах постараюся не ідеалізувати їх, а представити такими, якими я їх бачив. Очевидно, що в основному я буду писати про «Старого», як звали ми, переважно, пана Романа між собою, бо контактував з ним значно більше, більше симпатизував йому, він відповідав мені більше, а був час, що боготворив його. Серед його учнів я мав упривілейовану позицію, був втаємничений в багато справ, невідомих більш нікому.

Моє ставлення до йóго пройшло досить помітну еволюцію. Захоплення перших років змінилося признанням і пошаною, які з роками трансформувалися в більш критичне ставлення до його поглядів та життєвої позиції. Моє признання, чи осудження тих чи інших рис його характеру, вчинків і суджень, випливають з мойого розуміння добра і зла, та можуть не співпадати з оцінками інших його приятелів.

Сельський – мій вчитель! Його вплив на формування моїх поглядів на мистецтво – дуже значний, а радше вирішальний, чого не можна сказати про його вплив на формування мого позамистецького світогляду. Там було частково навпаки. У світоглядних позиціях ми ніколи не наблизилися до себе і це було причиною скритих жалів, принаймні з моєї сторони. В розмовах на «позамистецькі» теми, які часто ми вели зі собою, я був переважно «атакуючою» стороною. В результаті цих дискусій «Старий» часто наближався до моїх позицій, або вносив деяку коректу в свої погляди.

3
К. Звіринський, Р. Сельський на пленері в Дземброні, 1950 рр.

Він, як і кожний з нас, продукт свого середовища, його ідейних (або безідейних) культурних норм, традицій і звичаїв, які спрямовували його діяльність в той чи інший напрямок, рішали про вибір дороги та життєвої позиції, що в кінцевому результаті знайшло своє віддзеркалення в його творчості.

Подружжя Сельських творило на львівському ґрунті окремий, ізольований острівець мистецької культури, яка базувалася на здобутках європейського малярства, літератури, кіномистецтва і др.. В 1939 р. і вдруге в 1944 р. основна частина творчої еліти, вихованої на зразках західної культури, емігрувала в Європу та Америку з боязні перед більшовицьким нашестям, яке несло зі собою терор, нетерпимість до всіх видів людської діяльності, в тому числі мистецької, яка не вкладалась би в прокрустове ложе соціалістичного реалізму.

У Львові остала невеличка група політично незаангажованих мистців, які з тих чи інших причин не рішалися на еміграцію, створюючи собі ближче не окреслені ілюзії свободи творчості при новому режимі. Деякі з них і до більшовицької окупації були в полоні міфів про неминучу перемогу комунізму в світі, а слідом за цим – побудови раю на землі. Погляди ці не були результатом власних роздумів у процесі формування світогляду, а наслідком впливів існуючої в західних мистецьких угрупованнях моди на симпатизування лівацьким ідейкам.

В час побуту Сельських у Парижі, у Франції панувало захоплення всім що радянське: і радянський павільйон на міжнародній виставці в Парижі, і живопис та скульптура, представлені там само і «Панцерник Потьомкін» – Ейзенштайна, і «Веселые ребята», музика, балет… Туди, на Схід, були звернені погляди багатьох. Підбудовувало ці погляди багато видатних французьких діячів культури, таких як Барбюс, Роллан, Арагон, пізніше Леже, Пікассо і др. А дійсність була іншою! Для творця найважливіша із свобод – свобода творчості, була забороненим овочем! Офіційна течія соцреалізму, розлилася повінню до кожного закутка в якому існувало те, що носило назву «творчість».

5
К. Звіринський, Р. Сельський на пленері в Карпатах, кін. 1960-х рр.

Для мистців, змістом життя яких була творчість, але ніким не обмежена творчість, це був страшний удар, але удар, який ніс з собою прозріння. Невелика групка мистців, які до цього часу ходили кожен своєю дорогою, таких як Роман Турин, О. Ліщинський, В. Манастирський, які додержувалися принципів протилежних соцреалізмові, шукали себе, щоб обмінятися думками з приводу ситуації, яка склалася, та щоб знайти вихід з неї.

Збиралися в Сельських! Було кілька причин, що зустрічі відбувалися саме в них: мешкання находилося на перехресті доріг, у господарів не було дітей, що перешкоджали б розмовам, і, врешті, Сельські, для яких малярство було сенсом життя, були найбільше загрожені існуючою ситуацією. І, найважніше, ніхто з вище перечислених не користувався таким авторитетом і повагою, як Р. Сельський.

… Рівень цієї культури в 40–50-х рр. був таким, що лише невеликий круг людей міг з ним [Р. Сельським – Х. З.-Ч.], насправді, порозумітися. Це були: Роман Турин, Омелян Ліщинський, Витовт Манастирський, значно пізніше Леопольд Левицький, Софія Вальницька, і … з його покоління хіба все. Проте ці люди жили своїм життям, вони були сформованими художниками і при спільності поглядів на мистецтво старалися йти своїми дорогами.

У нього [Р. Сельського – Х. З.-Ч.] вдома збиралися ті мистці, котрі не були зв’язані з тим, що діялося в тогочасному мистецтві, з тим, що діялося в Спілці, не були зв’язані з тими вимогами, які до них ставили. Створився у тогочасному мистецькому житті міста якийсь острівець, якась оаза, де велися розмови про мистецькі проблеми…

2
Р. Сельський, К. Звіринський, І. Боднар у Дземброні, 1968 р.

Вперше я відвідав Сельських в червні 1946 року. Під час літніх вакацій на запрошення господарів я став бувати там все частіше. В дальнішому ці відвідини повторялися декілька разів на тиждень. В цей час я був свідком мук, які переживали обоє Сельських, виконуючи «творче» замовлення для музеїв Львова: – «Хмельницький під Львовом», та «Леся Українка», – портрет, два метри висотою. Умова – ніякого «формалізму»! Соцреалізм! Від замовлення годі було відмовитися. Треба було з чогось жити! В такій же ситуації знаходилися і інші однодумці Сельських. Спільна біда, спільні проблеми зблизили цих людей. Зразу рідкі зустрічі за чаєм, переросли – починаючи з 1947 р. – в систематичні, два-три рази на тиждень.

Сельський з початку року працював викладачем новоствореного інституту, я був новоспеченим студентом відділу монументального живопису цього ж інституту. Різниця у віці і рангах, не перешкоджала мені брати участь в цих зустрічах. За чаєм говорилося про все наболіле, а що радісного не було, то настрій був м’яко кажучи – поважний, хіба хтось розрядив атмосферу актуальним політичним анекдотом. Такі анекдоти в цей час були найбільш «модні», і всі слухали їх з великим зацікавленням. Появилося їх тоді дуже багато, і мало не щодень нові. Головним героєм в них був радянський лад, а як протиставлення – американський капіталізм і його представники. Дуже популярними в цей час були «вірменські» анекдоти. Проте лейтмотивом всіх розмов було як вижити «формалізмові» в морі «соцреалізму». Як не зрадити своїм мистецьким переконанням, свойому «кредо», свободі пошуку і не бути викиненим за борт. Говорилося про можливість компромісу, а якщо так, то в яких межах? Говорилось про аморальність якої-небудь угоди з дияволом, про наслідки не підписання такої угоди…

6
К. Звіринський. В Карпатах, 1990 р.

Питання, питання, кожна відповідь на які мала свої хиби. Євангельське твердження… «не можна служити двом панам, Богові і мамоні», було в цих умовах страшним тягарем для кожного, хто хотів жити згідно зі своєю совістю. Євангельське твердження було очевидне своєю правотою: або – або! Третього не було дано! Велика спокуса: трошки підлості, не багато, настільки, щоб вижити… Диявол: «Ти мені – шматочок душі, я тобі – монету, дві, сто… як умовимося. Виходу в тебе нема. Такий час настав. Своєю впертістю ти нічого не зміниш. Поглянь кругом себе. Твій світ відходить від небуття. На зміну йому ми збудуємо нову дійсність, в якій для таких як ти, місця не буде…»

ЙОГО [диявола – Х. З.-Ч.] аргументи підтверджувалися реальністю! Протиставитися їм могла лише ВІРА! «Якщо б ви мали віри за макове зерно…». Навіть для такої віри переважно місця не було!

За всю історію людського суспільства сатана не збирав такого врожаю, як за сімдесят років існування «імперії зла». Людська душа була товаром найдешевшим. Многі десятки мільйонів обмінювали її з «нечистим» на становища, добробут, срібняки. Кожний складав умову з «неситим» на найбільш вигідних собі умовах. Появився новий людський мутант «манкурт».

По лісах, тюрмах, на засланнях, гинули ті, для яких найбільшою цінністю були духові вартості, хто борючись за волю, попадав у неволю. Слово «компроміс» там було невідоме. Час творив не лише манкуртів, але і людей гідних найбільшого подиву, жертвенних, сміливих, які не побоялися протиставитися «неситому». Соромно було жити і не бути серед них, або в тюрмі чи мертвим у землі!

Проте боротьба за виживання нації велася і на інших фронтах. Дарований нам «свыше» в 1946 р. інститут прикладного та декоративного мистецтва був створений з метою виховання покірних рабів більшовицько-російської імперії, витравити з їхньої свідомості національну приналежність, перетворити на яничарів. Здані на власні сили, були прекрасним матеріалом для втілення цих задумів в життя. Керівництво інституту, його педагогічний склад у 90 % російськомовний, сформований, в основному, з тих, які ненавиділи все що українське, або, в кращому випадку, ігнорували, не признавали мову, культуру, право народу бути господарем своєї землі. Декілька місцевих педагогів в основному були людьми аполітичними, які якщо і боролися за щось, то за свої мистецькі позиції. Але, оскільки всяка мистецька діяльність, в очах партії була діяльністю політичною, то згадана групка хоч-не-хоч була втягнена в ідеологічну боротьбу.

4
К. Звіринський із сином Андрієм у Дземброні, кін. 1960-х рр.

Гуторов у розмові зі мною сказав: «Я уже 50 лет работаю на украинскую культуру. В 1946 г. во Львове высадили десант работников культуры, в том числе меня, чтобы мы развивали украинскую культуру. Никто этого не помнит».

Так склалося, що в центрі цієї боротьби стала, направду аполітична людина – Роман Сельський. Так хотіла історія, що саме кругом йóго згуртувалася молодь, яка інтуїтивно відчувала, що він може допомогти їм у поширенні мистецьких горизонтів при наявності залізної завіси та засиллі соцреалізму. В цій ситуації позиція Сельського стала досить складною: існували навчальні програми, пронизані наскрізь вимогами соцреалізму, які треба було неухильно виконувати, і які протирічили його мистецькому «кредо», і було ще довір’я учеників до свого вчителя, довір’я, яке він зобов’язаний був виправдати. Сельський виправдав виявлене йому довір’я! На протязі всіх років перебування в інституті, він очолював боротьбу з догмами соцреалізму за право пошуку нових форм виразу, за право свобідного вибору мистецької позиції.

Якби не було Сельського, мистецьке обличчя Львова, а слідом за цим інших областей України – було б іншим! Своєю творчістю, своєю педагогічною діяльністю, він прилучив львівське малярство до пошуків і досягнень європейського мистецтва. Його мистецька діяльність всупереч його політичній індиферентності мала виразну ідеологічну спрямованість, наслідки якої він і сам не усвідомлював. Розбуджене в учеників критичне ставлення до постулатів соцреалізму, автоматично переносилося на всі інші ділянки комуністичної ідеології.

7
Р. Сельський, 1980-ті рр., фото В. Паньківа.

Щойно ми, молоді його учні, створили цей мікроклімат, в якому він, наш учитель, міг повно і свобідно висловитися, прищепити нам своє розуміння мистецьких проблем. Ми – молоді! Властиво, то на початку нас було двоє – я і Влодко Патик. Саме в такому порядку. На початку, у вересні 1946 р. був я, а Влодко Патик хіба рік-півтора пізніше. …

Ця частина молоді, яка гуртувалася кругом Сельського, була в мистецькому відношенні найбільш творчо активною, завдяки чому впливала істотно на студентське середовище.

Шістдесяті – мали свій початок у 40–50-х, в яких у мистецькому світі Львова найбільш маркантною• постаттю був Р. Сельський. Він підготував і заклав основи того руху, який ми називаємо «шістдесятниками». Шістдесятники не продовжували Сельського: вони базуючись на Сельському, створили свій власний світ, який був пов‘язаний з учитилем високим професіоналізмом та малярською культурою. Сельському вони завдячували шириною горизонтів, сміливістю пошуку, пошані до спадщини великих майстрів.

Сельський був вродженим педагогом, і праці зі студентами віддавався повністю без решти. З другої половини 40-х рр. і до виходу на пенсію життя його було виповнене педагогічною діяльністю та власною творчістю. Одне і друге стали сенсом його життя. Як педагог, був виїмково дисциплінованим та вимогливим до себе. До своїх підопічних відносився дуже доброзичливо і сердечно. Студенти любили його і відплачували йому тим самим. В педагогічному колективі був «інородним тілом», яке толерували з примусу, і по відношенні до якого мали почуття меншевартості. Зовнішність, спосіб буття, поведінка Сельського змушували його противників виражати свою нехіть, неприязнь до йóго в стриманій поведінці, завуальованій формі. Він і його противники репрезентували два різні світи, дві різні культури: захід і схід, Європу і Азію, Радянський Союз.

Прикро і страшно було дивитися на переглядах студентських робіт на протистояння цих двох світів: з однієї сторони – самотня людина приводить докази на захист своєї позиції, з другої – озлоблена групка кільканадцять осіб, перебиваючи себе взаїмно, підвищеними голосами вигукують свою незгоду, своє осудження, свою нехіть до противника, який сміє відстоювати щось протилежне не лише їхнім, а щогірше, партійним поглядам.

Важка, нерівна боротьба між одиницею і партійною машиною, велася на протязі більше тридцяти років – до виходу Сельського на пенсію. Учасники цієї боротьби, ці з більшості, сьогодні заперечуватимуть свою участь в протистоянні одиниці. Вони твердитимуть і вже твердять, що були його сподвижниками, однодумцями і про ніякі протистояння не може бути й мови…

***

Нелегко, навіть з перспективи часу, яка є такою помічною в баченні цілості, основного, змальовувати постать близької тобі людини, не керуючись при тому суб’єктивними оцінками часто суперечливих рис, розв’язати ці суперечності, найти їхню причину і зв’язок між ними, під поверхнею здавалось би неістотних подій, вчинків, рис характеру, встановити те основне, характерне, властиве лише йому, те, що відрізняло його від оточення, становило його особистість і неповторність. Те, що еманувало з його і творило кругом його якусь особливу атмосферу.

***

Мої контакти із Сельськими. Розмови, дискусії, вплинули у великій мірі на зміну їхніх [Р. і М. Сельських – Х. З.-Ч.] поглядів, головно його. Без перебільшення і самохвальства мушу ствердити з повною відповідальністю, що так, як я попадав під його вплив у багатьох ділянках, головно розуміння мистецтва, зокрема малярства і цілий ряд понять, яких я дотримуюся і досі – присвоєні від йóго (хоч весь час я мав тихі застереження, а в останніх роках – заперечення), то у цілому ряді інших ділянок я мав на йóго великий вплив і в багатьох відношеннях він під цим впливом переродився. Проте були справи, до яких – мимо всіх моїх зусиль, я не мав доступу і ніякого впливу, що є причиною мого жалю і претензій до йóго і на сьогоднішній день. Це торкає справ важливих, істотних, про які напишу згодом.

Залиште Ваш коментар