До 20 січня 2020 р. у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (надалі НМУНДМ) можна оглянути колекцію керамічних творів учнів та викладачів Межигірського керамічного технікуму.
У 1923-1930 рр. його очолював Василь Седляр – учень і послідовник Михайла Бойчука – авангардного новатора в галузі монументального мистецтва. У технікумі навчали бойчукісти Оксана Павленко, Павло Іванченко, Іван Падалка. Коли поруч такі видатні імена українського авангарду 20-х рр. – перед очима глядача має розгорнутися захоплююча історія. Одначе в українських музеях збереглось небагато. Найбільшу збірку посідає НМУНДМ: понад 80 робіт, більшість з яких закуплена 1925 року.
Величне місце між гір
Тарас Шевченко, Києво-Межигірський монастир, олівець, червень 1843 р.
Межигір’я першої третини ХХ ст. – місцевість, що пам’ятала славу величного комплексу монастиря закладеного ще у Х ст. вихідцями із Візантії, тут збереглись пишні бароково-класицистичні церкви та монастирські келії, де козаки-рубаки завершували своє життя ченцями. Біля крутих берегів Дніпра око милували краєвиди і незаймана природа.
Вчителі та учні Межигірського художньо-керамічного технікуму, 1923 р. На фото Оксана Павленко, Марія Плесківська, Іван Падалка, Василь Седляр, Василь Циндря.
Наприкінці XVIII ст. знайшли поклади каоліну, тож невдовзі тут запрацювала Києво-Межигірська фаянсова фабрика – її спадщина стала видатною сторінкою в історії української кераміки (ці вироби колекціонував Михайло Грушевський). Вона відома за класицистичними формами посуду, самобутньою тематикою. Фабрика виготовляла керамічні писанки, на виробах зображували види України, зокрема Золотих Воріт чи Університету в Києві тощо. Підприємство працювало до 1874 р.
Початок: Бойчукісти vs Кричевський
Професори Української академії мистецтв. Стоять (зліва направо): Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський. Сидять: Микола Бурачек, Федір Кричевський, Михайло Бойчук, Михайло Жук. Кінець 1917 р.
У 1919 р. на цьому місці відродження керамічних традицій санкціонували українські більшовики. Рішення про відкриття в Межигір’ї керамічної школи прийняли під час третього “Всеукраїнського з’їзду рад”. Наступного року почався навчальний процес – майстерні містилися у Станковому корпусі колишньої фаянсової фабрики, вони знаходилися з південного боку від Спасо-Преображенського собору.
Польське та українське військо вступають до Києва, Хрещатик, 7 травня 1920 р. У ті роки влада в Києві мінялася часто, а місто не було безпечним. У червні 1919 р. серед вулиці застрелили професора академії Олександра Мурашка. Взимку лютували епідемії тифу та холери. Це контрастувало із затишним чарівним Межигір’ям…
На початках школу розвивав талановитий художник, викладач Української академії мистецтв Левко Крамаренко. У закладу не було обладнання, його діставали всіма можливими шляхами. Коли у Києві націоналізували завод керамічних виробів фабриканта Анджієвського, то Крамаренко зміг перевезти звідти частину устаткування. Сам фабрикант викладав у школі технології керамічного виробництва. Становлення закладу відбувалось у скрутні часи зміни влади, боїв, голоду, епідемій та економічної розрухи. Учні та викладачі виживали, продаючи по селах гончарні вироби, або жебраючи допомоги у властей, частина просто полишила Межигір’я. Проте, за словами Павла Іванченка, який працював у Межигір’ї викладачем керамічного розпису, і учні, і викладачі “працювали нарівні, були захоплені духом творчості, невтомною працею і хороше співали народні українські пісні. Тяжкі умови життя, любима творча робота міцно спаяли людей невмирущим почуттям любові один до одного”.
Василь Кричевський, декоративна таріль з квітковим орнаментом, 1910-ті рр. Фото: Ornament Art Space/Facebook
Невдовзі Межигірська школа стала місцем суперництва мистецьких “кланів” Бойчука та Кричевського. Василь Кричевський прагнув розвивати тут традиції українського фарфору, які плекали на фабриці Миклашевського (відомої за вишуканими порцеляновими іконостасами). Бойчукісти ж до студентів-послідовників Василя Кричевського ставились з погордою, за, мовляв, надмірне захоплення декором та орнаментами, консервативність. Федір Кричевський навіть писав, що через «тайні махінації» професора Бойчука його брат змушений був відмовитися від керівництва закладом.
Отож, товариство зібралося харизматичне: вишукана мова викладачів, добре почуття гумору, артистизм. Викладачі були носіями живої народної української культури, вони володіли знаннями з історії мистецтва, уміли прищепити учням любов до мистецтва. У Межигірському керамічному технікумі був свій театральний гурток із революційним вертепом.
Керамічні майстерні, засновані Левком Крамаренком, у 1923 р. отримали статус мистецько-керамічного технікуму. Його очолив випускник академії Василь Седляр, а навчальною частиною завідувала Оксана Павленко. Манера бойчукістів домінувала в оформленні виробів, вона будувалася на застосуванні елементів українського народного з візантійським та італійським мистецтвом, гармонійному поєднанні форми та змісту, монументалізмі. Цими засобами митці виражали пафос робітничо-селянського життя, початки Української РСР.
Вчили як у Баугаузі
У керамічній майстерні технікуму, 20-ті рр. У білому піджаку – Євген Сагайдачний, викладач скульптури. Працював раніше у Миргородському керамічному технікумі. Навчався в Михайла Бойчука, випускник Київського художнього інституту.
Василь Седляр у статті “До питання про будову мистецько-індустріальної школи (міркування й факти)” писав: “..проблема зв’язку мистецтва з продукцією може вперше на Україні поставлена як серйозний досвід іменно в Межигір’ї. Мистецтво трактується як органічний мент в процесі витворення речі… Наш студент бере на увагу і утилітарність даної речі, місце в побуті серед інших речей, її враження на глядача… Ми висунули зовсім новий принцип – збудувати свою школу, як витворчий виробничий колектив, де й лектор й студент являються виробниками, безпосередніми співучасниками витворчого процесу…”.
Заняття з малювання та графіки в технікумі, 1926 р.
Бойчукісти намагалися запровадити у Межигір’ї принципи освіти, які перекликаються з баугаузівськими, прагнули стерти межі між поняттям митця і ремісника. Василь Седляр і його помічниця Оксана Павленко вважали, що учні мали оволодівати як технічними, так і художніми дисциплінами. Це викликало спротив, бо одним вдавалась реміснича справа, а іншим – художня, а математика ще меншому числу. Протести призвели до поділу на художній та технологічний відділи. Учні з Глинської школи та Миргородського технікуму (які масово перейшли до Межигір’я) вчились, переважно, на технологічному відділі, проте декому вдалось опанувати навчальну програму уповні.
Викладачі Межигірського технікуму, 20-ті рр.
Учень Пантелеймон Мусієнко згадував директора Седляра: “На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог. Ми відчували в ньому жагу любові до життя, ідейність і віру в творче покликання людини; мистецтво було його мрією, його стихією і покликанням”.
Презентаційна брошура технікуму, 1927 р.
Студенти та викладачі разом практикували та набиралися досвіду. Багатьох може здивувати вигляд творів, адже на виставці представлені, переважно, учнівські роботи. Варто зазначити, що на початках межигірці практично всі процеси виконували вручну. Матеріал для склоподібного верхнього шару керамічних виробів – поливи – виготовляли самі: у “спекулянтів” діставали свинець і самі його окислювали, мололи інгредієнти на гранітних жорнах тощо. З випалом узагалі пов’язані цілі історії та перипетії, які мало не доводили до пожеж.
Тут діяла модельна майстерня, майстерня кам’яних мас, вогнетривкої та тонкої кераміки, керамічна лабораторія. Студенти, окрім малюнку чи композиції, отримували знання з хімії та математики. Навчальний день студента складався із чотирьох годин лекцій, чотирьох годин виробництва, самостійних занять та позакласного читання. Ввечері студенти мали клубні заняття: дискутували, співали, займались театром.
Презентаційна брошура технікуму, 1927 р.
Межигірці розписували майолікові вироби керамічними фарбами-ангобами, працювали з аерографом і трафаретами, виконували рельєфні орнаменти, застосовували механічне декорування, одноколірний друк по виробах, практикувалися у формовці виробів з гіпсових моделей. Їхні твори не вирізнялися високим технічним рівнем чи новаторським дизайном, але були унікальними за художнім оформленням. Найяскравішими стали розписи політичного змісту, облямовані фольклорними мотивами. Межигірці опановували народні традиції та привносили в них сучасний контекст, пропускаючи їх крізь вишукану модерністську стилістику.
Революційна кераміка
Павєл Кузнєцов, тарілка “Кубістична з молотком”, 1919 р, порцеляна, Державний фарфоровий завод, Петроград.
Саме бойчукісти змогли запропонувати більшовицькому уряду ту родзинку, яка була їм потрібна. Виставку творів школи у 1922 році майже усю викупив “Укрзовнішторг”. Пізніше ця урядова експортна структура зробила ще велике замовлення, яке дозволило школі розвиватися. Протягом 20-х років більшість робіт відправлялась на продаж за кордон.
Глава народного комісаріату освіти СРСР українець Анатолій Луначарський трактував мистецтво, зокрема й кераміку, як інструмент промоції ідей більшовизму вдома та закордоном. Засновник «пролетарської літератури» заохочував художників, зберігаючи мистецькі традиції, виготовляти революційні за змістом речі бездоганні в технічному плані.
Казимир Малевич, чайник, 1923 р.
Революційна кераміка спочатку з’явилась на творах Державного фарфорового заводу в Петрограді. Художнім керівником заводу призначили Сергія Чєхоніна, чия вишукана стилістика перегукувалась із нарбутівською. Завод співпрацював із Володимиром Татліним, Василем Кандинським, киянином Казимиром Малевичем. Останній переніс супрематичні ідеї на кухонне начиння.
Декоративна тарілка “Пролетарій-Мамай” виготовлена Іваном Падалкою у Межигір’ї, 1924 р. Фото з книги Анатолій Заїка “На тлі Межигірських круч”
Таріль із написом “Я пролетарій Мамай стережись мене буржує незаймай У.С.Р.Р.” – яскравий зразок революційної української кераміки авторства Івана Падалки. В колі на денці намальована сидяча постать робітника (коваля) з молотком в руці. Поруч – серп, а внизу – шабля, з іншого боку – розгорнута книга з написом “УСРР”. Постать робітника у ковальському фартусі виконана в дусі народних картин та ікон. Складки одягу нагадують движки на шатах святих, а застережливий жест коваля перегукується із благословляючим жестом на іконах Христа Вседержителя – приклад агітації зрозумілою художньою мовою для тогочасних українців.
“Це ти буржуй” – тарілка виконана в дусі агітаційного мистецтва Василем Седлярем у Межигір’ї, 1920-ті рр.
На архівних світлинах можна побачити таріль із підписом “Це ти буржуй” авторства Василя Седляра – на ній по-карикатурному зображений огрядний силует чоловіка у костюмі та циліндрі, а з боків на нього спрямовані багнети. Схожий мотив є в експозиції музею: на тарелі намальований чоловік у військовому однострої, на якого націлені рушниці, під постаттю напис – “білогвардієць”. Відомо, що художник ще виконав в іконописній манері портрет Тараса Шевченка (на тарілці), доповнивши його цитатою “Вставайте, кайдани порвіте”. На іншій, теж із Шевченком, він вивів напис “Обніміть же, брати мої, найменшого брата”. Декор виглядав, поряд із гарно вписаними зображеннями та підписами монументально, однак дехто вважав невдалим сам образ Кобзаря – він був дещо схематичним і позбавленим реалізму.
“Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте” – декоративна тарілка із портретом Тараса Шевченка, 20-ті рр.
Кілька виставкових тарілок зафіксовано у рекламній брошурі технікуму кінця 20-х рр. На них зображені різні мотиви: серп та молот з написом: “Пролетарі всіх країн єднайтеся”; вершник в історичних обладунках, що замахується, скраю – голови у шоломах, схожих на давньоруські; профіль червоноармійця у шапці-будьонівці, а по краю – “Хай живе Червона Армія захисниця пролетаріату”. На одній із збережених тарілок, які експонують в НМУНДМ, зображено мавзолей Леніна, а на краях – декоративний мотив, який схематично повторює форму мавзолею. Це виріб колишнього студента Бойчука Олександра Мизіна (1927 р.).
Вироби технікуму на архівних світлинах в експозиції тимчасової виставки НМУНДМ “Межигірський керамічний технікум. Відлуння віку”
На старих світлинах бачимо ескіз чашок, де розміщена сцена читання творів Леніна молодими людьми, або вивчення точних наук студентами. На тарілці “Комунари в поле виїзджають” в колі намальовано два трактори упізнаваної форми – перші радянські СХТЗ-15/30, які виготовлені на основі американського зразка з початку 30-х років. Техніку обрамляють колом колоски з пагонами. М’які форми пагонів перегукуються із традиційним українським шрифтом напису. Сільська праця (збір урожаю), індустріалізація (будівництво ДніпроГЕСу), усі можливі варіації червоної зірки та серпа з молотом займають питоме місце в доробку межигірців. Цих витворів практично не залишилось в Україні, адже продукція масово йшла на експорт.
Павло Іванченко, декоративна тарілка “Дівчина на тлі межигірських круч, 1922 р. З виставки НМУНДМ “Межигірський керамічний технікум. Відлуння віку”
Вражаючий ліричний та ніжний образ жінки створив Павло Іванченко на тарілці “Дівчина на тлі межигірських круч” у 1922 р. Виразний монументальний малюнок виконано лише кількома штрихами: дівчина із заплющеними очима підігнула коліна до підборіддя і поклала на них руки, обабіч могутні темні кручі, як лапи, а внизу неспокійний Дніпро. Павло Іванченко навчався в УАМ та Київському художньому інституті у Левка Крамаренка та Михайла Бойчука. Низка інших декоративних тарілок Павла Іванченка теж прикрашена жіночими портретами, вони на вид схожі до майолікових італійських ренесансних блюд.
На одній із тарілок на архівних світлинах можемо побачити портрет жінки, вдягненої за модою 20-х із вдало компонованою парасолькою, яку вона тримає позаду себе.
Вироби Межигірського технікуму на виставці 1925 р. (Ілюстрація з сайту: be-inart.com)
У Межигірському технікумі виготовляли, крім посуду, фляг, куманців, ще й кахлі, фігурки тварин: ведмедів, баранців, птахів. Учні технікуму створювали скульптурні композиції. Наприклад, учень технікуму Ілько Заїка виконав фігурки “Негритянка, що взялась за боки”, “Птах клює зайця”, “Селянин, що коле кабана”. Деякі з цих творів за стилістикою нагадують артефакти скіфських часів, дещо є варіацією на тему народного посуду попередніх століть.
Скульптурні твори в експозиції тимчасової виставки в НМУНДМ “Межигірський керамічний технікум. Відлуння віку”
Цікавими є вази з геометричними формою і декором – це восьми- і шестикутні вироби декоровані градієнтом у формі зигзагів, вони нагадують стилістику ар-деко. На інших вазах – силуети-профілі історичних постатей чи літературних персонажів, чимало ваз із рослинним орнаментом.
Дрібна пластика і скульптура Межигірського технікуму. Світлина з книги Анатолія Заїки “На тлі Межигірських круч”.
Межигірський технікум невпинно розвивався, а якість робіт росла. Частина викладачів підтримувала розширення профілю підготовки студентів, аби заклад випускав художників та технологів зі скла, текстилю тощо. Однак, за словами Павла Іванченка, директор Седляр такої ідеї не підтримував. Згодом його звільнили з посади, як безпартійного. Випускники закладу у 30-х рр. отримували дипломи Українського технологічного інституту кераміки та скла (1930-1932) з кваліфікацією інженера-технолога-кераміста.
Від “Руху мистецтв та ремесел” до сучасного дизайну
Валлі Візельтір, керамічні підсвічники у формі постатей хлопця та дівчини, 1928 р. Фото: Wikimedia Commons
Ідеї, які намагалися впроваджувати бойчукісти у Межигір’ї вже втілювалися як у Європі, так і в Росії. Піонерами модерного дизайну, чий вплив помітний і на творах Баугаузу, були Віденські майстерні – виробниче кооперативне об’єднання митців-ремісників з різних галузей декоративно-ужиткового мистецтва. Тут працювала Валлі Візельтір, художник-кераміст. Група Блумсбері (британські художники Роджер Фрай, Ванесса Бел і Дункан Гран) заснувала “Омега Воркшопс”, вони творили разом з відомим керамічним підприємством “Пул Поттері”. Вони обстоювали новий тип підприємства, де митець був би залучений у ремісничу роботу.
“Омега Воркшопс”, таріль з геометричним візерунком, 1913 р. Фото: Wikimedia Commons
Роджер Фрай зазначав, що вони намагаються «зберегти спонтанну свіжість примітивної чи селянської роботи, водночас задовільняючи потреби та виражаючи почуття модерної освіченої людини». Натхненням слугували ренесансні фрески, інтер’єри 18 ст., португальські плитки, фовістичні кольорові експерименти, сезанівські протокубістичні абстракції. “Омега”, заснована 1913 року, закрилась 1919 року, проте їхній барвистий глиняний посуд ручної роботи десятиліттями впливав на смаки, контрастуючи із тогочасним масовим виробництвом. Підприємство “Пул”, яке підхопило ці пошуки, намагалось зберегти ідеали Руху мистецтв і ремесел, а у 20-х-30-х рр. використовувало модерністичні течії та постімпресіонізм у декорі виробів.
Тео Боглер, глечик, фаянс, 1918-1922 р. Майстерні Баугаузу у Веймарі. Фото: Wikimedia Commons
Навчання, розроблене Вальтером Гропіусом у Баугаузі, побудоване на майстернях, знайомило студентів радше з основами основ (властивості матеріалів, колір, композиція, ремісничі техніки та застосування матеріалів), заохочувало творити та експериментувати замість копіювати. Все це відбувалось під керівництвом видатних авангардистів, таких як Ласло Могой-Надь, Василь Кандинський. Після того, як Баугауз закрили нацисти, викладачі та учні емігрували та розповсюдили ідеї закладу по світу. Баугазівські принципи навчання продовжують і сьогодні визначати архітектурну та мистецьку освіту.
“Розбиті ніжні вороги…”*
Виставка радянської кераміки
Після оголошення НЕПу, більшовицька влада масово закуповувала керамічні твори авангарду та продавала їх через посольства, мистецькі ярмарки та виставки. Це творило рекламу і позитивний імідж СРСР за кордоном. За іронією долі більшовики використовували західні мистецькі явища, щоб легітимізувати власний антизахідний, антикапіталістичний пролетарський режим і за це ще й отримували долари. Пізніше митців, котрі свідомо чи ні, але опосередковано допомагали СРСР бути привабливим в очах світу, назвали формалістами, націоналістами, ворогами народу та репресували.
Урядові дачі на місці монастиря, тут мешкали Всеволод Балицький, Станіслав Косіор. Фото: agritura.livejournal.com
Межигірську святиню зрівняли з землею. Тут, нашвидкуруч, у 30-х роках збудували дачі для більшовицьких лідерів Української ССР, для організаторів терору і Голодомору Балицького, Косіора та ін. Після Другої світової і ці дачі були зруйновані. Керамічний інститут розміщувався вже в Києві (пізніше трансформувався у кафедру Київського політехнічного інституту), мав всесоюзне значення, випускав фахівців силікатної промисловості.
Нове життя перерваних традицій
Дмитро Головко, посудини “баранці”, 1950-1970-ті рр. В експозиції виставки НМУНДМ “Межигірський керамічний технікум. Відлуння віку”
Власне виставка у Києві показує деякі роботи учнів, які у майбутньому стали видатними митцями: Ніни Федорової, Пантелеймона Мусієнка, Оксани Павленко, Прокопа Бідасюка, Дмитра Головка. Василь Седляр та інші вчителі були для них не просто викладачами дисциплін, але й розвинули їхні особистості.
Випускники школи в Межигір’ї стали першими пореволюційними професійними художниками на Будянському фаянсовому заводі. Брат Павла Іванченка Петро, який теж навчався у Межигір’ї, очолював згодом Полонський фарфоровий завод.
Арка оздоблена керамікою біля будинку за адресою Хрещатик 15, 50-ті рр. Фото: Wikimedia Commons
Ніна Федорова та Пантелеймон Мусієнко у 1943 році на території Софійського заповідника відкрили експериментальну майстерню під егідою Академії архітектури України. Метою подружжя була відбудова зруйнованої війною країни та декоративне оздоблення будівель сучасною керамікою. Помпезні будівлі 50-х на Хрещатику, які зведені на місці знищених дореволюційних кам’яниць, багато декоровані керамікою з цієї майстерні. Майстерні належить оздоблення станцій метро Києва, (керамічні пано в переході на Майдані Незалежності), інтер’єри Дому кіно, ресторанів “Дніпро”, “Метро”. За часів Незалежності частина творів була знищена.
Майолікове панно на станції метро “Хрещатик”, 1960 р. Ніна Федорова, Оксана Грудзинська, Ганна Шарай. Фото: Wikimedia Commons
Керамічний технікум 20-х в Межигір’ї не лише готував професіоналів для керамічної індустрії Української РСР, а й прививав їм високі ідеали національної культури. Кураторка виставки і хранитель колекції кераміки НМУНДМ Ірина Бекетова зазначає, що той запал, наснагу і натхнення, які учні отримали в молоді роки в Межигір’ї, вони пронесли через усе життя і через усі труднощі. Кидається у вічі саме засилля радянської ідеологічної тематики у доробку межигірців – данина часу, засіб виживання чи щира віра? Проте найважливішим є те, що навчальний заклад зумів зберегти живою українську культурну спадщину, її підхопило і популяризувало наступне покоління фахівців.
∗ Рядки вірша Павла Тичини “З кохання плакав я, ридав…”
Богдан Ворон