В Мистецькому Арсеналі уклали “Живий підручник” з історії українського мистецтва — 1000 шедеврів із колекцій 35 українських музеїв. Організатори виставки взялись показати вплив віри на мистецтво до 1025-ої річниці хрещення Русі. Проте грандіозний проект втратив ореол святості ще до офіційного відкриття. Одну із картин з дозволу керівника Мистецького Арсеналу Наталії Заболотної знищили, до того ж ту, яка була щирою рефлексією на українське сьогодення…
Й. Пінзель “Жертвоприношення Авраама”
Будь-яке мистецтво — політичне. Ці слова належать сучасному класику британського кіно Тоні Палмеру й цей постулат ліг в основу Першої Київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва, знову ж таки в Арсеналі — “ARSENALE 2012”. Проте, якщо тоді у нас могли спокійно експонувати китайських дисидентів й твори на межі дозволеного, то виставку “Велике і величне” затьмарили “Мізерні та цинічні” — йдеться не про офіційні заходи на тлі грандіозної виставки, а про інцидент із настінним розписом одного з учасників. Однак про це згодом.
Організатори “Великого і величного” відійшли від традиційного хронологічного принципу побудови експозиції. Відтак поруч із трипільською керамікою можна побачити жіночий торс О. Архипенка, а біля античних розписів — твори сучасних митців. Завдяки такому сміливому поєднанню ми змогли відчути взаємовпливи традицій, їхню тривалість й трансформації протягом тисячоліть та століть.
Карта печер “Києво-Печерського патерика”
Таким чином, виставка “Велике і величне” виявляє переваги релігійної толерантності. До прикладу, українські ікони не були б такими унікальними, якби не синтез культур та традицій Заходу та Сходу. Це демонструють образи ХVII ст. з Волині. Золоте тло ікони — як символ божественного світла — прийшов із Візантії, карбування золоченого фону рослинними мотивами родом з Італії, пишний одяг святих — як останнє слово моди Речі Посполитої. Довершують це миловидні лики, які змальовували тогочасних українців. Наприклад, майстрові ХVII століття Поповичу Медицькому із Дрогобича залишилось доповнити такий лик німбом і з’являлась близька серцю простого парафіянина Богородиця. Також в експозиції представлені ікони Самбірської школи часів Ренесансу, зокрема Василя Глібкевича з церкви Святого Юра в Дрогобичі, яку внесли до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та роботи художника Федуска із Самбора — ілюстратора Пересопницького Євангелія.
Тут виставлена низка стародруків та найдавніші рукописні книги. Це Христинопільський Апостол ХІІ ст. — одна з найдавніших рукописних пам’яток, що збереглися на території України до наших днів. Із пізніших книг можемо побачити “Києво-Печерський патерик” із картою поховань святих у печерах Лаври.
А от ікона Святої Параскеви радше нагадує шляхетський портрет. Костюм ренесансних часів складається із жупану та плаща, скріпленого аграфом. З-поміж сакральних елементів бачимо титли, німб, хрест та пальмову гілку — символ безсмертя. Окрім того, тут виставлені ікони Христа Пантократора, Богородиці Одигітрії, св. Миколая та св. Варвари, мощі якої зберігаються в Україні.
П. Медицький “Богородиця Одигітрія”
До речі, шляхетський український портрет бере початки з Європи, але вирізняється узагальненістю контурів, що є наслідком візантійського канону. Адже першими портретистами були іконописці. За постаттю, як правило, бачимо стіл, на якому Розп’яття, Біблія або грамоти. Шляхтич, козацька старшина зображені у повен зріст, інколи з родиною. У верхньому правому куті — герб, шабля, булава чи пірнач. Видатною пам’яткою українського портретного малярства є зображення чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського. Портрет був створений як ктиторський і висів над похованням шляхтича у південній частині нартексу Успенського собору Єлецького монастиря в Чернігові. Зображений був меценатом — він відновив чернігівську фортецю, надавав кошти на відбудову споруд Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви.
“Велике і величне” присвячене й особливостям українського іконостасу. Проте організаторам не вдалося показати велич барокового інтер’єру Собору Різдва Богородиці у Козельці. Цей один з найвищих в Україні комплексів — він сягає 27 метрів та пишно оздоблений. Його створили за участі архітектора Растреллі — сюди входило 80 ікон. Їх автор — Григорій Стеценко, різьблення виконав Сисой Шалматов. Але треба віддати належне кураторам виставки — ікони з іконостасу супроводжує широка текстівка, плазмовий екран відтворює зображення. Десяток збережених образів розмістили на стіні в тому порядку, як вони знаходяться в церкві. До речі, іконостас у Козельці один із небагатьох збережених барокових іконостасів Наддніпрянської України, сотні з яких у 30-х роках ХХ ст. знищили більшовики.
П. Холодний Іконостас
Козелецький іконостас представлений у порівнянні із більш раннім аналогом, створеним на полотні. Хоч він дійшов до нас неповним — тут є тільки пророчий, апостольський та празниковий ряди, проте пам’ятка цікава стилем виконання та вишивкою із квітів — троянд та лілей. На крайній справа частині полотна зашифроване повне ім’я Марії. Стиль письма графічний, ікони виконані в світлому, пастельно-гризайлевому колориті — вони м’якші від суворих образів класичного іконопису на дошці. Нижні яруси іконостасу були мальовані на дошці, а верхні — на полотні, вони кріпилися на стіну, яка відділяла святилище від нави. Пам’яток такого типу збереглося лише три: ще дві — в лемківських церквах на території Словаччини.
Також в експозиції знаходиться іконостас ХХ століття авторства Петра Холодного, створений у 20-х роках ХХ ст. у Львові, як зразок неовізантійської течії з ознаками модерну. Елементи українського народного мистецтва значно збагачують іконографію — на образах бачимо традиційні килими, одяг, меблі. Архангел Михаїл вбраний у шкіряний гуцульський пояс — черес.
Майже кожен експонат може похвалитися глядачу щасливою долею порятунку. Барокові шедеври Йогана Пінзеля завдячують своїм існуванням не тільки автору, але й Борису Возницькому. Очолюючи Музей українського мистецтва, а згодом Львівську Картинну галерею, він виїжджав у експедиції на порятунок творів мистецтва. У костелі в с. Годовиці на Львівщині піонери палили книжки, а поруч — скульптури “Самсон роздирає пащу лева”, “Жертвоприношення Авраама”, “Розп’яття”, які нещодавно побували у Парижі. В Монастириську Тернопільської обл. згорів майже увесь вівтар роботи Й. Пінзеля. В останній момент вдалось витягнути з вогню лише скульптуру святої Анни.
Й. Пінзель вражає експресією — “Самсон, який роздирає пащу лева”, радше нагадує барокову прикрасу, зіткану із завитків — м’язи Самсона гіпертрофовані, рельєфно виділені. Митець яскраво відображає межу фізичної напруги, передаючи динаміку з допомогою складок одягу, які не спадають донизу, а наче тріпочуть у повітрі.
Головний убір скіф’янки, реконструкція
Окрім барокової скульптури, акцентом слугує художнє шиття XVIII ст. Витвори захоплюють філігранною роботою. Ікона “Зняття з хреста” створена технікою гаптування “по карті”. Для зразків, які творили срібними і золотими нитками, підбирали основу із грубої тканини із доволі великими проміжками, аби їх не розсували золоті та срібні нитки. Незакриті одягом частини тіла розписували фресковою технікою. Митець міг розписувати лики олійними фарбами по подушечці із ниток одразу, або ж спочатку наносив ґрунт.
В експозиції не бракує також археологічних знахідок. “Палеолітичний оркестр” із Мізинської стоянки заслуговує особливої уваги — кістки мамонта слугували ударними інструментами. Фахівці визначили місце нанесення ударів, характер зношеності кісток та предмети, якими вдаряли. “Інструменти” декорували вохрою, на поверхню кісток наносили прямі лінії, зиґзаґи та меандри й використовували їх для супроводу танців. Наразі ці “інструменти” є єдиним свідченням наявності танців у палеолітичній культурі Східної Європи.
Окрім Мізинської стоянки, серед археологічного комплексу пам’яток, бачимо реконструкцію головного убору скіфської жінки, що походить з Черкащини. Унікальність знахідки полягає у тому, що реконструктори змогли відтворити колір та спосіб плетення тканини і шитва. Золоті бляшки на уборі автентичні. З-поміж викопних мистецьких артефактів представлені також антична кераміка та епітафії — важливе джерело історії грецьких полісів Північного Причорномор’я.
М. Жук “Чорне і біле”
Загальне кредо виставки — Від античності до модерну — весь час повторюється. У залах повсюди по сусідству тисячолітня історія… На картині “Чорне і біле” Михайла Жука зображені молоді Павло Тичина та Поліна Коновалова — перша любов поета. Двадцятирічний поет постав у образі чорного янгола, а дівчина — білого. Це своєрідні українські “інь” та “янь” — обабіч дівчини все квітне, а поруч із поетом — в’яне. Автор таким чином натякає на полярні сили, які перетікають одна в одну.
Тут також представлений один з визначних представників модерну — Вільгельм Котарбінський, якого називали “художником нездійсненних мрій”. Його роботам властива витонченість та елегійність, навіть сум. З більш пізніх робіт бачимо ескізи театральних костюмів А. Петрицького. Працюючи у театрі Л. Курбаса, художник оформив більшість вистав, зокрема “Осінь”, “Кандіда”, “Затоплений дзвін”, “Різдвяний вертеп”.
Окрім нього, на виставці експонуються роботи всесвітньовідомих К. Малевича та В. Кандинського. Проте у кінці 20-х років ХХ століття радянська влада відмовилась від авангарду й проголосила диктатуру соцреалізму. Художники надовго стали речниками більшовицької ідеології. Одне з таких свідчень — твір Михайла Деригуса “Перемога”. Цю назву можна сьогодні вживати тільки в лапках, адже на коні червоноармієць, а під копитами вбитий вояк із жовто-синім нараменником. Також в експозиції виставлені яскраві зразки соцреалізму — “Свати” Федора Кричевського й “Весілля” Тетяни Яблонської, які випромінюють суцільну радість та оптимізм.
В. Кузнєцов “Коліївщина. Страшний суд”
В Арсеналі можна побачити і твори сучасних художників — Анатолія Криволапа, Тиберія Сільваші, Віктора Сидоренка, Миколи Малишка, Миколи Маценка, Олександра Сухоліта.
Деякі проекти були реалізовані в режимі “work-in-progress” (тобто їх створювали безпосередньо на експозиції). Саме таку роботу під назвою “Коліївщина. Страшний суд” Володимира Кузнєцова було нещодавно знищено. Автор розпису поєднав у сюжеті Коліївщину — повстання 1768 року, яке було жорстоко придушене, класичну іконографію “Страшного суду” з зображенням тортур у пеклі та українське сьогодення. В. Кузнєцов додав до твору також “героїв” українських новин: продажних суддів, “ментів”-гвалтівників, п’яних водіїв, лицемірних священиків.
Настінний розпис замалювали чорною фарбою — на думку керівника Мистецького Арсеналу і куратор Наталії Заболотної картина не відповідала концепції виставки. Нажаль, знищення цієї роботи різко применшує епохальне значення “Великого і величного”, доказуючи, що ми ще не доросли до цих категорій, а сам факт заборони — це не що інше, як повернення до часів “большевизму”. Отже, нажаль, постмодерна свідомість ще не переважила посттоталітарну.
Богдан Ворон
Фото: Богдан Ворон, artarsenal.in.ua